Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 34)

І ось фейрі видихнув повітря востаннє, його рука зм’якла у моїх пальцях. Я не відпустила її, а все ще продовжувала гладити його темне волосся, навіть після того, як Темлін прибрав свою руку й відійшов на кілька кроків від столу.

Я відчувала, що тієї миті Темлін дивився на мене, проте не відпускала руки фейрі. Я не знала, скільки часу потрібно душі, щоб покинути тіло. Я стояла в калюжі крові до тієї миті, поки кров не охолола, усе ще тримаючи фейрі за тонку довгу руку, гладячи його темне волосся, думаючи, чи здогадався він, що я йому збрехала, коли пообіцяла, що він поверне свої крила. Я й гадки не мала, куди йдуть після смерті фейрі Двору Літа й чи зберігаються в них крила, проте розмірковувала, чи він усе ж таки повернув їх.

Десь у будинку годинник пробив якусь годину. Я не лічила ударів. Темлін узяв мене за плече. Я навіть не усвідомлювала, яким холодним стало моє тіло, аж поки тепло від його руки не розлилося по моїй шкірі під нічною сорочкою.

— Його більше немає. Відпусти його.

Я дивилася на обличчя фейрі, таке неземне, таке не схоже на обличчя смертних. Хто ж міг бути таким жорстоким, щоб отак скалічити його?

— Фейро, — обізвався до мене Темлін, стискуючи пальці на моєму плечі.

Я прибрала пасмо волосся за довге загострене вухо фейрі, жалкуючи, що не знала його імені, і нарешті відпустила його.

Темлін повів мене нагору сходами. Жоден із нас не звертав уваги на криваві сліди, які я залишала по собі, чи на кров, що забризкала всю мою нічну сорочку. Я зупинилась нагорі великих сходів, звільняючись від його рук, які тримали мої, і знову втупилася поглядом у стіл у холі маєтку.

— Ми не можемо залишити його там, — мовила я й хотіла повернутися до померлого фейрі.

Темлін ухопив мене за лікоть.

— Я знаю, — сказав він дуже тихо, дуже втомлено. — Але я хотів спершу довести тебе до твоєї кімнати. Перш ніж поховати його.

— Я хочу піти з тобою.

— Для тебе там надто небезпечно…

— Я зможу за себе…

— Ні, — мовив він твердо, і його смарагдові очі знову запалали вогнем.

Я розправила плечі, а він зітхнув і зіщулив свої.

— Це повинен зробити я. Сам.

Він стояв, схиливши голову й опустивши плечі. Ні пазурів, ні ікл. Він би кинувся в бій, але з долею не повоюєш. Ворогом була доля. Я мовчки кивнула. Якби таке сталося в моєму житті, я б теж вирушила сама.

Я повернулася, щоб піти до себе. Темлін залишився нагорі сходів.

— Фейро! — гукнув він достатньо тихо, щоб я знову обернулася до нього. — Чому?

Він нахилив голову набік.

— Ти все життя ненавидиш наш світ, усіх фейрі. А ще й після смерті Ендраса…

Зараз, у темному коридорі, його зазвичай блискучі яскраві очі були ледь помітні під маскою.

— Тож чому?

Я зробила кілька кроків до нього, віддираючи ступні, які встигли прилипнути до килима. Внизу, на столі, лежав мертвий фейрі з оцупками замість крил.

— Тому що я не хотіла б померти на самоті, — мовила я, і голос у мене затремтів, коли знову подивилася на Темліна, змушуючи себе зустрітись із ним поглядом. — Тому що я дуже хотіла б, щоб хтось тримав мене за руку до самого кінця і ще якийсь час після смерті. Бо це саме та річ, на яку заслуговують геть усі — і фейрі, і смертні.

Я глитнула клубок у горлі, який душив мене зсередини.

— Я дуже шкодую, що я таке скоїла з Ендрасом, — щиро мовила я. Слова мої були тихі, ледь чутні, радше це був шепіт. — Я дуже шкодую, що в моєму серці… у моєму серці було тоді стільки ненависті. Я б дуже хотіла все переінакшити, не робити цього там, у зимовому лісі. І мені… мені дуже прикро. Пробач. Мені дуже-дуже прикро.

Я не пригадувала, коли востаннє (а можливо, і взагалі ніколи) я ще з кимось розмовляла б так, як зараз із Темліном, щоб перед кимось вибачалася.

Темлін лише кивнув і повернувся, готовий зійти вниз. А я й далі стояла та гадала, чи достатньо цих слів. Я була ладна стати на коліна і благати про прощення. Якщо він відчуває такий біль, таке горе через якогось незнайомця, тоді що ж казати про втрату Ендраса… Але я запізнилася: Темлін уже спускався.

Я спостерігала за ним, за кожним його рухом, як рухаються м’язи, знову видимі крізь просяклу кров’ю туніку, як невидимий тягар давить йому плечі. Він навіть не поглянув на мене, коли згріб тіло померлого фейрі й поніс до дверей, що вели до садів, яких я вже не могла розгледіти. Я підійшла до вікна й усе дивилася. Темлін обережно ніс тіло по залитому місячним сяйвом саду, а потім пішов далі, до вічнозелених ланів та пагорбів. Він жодного разу не озирнувся.

Розділ 18

Наступного дня, коли я прокинулася, поїла, прийняла ванну та вдягнулася, кров фейрі встигли відмити. Я нікуди не поспішала вранці та просиділа в себе в кімнаті майже до полудня. І лиш потім вийшла й зупинилася біля сходів, дивлячись униз. Ніби й не було ніякого фейрі з відірваними крилами.

Я хотіла знайти Темліна й пояснити — чесно сказати, що каюсь у вбивстві Ендраса. Якщо мені судилося залишитися тут, із ним, я повинна спробувати бодай якось спокутувати свою провину. Я виглянула в широке коридорне вікно, звідки відкривався чудовий вид на сад аж до дзеркального озера вдалині.

Вода була така гладенька, як велике свічадо. У ній відбивалися яскраво-синє небо й пухнасті хмаринки. Після минулої ночі мені було ніяково заводити розмову про живопис. Але згодом, коли в мене з’являться обіцяні фарби та пензлі, я піду до озера і спробую зобразити його на полотні.

Я б і далі милувалася грою барв і світла, якби із іншого крила будинку не підійшли Темлін та Люсьєн. Вони на ходу обговорювали прикордонну варту, але, побачивши мене, замовкли. Люсьєн зник за дверима, не сказавши мені навіть «доброго ранку» — просто помахав рукою. Певно, не хотів заважати розмові, яка мала статися між мною та Темліном.

Я роззирнулася, сподіваючись побачити бодай натяк на згадані фарби, але Темлін показав на прочинені двері, у які щойно вийшов Люсьєн. За ними чекали наші коні, вже засідлані й готові до подорожі. Люсьєн саме сідав у сідло третього коня. Я обернулася до Темліна.

«Залишатися з ним, він збереже мені життя, і все налагодиться». Ну гаразд, здається, я можу це зробити.

— Куди ми рушаємо? — спитала я, бо Темлін мовчав.

— Усе, що ти замовляла, прибуде лиш завтра. У галереї вже прибрали, а моя зустріч відкладена.

Він говорив якось невпевнено, що було для мене незвично.

— Я вирішив прогулятися верхи, цього разу без убивств. І без нагів.

Він закінчив фразу і злегка усміхнувся, але очі в нього залишалися сумними. З мене, правду кажучи, було вже забагато смертей за ці два дні. Я більше не хотіла нікого вбивати, а тим паче — фейрі. Зброї Темлін не взяв. Тобто майже не взяв — з чобота в нього стирчало руків’я ножа.

Де ж він поховав того фейрі? Вищий Лорд рив могилу для незнайомця. Я не повірила б, якби мені таке розповіли, як не повірила б, що Вищий Лорд запропонує мені прихисток замість смерті.

— Куди? — спитала я.

Він лиш усміхнувся.

Мені забракло слів, коли я побачила місце, куди ми приїхали. І я знала, що навіть якби в мене були фарби, я б усе одно не змогла віддати належне такій красі. Це було не лише найпрекрасніше місце з усіх, що я будь-коли бачила, воно ще й сповнювало мене щемким відчуттям захоплення й туги, але така суміш здавалася…. правильною. Ніби всі кольори, відтінки й візерунки світу зібралися докупи, щоб створити одне ідеальне місце — втілення справжньої краси. Саме те, що було мені потрібно після минулої ночі.

Ми сиділи на верхівці порослого травою пагорба, за яким починався дубовий гай з такими високими й гіллястими деревами, що вони могли зійти за колони і шпилі стародавнього замку. Повз нас пропливали хмаринки кульбабового пуху, а галявина внизу була вкрита живим килимом крокусів, пролісків та блакитних дзвіночків. Ми приїхали за годину чи дві після полудня, але освітлення ще залишалося по-ранковому яскравим і золотистим.

Нас було тільки троє в цьому раю, і ладна заприсягтися, що було чутно співи. Я охопила руками коліна й буквально пила красу цієї галявини.

— Ми взяли покривало, — сказав Темлін, і я поглянула через плече.

Він кивнув на пурпурове полотно, яке вони розклали на траві за кілька кроків від мене. Люсьєн упав на нього й витягнув довгі ноги. Темлін залишився стояти, чекаючи на мою відповідь.

Я похитала головою і знову відвернулася, гладячи м’якеньку, наче пух, траву, запам’ятовуючи її колір і текстуру. Я ніколи такої не бачила і в жодному разі не збиралася псувати новий досвід сидінням на покривалі.

Позаду мене зашепотіли фейрі, і не встигла я до них розвернутися, як біля мене опустився на траву Темлін. Одного погляду на його зціплені зуби мені було досить, щоб знову втупитися просто себе кудись у простір.

— Що це за місце? — спитала я нарешті, розчісуючи пальцями траву.

Краєчком ока я побачила білозубу усмішку Темліна.

— Звичайний гай.

За нашими спинами пирснув Люсьєн.

— Тобі подобається? — швидко спитав Темлін.

Зелень його очей ідеально пасувала до кольору трави між моїми пальцями, а бурштинові краплинки нагадували промені сонця, що пробивалися крізь густе листя дерев. Навіть його маска, усе ще дивна й чужа для мене, уписувалася в кольори цієї галявини, — наче це місце було колись створене спеціально для Темліна. Я могла б зобразити його на полотні саме тут, у його звірячій подобі, а він би солодко дрімав у високій траві.