Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 30)

— Як? — Це все, що я спромоглася сказати, однак він зрозумів мене.

— Я натрапив на слід цілої зграї нагів, а ці чотири втекли. Вони, певно, винюхали твій запах у лісі. Я почув, як ти кричала.

Тож Темлін не знав про суріеля. І він… він прийшов мені на допомогу.

Темлін простягнув до мене руку. Я знову здригнулася, коли він провів холодними вологими пальцями по моїй гарячій щоці, завдаючи мені болю. Кров, на моїх щоках була кров.

Біль у руках та обличчі став згасати, а потім і зовсім зник. Очі Темліна потемнішали, помітивши синець, що, як я відчувала, вже розквітнув у мене на вилиці. Він тепер не пульсував болем. Металевий запах магії закружляв свій танок навколо мене, а потім полинув кудись далеко на крилах легенького теплого вітерця.

— Одного мертвого я знайшов десь за півмилі звідси, — продовжував розповідати він. Він прибрав руки від мого обличчя, а потім зняв із себе перев’яз, а за ним і туніку, яку подав мені. Передня частина моєї туніки була розідрана і знищена кігтями наги. — З його горла стирчала моя стріла, тому я вистежив інших аж до цього місця.

Я мовчки натягнула його туніку поверх своєї. Під білою сорочкою Темліна проступали гори м’язів. Кров убитих нагів встигла забруднити й сорочку, яка прилипла до тіла, що робило м’язи Темліна ще більш рельєфними. Переді мною сидів природжений хижак, що вміє вбивати швидко й безжалісно. Від цієї думки мене знову пройняв дрож. Туніка Темліна приємно зігрівала тіло. Темлін — верховний правитель Двору Весни. Вищий Лорд. Я могла б і сама здогадатися. Певно, не хотіла чи боялася.

— Ходімо, — промовив він, зводячись на ноги і простягаючи мені вкриту кров’ю ворожих істот руку.

Я не наважувалася кинути погляд на розірваних та понівечених нагів і вхопилася за його простягнуту руку, а він допоміг мені звестися на ноги. Коліна підгинались, однак я встояла.

Я зиркнула на наші руки, вкриті чужою кров’ю.

Ні, він не єдиний, хто сьогодні пролив її багато. І на язику я відчуваю смак не лише своєї крові. Може, я такий самий звір, як і він. Але він урятував мене. Убив, щоб урятувати мене. Я сплюнула на траву, шкодуючи, що згубила флягу з водою.

— Може, тепер розкажеш, як ти потрапила в цю частину лісу? — запитав він.

Ні. Певно, що ні. Не після того, як він тисячу разів попереджав мене про небезпеку цих місць.

— Я гадала, що моя свобода пересування не обмежується будинком і садами. Навіть не знаю, як я зайшла так далеко.

Темлін випустив руку й шумно зітхнув:

— У дні, коли мені доводиться залишати будинок, щоб… вирішувати проблеми, назвімо це так… тримайся, будь ласка, ближче до маєтку.

— Дякую, — пробурмотіла я й отупіло кивнула.

Я досі намагалася вгамувати дрож, яка знову охоплювала тіло, полонила розум. Відчувати кров нагів на собі було нестерпно. Мені хотілося скоріше зняти забруднений кров’ю одяг і відмитися.

Я знову сплюнула кров.

— Спасибі, що врятував мені життя.

Я хотіла сказати йому, як багато це для мене важить. Вищий Лорд Двору Весни вважав, що я варта порятунку… Але я не змогла знайти потрібних слів.

Тим часом його ікла зникли.

— Це було… найменше, що я міг зробити. Вони взагалі не повинні заходити вглиб моїх земель.

Він похитав головою, опановуючи себе, плечі розслабились.

— Ходімо додому, — мовив Темлін, звільнюючи мене від пояснень, чому я опинилася тут після його застережень.

У мене забракло духу зізнатися, що його розкішний маєток — не мій дім. У мене взагалі немає дому.

Ми поверталися до маєтку мовчки, обоє бліді, вкриті кров’ю. Я все ще відчувала ту бійню, яку ми залишили по собі, — просяклу кров’ю землю, потрощені дерева. І шмаття тіл нагів.

Ну що ж, принаймні я змогла дещо дізнатися від суріеля. Хай навіть і не зовсім те, що мені хотілося б почути.

Залишайся із Вищим Лордом, тримайся його. Гаразд, це зовсім не важко зробити. А от стосовно уроку з історії, який довелося перервати на найцікавішому, я дізналася чимало. Про злих королів та їхніх воєначальників. Але яким чином вони пов’язані з Вищим Лордом, що ось іде біля мене, і недугою… Можливо, лихі помисли владики Гайберну — Сонного королівства — стосувалися й Темліна… Проте цього було мало, щоб я змогла застерегти близьких. Утім, суріель велів мені більше не дошукуватися відповідей на свої нескінченні запитання.

Не можна відкидати його порад. Це буде дуже нерозумно з мого боку. Батькові й сестрам доведеться задовольнятися тим, що я встигла дізнатися. А може, цього їм і досить. Сподіваюся, що досить.

Я більше нічого не розпитувала в Темліна про нагів, про те, скількох їх він знищив до того, як ті чотири втекли. Я взагалі в нього більше нічого не питала. Мені здавалося, що його поглинуло почуття глибокого сорому і, хай як це дивно, почуття поразки, аж ніяк не тріумфу.

Розділ 16

Вилізши з ванни, у якій відмокала щонайменше годину, я сіла на стільчик із низькою спинкою, що стояв біля каміна, де палахкотіли дрова. Тепер я насолоджувалась тим, як дбайливо Ейсіл розчісувала моє мокре волосся. Наближався час вечері, але турботлива служниця принесла мені горнятко гарячого запашного шоколаду і сказала, що не доторкнеться до мого волосся, поки я не зроблю бодай кілька ковтків.

Мене не треба було умовляти — той шоколад був найсмачніший з усього, що мені взагалі доводилося куштувати. Я пила його, поки Ейсіл розчісувала мене, і майже муркотіла від доторків легких пальців до шкіри своєї голови.

Коли інші служниці вийшли з моєї кімнати й попрямували на кухню допомагати з приготуванням вечері, я опустила горнятко на коліна.

— Якщо останнім часом так багато злих фейрі перетинають кордони Двору й атакують солдатів, то чи не означає це, що скоро буде Війна?

«Можливо, ми повинні повстати, можливо, ми повинні дати відсіч, можливо, ми повинні сказати ‘‘досить’’», — ось що сказав Люсьєн Темліну того першого вечора в маєтку.

Гребінець завмер.

— Не став більше таких запитань. Бо накличеш на всіх нас біду.

Я повернулася на стільці, вдивляючись в її обличчя, приховане під маскою.

— Чому інші Вищі Лорди не можуть угамувати своїх підданих? Чому цим лихим і жахливим істотам дозволено нишпорити де їм заманеться? Дехто… дехто почав розповідати мені історію про короля Гайберну…

Ейсіл узяла мене за плече й розвернула на стільці.

— Це тебе геть не стосується.

— О, гадаю, ще й як стосується. — Я знову розвернулася до неї, вхопившись за спинку стільця. — Якщо це зло одного дня пошириться на світ смертних, якщо ця Війна або ця ваша недуга стане отруювати наші землі…

Я намагалася боротися з панікою, що наростала. Я повинна була попередити свою родину, повинна написати їм. Якомога скоріше.

— Що менше ти знаєш — то краще. Дозволь Лорду Темліну впоратись із цим самостійно. Він єдиний, хто на це здатний.

Суріель сказав мені приблизно те саме. Брунатні очі Ейсіл палали вогнем, у погляді було достатньо суворості, достатньо твердості.

— Гадаєш, ніхто зі служниць не розповів мені, що ти сьогодні попросила у них на кухні, не здогадався, на кого ти вирушила полювати? Дурне необачне дівчисько. Якби суріель не був у доброму гуморі, то ти напевне поплатилася б за свою цікавість жахливою смертю. Навіть і не знаю, що гірше: оце, що ти вчинила сьогодні, чи твоя дурість із пакою.

— А хіба ти вчинила б інакше? Якби в тебе була родина…

— У мене є родина.

Я зміряла Ейсіл поглядом з голови до ніг. На пальці в неї не було обручки.

Ейсіл помітила, куди спрямований мій погляд, і пояснила:

— Мою сестру та її судженого вбили майже п’ятдесят років тому, після них залишилося двоє діточок. Двоє хлопчиків. Усе, заради чого я працюю, — тільки ці діти. Тож у тебе немає жодного права дивитися на мене принизливим поглядом і питати, чи я зробила б щось інше, дівчино.

— Де вони зараз? Вони мешкають тут, у маєтку?

Можливо, саме тому в бібліотеці були дитячі книжки. І оті дві маленькі мерехтливі постаті в саду… Може, це й були племінники Ейсіл.

— Ні, вони мешкають не тут, — надто різко мовила вона. — Вони зараз в іншому місці, далеко звідси.

Я обміркувала все, що тільки-но розповіла мені Ейсіл, і похилила голову.

— А діти фейрі дорослішають інакше?

Якщо їхніх батьків убили майже п’ятдесят років тому, вони зараз уже не могли б бути хлопчиками.

— Одні дорослішають так само, як і ви, і можуть розмножуватись так швидко, як, приміром, кролики, але такі, як я, як Вищі Фе, дуже рідко можуть народити нащадків. І ось ці діти дорослішають значно повільніше. Ми всі були страшенно здивовані, коли моя сестра народила другого хлопчика за якихось п’ять років після першого, а старший з них досягне повноліття, лише коли йому виповниться сімдесят п’ять. Через те, що діти в нас народжуються дуже нечасто, вони цінніші за всі смарагди та золото світу.

Ейсіл стиснула губи, ніби даючи мені зрозуміти, що вона не стане більше нічого мені розповідати.

— Я й не сумнівалася у твоїй відданості цим дітям, — мовила я дуже тихо й додала: — І твої слова про те, що ти все робиш заради них, мені теж дуже зрозумілі.

Майже не розтуляючи вуст, служниця відповіла:

— Коли цей дурень Люсьєн даватиме тобі поради щодо того, як уполювати суріеля, не слухай його, а йди до мене, і я скажу тобі, як правильно це зробити. Мертві курчата! Та хай згорить мій миршавий зад. Усе, що тобі було потрібно, — це подарувати йому новий плащ, і тоді він упав би перед тобою на коліна.