Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 32)

Він розсміявся й похитав головою. Світло від червоного полум’я весело затанцювало на золоті його маски.

— Вони просто дурні. Дурні, що не бачили цього, — поморщився він. Однак погляд його був дуже серйозний. — Тримай, — сказав він і простягнув мені мій аркушик.

Я зіжмакала його й поклала до кишені. Обернулася, щоб іти, однак він ніжно вхопив мене за руку.

— Ти жертвувала всім заради них.

Він звів другу руку, щоб погладити мене по щоці.

Я напружилася, чекаючи цього, однак він опустив її, не доторкнувшись до мене.

— А ти взагалі вмієш сміятися?

Я звільнила руку й не могла втриматися від того, щоб дати йому відсіч. Гори ти в пеклі, Вищий Лорде!

— Мені не потрібна твоя жалість.

Його смарагдові очі з крапинками бурштину сяяли так яскраво, що я не могла відвести від них погляду.

— А як щодо дружби?

— Фейрі вміють товаришувати з простими смертними?

— П’ятсот років тому багато фейрі були добрими друзями для смертних людей, які навіть билися у Війні на їхньому боці.

— Що?

Таких фактів я ніколи в житті не чула. І на фресці художник цього не намалював.

— А як ти гадаєш, чому армії людей змогли так довго чинити опір? Чому вони завдали фейрі такої серйозної шкоди, що мої одноплемінники погодилися на Угоду зі смертними? Однією лише силою зброї, хай це навіть буде зброя з ясена, домогтися цього неможливо. Уяви собі, вам допомагали фейрі. Вони билися на боці людей і гинули за вашу свободу. І коли єдиним розв’язанням стало розділити назавжди наші народи, наші світи, ці фейрі щиро сумували.

— Ти був одним із них?

— Під час Війни я був іще дитиною, надто малим, щоб усвідомлювати, що відбувається навколо мене, чи навіть почути про це, — сказав він.

Дитиною. Це означало, що йому повинно бути десь…

— Проте, якби я був достатньо дорослий, то неодмінно був би одним із цих фейрі. Проти рабства, проти тиранії я б з радістю пішов на смерть, і не важливо, чию свободу відстоював би.

Не впевнена, що я вчинила б так само. Гадаю, навіть під час Війни найголовнішим для мене було б захищати свою родину, і тоді я обирала б ту сторону, яка запропонувала б і гарантувала їм безпеку. Я ніколи не розцінювала таку думку як прояв слабкості. До цієї миті.

— Хочеш вір, хочеш — ні, — сказав Темлін, — але твоя родина знає, що ти в безпеці. В них не залишилося спогадів про звіра, який увірвався до їхнього будинку, і вони вважають, що ти зараз перебуваєш у заможної тітки, яка покликала тебе, щоб ти доглядала її і скрасила самоту. Вони знають, що ти жива, що ти не голодуєш, що ти в безпеці й живеш у достатку. Однак до них також дійшли чутки про… загрозу, яка поширюється землями Прифії й може дістатися земель смертних. Вони готові тікати будь-якої хвилини, якщо з’являться якісь ознаки небезпеки чи загрози, бо також знають, що Стіна одного дня не зможе захистити їх.

— Ти… ти змінив їхні спогади?

Я зробила крок назад. Замість вдячності в мені спалахнув гнів. Хто дав цим зарозумілим фейрі з їхньою надмірною пихою право вторгатися в наш розум і насаджувати власні версії подій? Хіба це не насильство?

— Я лише зачарував їхні спогади, накинувши на них серпанок. Я боявся, що твій батько може вирушити по тебе або ж переконати когось із мешканців селища перетнути Стіну разом із ним і цим знову порушить Угоду. Усі вони однаково померли б, якби натрапили на таких створінь, як пака, або ж боге, або нага.

Дзвінка тиша заполонила все навкруги, голова йшла обертом, я більше не була здатна думати, тож не змогла стриматися:

— Ти не знаєш його. Мій батько не став би заради мене наражатися на небезпеку.

Темлін довго мовчки дивився прямісінько мені в очі.

— Ні, він вирушив би по тебе.

Ні, чуєш? Ні, він ніколи не пішов би по мене. Не з понівеченим коліном, що завжди було добрим виправданням для всіх навкруги. Я усвідомила це, коли те нічне видіння паки розтануло в повітрі.

Нагодована, у безпеці та затишку, ось що їм повідомили. А ще розповіли про недугу, і не важливо, зрозуміли вони ці застереження чи ні. Темлін усе ще дивився прямісінько мені в очі. В них я бачила щирість. Він зробив значно більше, ніж я могла собі взагалі уявити.

— Ти справді попередив їх про… можливу загрозу?

Похмурий кивок.

— Звичайно, не прямо… це вплелось у завісу над їхніми спогадами, так само як і наказ тікати за перших ознак небезпеки.

Несамовита пиха фейрі, однак… однак він зробив значно більше, ніж могла б зробити для них я. Певно, моя родина взагалі б і не звернула уваги на мого листа. Якби я знала про вміння Темліна, про те, на що він справді здатний, я б навіть попросила зачарувати їхні спогади, якщо Вищий Лорд сам того вже не зробив.

Тому мені не було чого вередувати, за винятком того факту, що вони, найімовірніше, забули мене швидше, ніж я того очікувала. І я не могла їх у цьому звинувачувати. Обітницю, що її дала матері, я виконала, моя місія завершена. То що ж мені ще залишалося?

Світло від каміна зігрівало золото його маски, смарагди сяяли ще яскравіше. Такі різні кольори, такі різні відтінки. Кольори, назв яких я не знала, кольори, які б хотіла вивчити й поєднати на своїй власній картині. Кольори, які я зараз могла дозволити собі дослідити.

— Фарби, — мовила я, однак мій голос прозвучав тихим шепотом.

Темлін нахилив голову, а я важко глитнула й розправила плечі.

— Якщо… якщо, звісно, це не надто велике прохання, мені б хотілося мати фарби. Та пензлики.

Темлін часто закліпав:

— Тобі подобається… мистецтво? Тобі подобається малювати?

Він був здивований, але в його тоні я не вловила презирства. Тому наважилася відповісти:

— Так. У мене не дуже… не дуже добре виходить, однак якщо це не викликає надто багато проблем чи труднощів… Я могла б малювати надворі, тож від мене не буде безладу в маєтку, утім…

— Надворі, в маєтку, на даху — малюй усюди, де тільки тобі заманеться. Мені байдуже, — мовив Темлін. — Але якщо тобі потрібні фарби та пензлі, то, певно, також знадобляться і папір, і полотно.

— Я це можу відпрацювати. Допомагати на кухні або в садах, щоб розплатитися за все це.

— Найімовірніше, ти там будеш зайвою. На те, щоб усе потрібне завезли сюди, мені треба кілька днів. Ти матимеш фарби, пензлі й полотно. І весь простір будинку належить тобі. Працюй усюди, де захочеш. Чого-чого, а приміщень у будинку стане всім.

— Дякую, щиро дякую, Темліне.

— Пусте.

Я хотіла була йти, як він знову заговорив:

— Ти ще не встигла побачити мою галерею.

— Ще й галерея є? — спитала я.

Він широко усміхнувся, по-справжньому щиро. Вищий Лорд Двору Весни усміхнувся неосвіченій людській дівчині.

— Взагалі я зачинив кімнати, де вона міститься. Ще тоді, коли успадкував цей маєток.

Успадкувавши титул та землі, здається, він зовсім не зрадів цьому.

— Мені здавалося, що для слуг це буде лише зайвою роботою — щодня прибирати там.

Звісно, за такого життя, яким жив Темлін, йому було не до картин.

Однак він далі провадив свою розповідь:

— Завтра в мене буде дуже багато роботи, а в галереї треба навести лад, тож… післязавтра… Дозволь мені показати тобі мою галерею післязавтра.

Темлін потер рукою шию, і на щоках у нього з’явився рум’янець, більш теплий і живий, ніж я досі бачила в нього.

— Будь ласка, це буде для мене великим задоволенням.

І я повірила йому. Повірила, що йому справді хочеться показати мені галерею. Пригадала картини, що висіли в коридорі. Якщо я їх вважала верхом досконалості, які дива чекають мене в галереї? Напевно, людській уяві цього не збагнути.

— Мені цього дуже сильно хотілося б.

Він усе ще усміхався мені. Щиро, відверто, без вагань чи сумнівів.

Айзек ніколи до мене так не усміхався. Власне, від спілкування з Айзеком у мене ніколи не перехоплювало дух.