Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 35)

— Що? — спитала я, не розчувши його запитання.

— Тобі тут подобається? — повторив він, усміхаючись.

Я шумно видихнула й ніби вперше оглянула галявину.

— Так.

Він розсміявся.

— І це все? Лише «так»?

— А ти волів би почути багатослівну подяку? Ти цього хотів би, верховний правителю?

— О, я зрозумів. Суріель не сказав тобі найважливішого.

Він усміхнувся, і від цього я посміливішала.

— Він сказав, що ти любиш, коли тебе гладять по шерсті, і якщо я буду розумницею, я зумію тебе приручити.

Темлін закинув голову до неба й голосно засміявся. Я теж не змогла стримати сміху.

— Я ж можу й померти від шоку, — озвався Люсьєн за нашими спинами. — Ти наче щойно пожартувала, Фейро.

Я розвернулася до нього, холодно посміхнувшись.

— Ти не хочеш знати, що саме суріель розповів про тебе?

Я скинула бровою, і Люсьєн здійняв руки догори, визнаючи свою поразку.

— Плачу золотом за те, щоб дізнатися, що суріель розказав про Люсьєна, — мовив Темлін.

Почувся звук відкоркованої пляшки, а тоді — як Люсьєн п’є вино.

— Уже погладили по шерсті, — тихенько засміявся він.

Очі Темліна все ще блищали від сміху, коли він узяв мене за лікоть, зводячи на ноги.

— Ходімо, — сказав він, киваючи на маленький струмочок унизу пагорба. — Я хочу тобі щось показати.

Я підвелася. Люсьєн залишився сидіти на покривалі й лише відсалютував нам пляшкою вина. Він відпив іще, а потім ліг на спину і став роздивлятися зелене шатро в себе над головою.

Кожен рух Темліна був чіткий і вивірений, сильні м’язисті ноги легко долали відстань, знаходячи шлях між високих дерев, перестрибуючи маленькі струмки, піднімаючись на пологі пагорби. Ми зупинилися на вершині одного з них, і я завмерла від захвату. Перед нами на галявині, в оточенні високих дерев, розкинулося сріблясте озеро. Навіть здалеку я бачила, що в ньому мерехтить не вода, а щось більш рідкісне й дорогоцінне.

Темлін схопив мене за руку й потягнув за собою вниз. Його загрубілі пальці злегка дряпали мені шкіру. Відпустив він мене, тільки щоб одним рухом перестрибнути великий корінь дерева й попрямувати до води. Мені залишилося зціпити зуби, підтягнувшись, перелізти той корінь і піти за ним.

Він присів навпочіпки біля води й зачерпнув її у пригорщу. А потім нахилив долоню, випускаючи з неї рідину.

— Поглянь, — прошепотів він.

Сріблястий іскристий струмінь спадав на воду, утворюючи на її поверхні кільця, що мінилися всіма кольорами райдуги.

— Це схоже на зоряне сяйво, — видихнула я.

Темлін усміхнувся і знову зачерпнув у пригорщі води.

— Це і є зоряне сяйво, — сказав він, дивлячись на мерехтливе диво у своїх долонях.

— Неможливо, — сказала я, стримуючи бажання підійти ближче до води.

— Це Прифія. Тут, згідно з вашими легендами, немає нічого неможливого.

— Але як? — спитала я, не в змозі відвести погляд від срібного сяйва, що мінилося блакитними, червоними, рожевими й жовтими барвами.

— Не знаю — я ніколи не питав, а мені ніхто не пояснював.

Коли я так і завмерла, милуючись озером, він розсміявся, змушуючи мене відволіктись. І я побачила, як він розстібає свою туніку.

— Стрибай! — В очах Темліна мерехтіло лукаве запрошення.

Плавати оголеною, на самоті. Із Вищим Лордом. Я похитала головою, позадкувавши. Його пальці зупинилися на другому ґудзику від коміра.

— Ти не хочеш дізнатися, як це, на що схоже?

Я не знала, що він має на увазі: плавання в зоряному світлі чи плавання з ним.

— Я… ні.

— Ну гаразд.

Застібати туніку він не став, лишаючи голою золотаву шкіру і м’язи, що вигравали під нею.

— Навіщо ти привів мене сюди? — спитала я, із зусиллям відводячи погляд від його грудей.

— У дитинстві це місце було моїм улюбленим сховком.

— І як давно це було? — не втрималася я, щоб не поспитати.

Він скоса подивився на мене.

— Дуже-дуже давно. — Темлін говорив так тихо, що я ніяково переступила з ноги на ногу.

І справді «дуже-дуже», якщо він був хлопчиком під час Війни.

Що ж, розпочавши з відвертого запитання, я не бачила сенсу зупинятися.

— Із Люсьєном усе гаразд після вчорашньої ночі?

Сьогодні він знову брав на кпини і глузував. Але я не забула, як його вивернуло, коли він побачив покаліченого фейрі.

— Уночі він… погано зреагував.

Темлін знизав плечима, однак відповів м’яким тоном:

— Люсьєн… Люсьєн зазнав у своєму житті такого, що йому тяжко переживати події, подібні тим, які відбувалися минулої ночі… Я не лише про його шрам і око, хоча, гадаю, минула ніч оживила й ті спогади.

Темлін замовк і потер шию. Я терпляче чекала, коли він заговорить знову. Веселість у його очах зникла, плечі опустилися під прадавнім тягарем спогадів. Це відчувалося у всій його поставі, в очах.

— Люсьєн — наймолодший син Вищого Лорда Двору Осені.

Я завмерла.

— Наймолодший із семи братів. Двір Осені… Гніздо головорізів. Він прекрасний, але семеро братів убачали один в одному тільки суперників, позаяк титул мав успадкувати не найстарший, а найсильніший із них. Це однаковий закон для Дворів Прифії. Люсьєн ніколи не прагнув того титулу, не бажав стати коронованим Лордом, тож усю свою юність він робив те, що не пасує синові Вищого Лорда: подорожував Дворами, заводив дружбу із синами інших Вищих Лордів. — Очі Темліна заблищали. — А ще витрачав час на жінок, які були анітрохи не схожі на знать Двору Осені.

Темлін на мить замовк, і я сама майже відчула його сум, перш ніж він повів свою розповідь далі:

— Люсьєн закохався у фейрі й хотів з нею одружитися. Але батько вважав такий шлюб украй неприйнятним для їхнього родоводу. Люсьєн оголосив, що для нього важливе кохання, а не аристократичне походження обраниці. Він вважав свою пару гідною й казав, що все одно одружиться й покине батьківський двір. Нехай брати б’ються за владу.

Темлін тяжко зітхнув.

— Але батько Люсьєна все вирішив по-своєму. Правитель Двору Осені власноруч убив наречену сина. На очах у Люсьєна. Двоє найстарших братів тримали його, примушуючи дивитися на це.

Щось наче перевернулося у мені всередині, і я притиснула руку до грудей. Мені важко було навіть уявити, який тягар втрати давить на Люсьєна.

— Люсьєн покинув родину. Він прокляв свого батька, назавжди зрікся свого титулу і Двору Осені, просто пішов світ за очі, не думаючи про помсту. Титул давав йому певний захист, без нього ж Люсьєн став уразливим. Його брати вирішили позбутися суперника. Троє рушили його слідами, маючи намір убити Люсьєна. З тих трьох повернувся до Двору тільки один.

— Люсьєн… убив їх?

— Убив одного, — сказав Темлін. — Другого вбив я, коли вони перетнули кордони моєї території, де я вже був Вищим Лордом і мав право робити те, що вважав за потрібне, з тими, хто загрожував миру моїх земель.