Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 45)
— Дякую, — сказала я.
Добре, що можна було обмежитися одним словом. Темлін наповнив їжею мою тарілку, потім свою. Наситившись, я наважилася глянути на нього. Не кинути швидкоплинний погляд, а по-справжньому глянути.
Темлін відкинувся на спинку свого крісла, однак плечі були напружені. І губи підібгані. Його вже кілька днів не викликали на кордон, кілька днів він не повертався увесь нервовий і вкритий з голови до ніг кров’ю, як це було перед Ніччю Вогнів. Я пригадала його щиру скорботу за покаліченим фейрі з Двору Літа, у якого він навіть не встиг запитати імені. Я не знала, скільки горя і скорботи накопичилося в його душі. Скількох він потаємно оплакував, скільки жертв залишилось у цьому конфлікті, загинуло від недуги або атак на кордоні? Вищий Лорд — зовсім не те, на що він очікував або чого хотів від життя. Але життя змусило його нести цей тягар, і Темлін докладав усіх зусиль, щоб упоратися.
— Ходімо, — звеліла я, підводячись зі свого крісла, і потягнула його за руку.
Цупка шкіра дряпнула мою, але його пальці напружились, коли він подивився на мене.
— У мене для тебе дещо є.
— Для мене, — обережно повторив він, однак підвівся.
Я повела його крізь прочинені двері зали. Він не відпустив, коли я спробувала полишити його руку. Цього мені було досить, щоб прискорити ходу, ніби цим могла обігнати своє серце, яке калатало, шаленіючи від самої лише його безсмертної присутності так близько від мене. Ми долали коридор за коридором, допоки не дісталися моєї маленької майстерні. Тут він нарешті випустив мою руку, бо я потягнулася за ключем. Як уже траплялося, після тепла його долоні повітря здавалося мені холодним.
— Знаю, що ти просила Ейсіл дати тобі ключа. Однак не гадав, що ти справді замикатимеш двері до майстерні.
Я швидко кинула на нього оком через плече і штовхнула вже відчинені двері.
— Усі в цьому маєтку надто сильно полюбляють нишпорити. Я не хотіла, щоб ти чи Люсьєн прийшли сюди, допоки я не буду готова до цього.
Я зробила крок уперед, до темної кімнати, і прочистила горло. Це було німим проханням до нього запалити свічки силою магії. Темліну знадобилося на це більше часу, ніж раніше. Напевно, зменшення столу висмоктало майже всі його магічні сили. Але він не хотів зізнаватися в цьому. Суріель говорив, що верховні правителі самі є силою. Утім, я відчувала якусь біду, що трапилася з магічною силою Темліна. Вона немов зменшилася за ці місяці.
Кімната поступово наповнювалася світлом. Я відігнала тривогу, глибоко вдихнула і підійшла до мольберта й картини, яка там стояла. Сподівалася, що Темлін не помітить моїх робіт, притулених до стіни, і не стане їх перевертати й дивитися.
Він обернувся довкола себе, озираючи кімнату.
— Знаю. Вони дуже дивні, — пробубоніла я. Мої руки спітніли, і я зчепила їх за спиною. — І знаю, що вони геть не схожі на ті… геть не такі досконалі, як ті, що висять на стінах галереї. Однак…
Я зупинилася біля мольберта. Це було скоріше імпресією, геть не схожою на живі полотна, до яких він, певно, звик.
— Я хотіла, щоб ти побачив ось цю. — Я показала на картину із плямами та мазками зеленого, золотого, срібного та блакитного. — Це для тебе. Це подарунок. За все, що ти для мене зробив.
Жар опалив мої щоки, шию, вуха, коли він мовчки наблизився до картини.
— Це долина з озером, наповненим зоряним світлом, — спробувала я швидко пояснити.
— Я знаю, що це, — прошепотів він, вивчаючи картину.
Я позадкувала, мені несила було бачити, як він на все це дивиться. Я вже шкодувала, що запросила його до своєї майстерні. Випила за обідом зайвого й посміливішала. Та ще й сукню надягла. Мені здалося, що картину він оглядав цілу вічність, та раптом відійшов до стіни, нагнувся й перевернув притулене полотно до світла.
У мене на мить зупинилося серце. На картині був пейзаж. Безкрайній сніговий простір і темні скелети голих дерев на ньому. Більше нічого. Якщо для мене цей пейзаж щось означав, то для інших він залишався мазаниною. Даремно я не сховала всі ці свої «шедеври», перш ніж покликала Темліна.
Я відкрила рота, щоб пояснити, як раптом він заговорив:
— Це ліс. Місце, де ти полювала.
Він підійшов ще ближче до картини, вдивляючись у бляклий німий холод, на суміш білого, сірого, брунатного та чорного.
— Не тільки ліс. Твоє життя, — уточнив він.
Я була надто сполохана і промовчала. Темлін перевернув наступне полотно під стіною… Суцільна темрява, посеред якої можна було побачити обриси чогось темно-брунатного. Спалахи рубіново-червоного та вогняно-помаранчевого вихоплювалися з-поміж брунатних мазків.
— Твій будинок уночі.
Я хотіла підійти до нього, попросити, щоб він подивився на інші роботи, на ті, що я не стала приховувати. Але не встигла. Темлін уже роздивлявся третю картину.
Засмагла чоловіча рука лежить на сіні, бліді соломинки заплуталися в пасмах брунатного і золотого — моєму волоссі. У мене стиснуло живіт.
— Хлопець, із яким зустрічалась у своєму селищі. — Він нахилив голову, роздивляючись картину, і низьке ричання вихопилося з його грудей. — Тут ви кохаєтеся.
Він відступив на крок, розглядаючи полотна під стіною.
— Це єдина картина, де є бодай якась радість.
Чи не було це… ревнощами?
— Це було єдиною втечею від життя.
Щира правда. Я не вибачатимуся за Айзека. Перед Темліном, який щойно провів Великий Ритуал. Я нічого йому про це не казала, однак якщо він має намір ревнувати мене до
Темлін, певно, теж це усвідомив, бо зробив довгий заспокійливий вдих перед тим, як повернути наступне полотно. Тіні високих чоловіків, яскраво-червона кров, яка текла з їхніх кулаків, з їхніх дерев’яних палиць, завмерли над скоцюрбленою на підлозі постаттю, скривавленою, з ногою, яка вигнута під неприродним кутом.
Темлін вилаявся.
— Ти була там, коли вони калічили твого батька.
— Хтось мав благати їх зупинитися.
Темлін кинув на мене аж надто співчутливий погляд і повернувся до решти картин. До всіх ран мого життя, від яких я дуже повільно одужувала протягом кількох останніх місяців. Я зморгнула. Кількох місяців. Невже моя родина повірила, що я назавжди залишуся з цією вигаданою літньою тіткою?
Нарешті Темлін подивився на картину з озером та зоряним світлом. Він кивнув на знак вдячності. Однак вказав рукою на полотно зі сніжним серпанком над лісом.
— Ось цю. Я хочу собі ось цю.
— Вона надто холодна й меланхолійна, — сказала я, намагаючись не здригнутись. — Геть не пасує до цього місця.
Він підійшов до снігової картини, і усмішка, з якою він до мене розвернувся, була прекраснішою за зачаровану галявину з озером зоряного сяйва.
— Менше з тим, я хочу саме її.
Мені ще ніколи в житті так сильно нічого не хотілося, як тієї миті зірвати з нього золоту маску. Побачити обличчя, приховане за коштовним металом. Переконатися, чи справді воно таке прекрасне, яким я його уявляла.
— Скажи, чи є якась можливість допомогти тобі? — вихопилося в мене. — З цією клятою маскою, з недугою, яка так дорого коштує твоїй магії. Скажи мені. Тільки скажи, чим я можу тобі допомогти.
— Людина бажає допомогти фейрі?
— Не знущайся з мене, — мовила я. — Просто скажи.
— Я не хочу, щоб ти щось чинила, ти не можеш нічим мені зарадити… Ніхто не може. Це тягар, який я повинен нести сам.
— Ти не повинен…
— Я сам це вирішую. Я все витримаю. А ти, якщо спробуєш втрутитися, загинеш. Ти навіть не розумієш, як це небезпечно.
— Отже, я приречена жити до скону, не знаючи справжньої суті справ? Насолоджуватися ситим безтурботним життям, коли поряд відбувається щось жахливе? Може, в такому разі… — Я проковтнула грудку в’язкої слини. — Мені перебратися в інше місце, де я швидше розберуся в хитросплетіннях прифіянського життя?
— Невже Каланмай тебе нічого не навчив?
— Тільки того, що магія робить тебе грубіяном.
Він засміявся, однак не дуже весело. Коли ж я нічого не додала, Темлін зітхнув:
— Ні. Я не хочу, щоб ти жила деінде. Я хочу, щоб ти була тут, де я міг би піклуватися про тебе. Мені приємно повертатися додому й знати, що з тобою все гаразд і ти робиш те, що тобі до душі.
Я мовчки дивилася на нього.
— У перші дні я хотів кудись спровадити тебе, — зізнався він. — Я досі іноді думаю, що треба було б підшукати для тебе більш безпечне місце. Однак, можливо, я був егоїстом. Пам’ятаєш, як ти шукала способи обійти Угоду й повернутися у свій світ? Можливо, в Прифії і знайшовся б куточок, де тобі більше сподобалося б, ніж тут, і ти б уже не думала про втечу. Але в мене забракло духу розлучитися з тобою.
— Чому?
Темлін нагнувся й узяв картину із зимовим лісом. Знову став розглядати її, мов бачив уперше.
— У мене було багато коханок, — несподівано промовив він. — Аристократок, воїтельок, принцес…
Лють спалахнула в мені від згадки про них — лють від їхніх титулів, походження. Дивно, як ще він не додав, що всі вони були значно гарніші за мене.
— Але вони хотіли від мене лише тілесних утіх. Вони ніколи не розуміли, як воно — нести тягар турбот про своїх підданих і землі Двору. Вони були байдужі до моїх тілесних і душевних шрамів, вимагали постійного свята й не бажали знати, що бувають і чорні дні.