Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 44)
— Звідки цей синець? — поцікавився Люсьєн.
Я вказала виделкою на Темліна.
— Спитай у нього. Це його робота.
Люсьєн подивився на Темліна, а потім знову на мене.
— Чому це у Фейри синець на шиї? — здивовано й ледь не зі сміхом спитав він.
— Я її вкусив, — сказав Темлін, не відриваючись від нарізання стейка. — Ми натрапили одне на одного вночі одразу після Великого Ритуалу.
Я виструнчилася.
— Здається, вона шукає смерті, — він далі він, нарізаючи м’ясо.
Кігті залишалися втягнутими, але я бачила їх під шкірою на кісточках пальців.
У мене перехопило дух. О, він злився — його розлютила моя дурість із виходом з кімнати, однак зумів стримати лють.
— Тож якщо Фейра не перейматиметься виконанням наказів, відповідальність за наслідки лежатиме не на мені.
— Відповідальність? — пирхнула я, вдаряючи долонями об стіл. — Ти загнав мене в куток, наче вовк кролицю!
Люсьєн сперся ліктем на стіл, затуляючи долонею рота. Руде око весело сяяло.
— Тієї ночі я не міг відповідати за свої дії, але ж і я, і Люсьєн казали тобі залишатись у своїй кімнаті.
Темлін говорив так спокійно, що мені захотілося вчепитися собі у волосся.
Я не стрималася. Та навіть і не намагалася подолати гнів, що забив собою інші відчуття.
— Фейська свинюка! — заволала я, і Люсьєн, регочучи, мало не впав зі свого крісла.
Побачивши, що Темлін також не витримує, щоб не розсміятися, я підхопилась і вибігла з їдальні.
Не менше двох годин я малювала свиноподібні портретики Темліна та Люсьєна. Потім взялася за третій, назвавши його «Дві фейські свині викачалися у власному гною». Закінчивши його, я усміхнулася, дивлячись на сонячний день за вікном. Темлін, якого я знала, повернувся. І це наповнило мене відчуттям… щастя.
За вечерею ми обоє вибачились. Він навіть приніс мені букет білих троянд із батьківського саду. Я широким жестом відмовилася від подарунка, віддавши його в розпорядження Ейсіл. Вона лише коротко кивнула, пообіцявши віднести квіти до моєї майстерні. Я заснула того дня з усмішкою на вустах. Уперше за тривалий, дуже тривалий час я спала спокійно.
— Навіть не знаю, радіти мені чи перейматись, — сказала Ейсіл наступного вечора, надягаючи золотисту спідню сорочку на мої підняті руки, а потім опускаючи її донизу.
Я легенько усміхнулася, милуючись ніжним золотавим мереживом, яке огортало мої руки й тіло, наче друга шкіра, і вільними складками падало на килим.
— Це просто сукня. — Я знову підвела руки, бо Ейсіл саме одягала мене в небесно-бірюзову верхню сукню, таку прозору, що можна було побачити золотисте мереживо під нею, таку легеньку й повітряну, що мені здалося, начебто я пливу в невидимій течії.
Ейсіл тихенько захихотіла собі під ніс і посадила мене за туалетний столик, щоб заплести коси. Я не наважувалась подивитися на себе в люстро, допоки вона чаклувала над моєю зачіскою.
— Чи означає це, що відтепер ти носитимеш сукні? — запитала вона, чаклуючи над моїм волоссям.
— Ні, — мерщій відповіла я. — Протягом дня я вдягатиму звичний для мене одяг, однак я подумала: чому б не спробувати вдягнути сукню? Принаймні сьогодні увечері.
— Зрозуміла. Добре, що ти ще не геть утратила здоровий глузд.
Я викривила губи в чомусь подібному до усмішки.
— Хто навчив тебе так добре робити зачіски?
Її пальці застигли на мить, а потім знову продовжили розділяти пасма волосся.
— Моя мати навчала мене і мою сестру. А до цього її мати навчила її цього.
— Ти завжди належала до Двору Весни?
— Ні, — сказала вона, зашпилюючи волосся в різних непомітних місцях. — Ні, взагалі ми походимо з Двору Літа, там ще й досі живуть мої родичі.
— А як тебе занесло сюди?
Наші очі зустрілися в люстрі. Ейсіл підібгала губи. Напевно, я поставила незручне для неї запитання.
— Я сама вирішила приїхати, а мої рідні вважали це божевіллям. Однак мою сестру та її судженого вбили, а її хлопчики… — Ейсіл кахикнула, ніби вдавившись словами. — Я прийшла сюди робити те, що вмію.
Вона поплескала мене по плечу.
— Поглянь на себе.
Я наважилася подивитись у дзеркало.
І вибігла з кімнати, доки мені ще не забракло рішучості.
Руки довелося міцно притискати до боків, щоб не витерти спітнілі долоні об сукню на шляху до зали, перед якою мені шалено захотілося втекти назад до кімнати й перевдягнутись у звичні штани та туніку. Однак я знала, що Темлін та Люсьєн уже почули мене, або винюхали, або використали ще бозна-які здібності, щоб завважити мою присутність. Якщо зараз утечу, засвідчу своє боягузтво. Я зібрала всю мужність і штовхнула важкі двері зали.
Гадки не маю, що обговорювали Темлін і Люсьєн, однак розмова урвалась, а я намагалася не дивитись на них, прямуючи до свого звичного місця на іншому кінці столу.
— Що ж, я запізнююся на дуже важливу зустріч, — промовив Люсьєн.
І не встигла я спіймати його на відвертій брехні, як фейрі в лисячій масці зник.
Тепер уся увага Темліна дісталася мені — до кожного подиху та руху. Я вивчала канделябри на стелі над каміном. І не могла вигадати жодного слова, яке не здалося б абсурдним, проте моє єство не хотіло мовчати.
— Ти сидиш так далеко від мене. — Я вказала на довжелезний стіл між нами. — Складається враження, що ти в іншій кімнаті.
Раптом Темлін опинився за якийсь метр від мене. Усе це сталося так швидко, що я зойкнула від несподіванки й мало не впала зі стільця.
Фейрі засміявся, коли я вхопилася за маленький столик, за яким ми тепер обоє сиділи.
— Так краще? — спитав він.
Я ігнорувала знайомий металевий запах магії.
— Як… як ти це
Він схилив голову набік.
— У проміжок… Вважай це… комірчиною, яка застрягла між кишенями нашого світу.
Темлін стиснув пальці в кулаки, покрутив головою, ніби відганяючи біль.
— Це потребує зусиль?
Краплі поту блищали на його сильній шиї.
Темлін розімкнув пальці й поклав долоні на стіл.
— Колись це було зовсім нескладно. Як дихати. Однак зараз… це потребує концентрації.
Це, певно, через недугу Прифії й те, як вона на нього вплинула.
— Ти ж міг просто сісти ближче до мене, — сказала я.
Темлін ліниво усміхнувся мені.
— І знехтувати нагодою повикрашатися перед вродливою дівчиною? Нізащо.
Я теж усміхнулася, дивлячись у тарілку.
— Ти дуже гарна, — тихо промовив він і додав, помітивши мою криву усмішку: — І це правда, а не лестощі. Хіба ти не дивилась у люстро?
Синець досі псував мою шию, але я знала, що зараз я