Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 31)

На той час, коли я пішла вечеряти, мене вже не трясло. Приємне відчуття тепла нарешті повернулося до мене. Нехай Темлін і був Вищим Лордом Прифії, я, втім, не мала наміру ніяковіти перед ним. Надто після того, що мені довелося сьогодні пережити.

Люсьєн і Темлін уже чекали на мене за великим столом.

— Доброго вечора, — привіталася я, йдучи до свого звичного місця.

Люсьєн хитнув головою в німому запитанні, тож я йому кивнула у відповідь, коли сіла. Його таємниця була в безпеці, хоча він заслужив доброго прочухана за те, що відправив мене ловити суріеля майже голими руками.

Після мого кивка Люсьєн трохи розслабився у своєму кріслі.

— Чув, у вас обох був захопливий день. Шкода, що мене не було поруч, щоб допомогти вам.

Це було всього лиш замасковане й навряд чи щире вибачення, проте я знову злегка кивнула йому.

Він промовив нарочито бадьорим тоном:

— Але попри всі твої пекельні пригоди, що сталися з тобою вдень, ти, як завжди, чарівна.

Я пирхнула. Ще жодного дня у своєму жалюгідному житті я не мала чарівного вигляду.

— Я досі гадала, що фейрі не вміють брехати.

Темлін, відпивши вина, закашлявся, однак Люсьєн усміхнувся, шрам на його обличчі став іще грубішим, іще страшнішим.

— Хто тобі це сказав?

— Усі це знають, — мовила я, накладаючи їжу собі на тарілку.

Я, правду кажучи, вже стала замислюватись над тим, що вони казали мені раніше, а я сприймала за чисту монету.

Люсьєн відкинувся на спинку крісла, усміхаючись із якимось котячим задоволенням.

— Звісно ж, ми вміємо брехати. Ми вважаємо вміння брехати мистецтвом. І ми брехали, коли казали тим прадавнім смертним, що ми не здатні казати неправду. А як іще ми могли змусити їх довіряти нам і виконувати наші накази?

Я стиснула губи так, що вони, мабуть, аж побіліли. Зараз він казав правду, бо інакше, якщо він брехав… Від думок про це в мене запаморочилася голова.

— А залізо? — ледь вичавила я з себе.

— Не завдає нам найменшої шкоди. Тільки ясен, як ти вже про це добре знаєш.

Я відчула, як кров прилила до обличчя. Вважала, що все сказане ними раніше було правдою. Може, й суріель сьогодні брехав мені, коли вдавався до тих довгих красномовних пояснень щодо правил та політики фейрі. Щодо того, щоб я залишалась із Вищим Лордом, і щодо того, що все зрештою буде зі мною гаразд.

Я подивилася на Темліна. Вищий Лорд. Це принаймні брехнею не було, я відчувала цю правду всім своїм нутром. Хоча він і не поводився так, як Вищі Лорди з легенд, які приносили в жертву незайманих дівчат і катували людей як і коли їм заманеться. Ні, Темлін був… саме таким фейрі, яким змальовували їх ті дурні фанатики «Діти Благословенних» у своїх розповідях про райські затишні землі Прифії.

— І хоча Люсьєн відкрив тобі деякі з наших найбільш ретельно охоронюваних таємниць фейрі, — сказав Темлін, адресуючи з риком останні слова до свого друга, — ми ніколи не використовували твою необізнаність проти тебе.

Наші очі зустрілися.

— Ми ніколи не брехали тобі навмисно.

Я кивнула і зробила великий ковток води зі свого кубка. Їла мовчки, бо була зосереджена на розшифровуванні правдивості кожного слова, що його чула відтоді, як потрапила до цього маєтку, тож навіть не помітила, як Люсьєн вибачився і встав з-за столу перед тим, як подали десерт. Я залишилась віч-на-віч із найнебезпечнішою істотою, яку будь-коли зустрічала у своєму житті.

Велика зала ніби зменшилася.

— Ти почуваєшся… краще?

Він сидів, підперши кулаком підборіддя. Я помітила, як у його очах промайнуло щось подібне до подиву. Напевно, він і сам дивувався тому, що так піклується про мене.

Я ледве проковтнула їжу.

— Якщо мені більше не доведеться зіткнутись із нагами, вважатиму себе щасливою.

— Що ж ти все-таки робила в західних лісах?

Сказати правду? Чи збрехати? А може, і те і те?

— Колись дуже давно я чула легенду про істоту, яка відповість на всі твої запитання, якщо тобі випаде щастя спіймати її.

Темлін здригнувся. З пальців у нього висунулися пазури, які подряпали йому підборіддя, але рани одразу загоїлися, тільки тоненька цівка крові заструменіла його золотистою шкірою — він стер її рукавом.

— Отже, ти ходила туди, щоб уполювати суріеля.

— Я спіймала суріеля, — поправила його я.

— І він розповів тобі все, про що ти хотіла дізнатися?

Я сиділа, затамувавши дух, а потім відповіла:

— Нас жорстоко перервали наги саме тієї миті, коли він щойно почав мені розповідати щось справді цікаве й важливе.

Вищий Лорд підібгав губи.

— Зараз треба було б добре насварити тебе за непослух, але, гадаю, події, які відбулися сьогодні, були достатнім покаранням для тебе. — Він похитав головою. — Справжня дивина! Звичайна смертна дівчина спіймала суріеля!

І попри ті жахливі події, всупереч бажанню на устах у мене з’явилась усмішка.

— Хіба це так важко?

Темлін теж усміхнувся, а потім щось дістав із кишені.

— Ну, мені пощастило більше, ніж тобі. Я не ловитиму суріеля, щоб дізнатися, що в тебе на думці. — Він продемонстрував мені мій аркушик паперу зі словами.

У мене мало не вистрибнуло серце із грудей.

— Це… — Я не могла швидко вигадати щось правдоподібне — усі пояснення здавалися мені безглуздими.

— Неймовірний? Зітхати? Знищення? Пожежа? — Темлін читав слова з мого аркуша.

Мені ж хотілося провалитися крізь землю або на місці вмерти. Слова, які були для мене незнайомими, з книжок, які я намагалася читати, слова, які зараз здавалися такими простими, такими звичайними, такими абсурдно простими, коли він сам читав їх уголос.

— Може, це вірш про те, як ти збираєшся криваво вбити мене, а потім спалити моє тіло?

Слова застрягли в горлі, руки довелося стиснути в кулаки, щоб не затулити ними обличчя.

— На добраніч, — попрощалася я дуже тихо, майже пошепки, а потім ледве підвелася — так тремтіли в мене коліна.

Я вже майже дійшла до дверей, коли він знову заговорив:

— Ти, я бачу, їх сильно любиш.

Я обернулася. Його смарагдові очі пильно дивилися на мене. Він підвівся зі стільця й попрямував до мене, а потім зупинився, не дійшовши.

Мій аркушик зі списком дуже нерівно написаних слів він досі тримав у руці.

— Мені просто цікаво, чи усвідомлюють твої рідні взагалі… — пробурмотів Темлін. — Чи усвідомлюють вони, що геть усе, що ти робила, було не через ту обітницю, яку ти дала своїй матері, чи то задля власної безпеки? Адже всі твої дії були спрямовані тільки на те, щоб у безпеці були вони.

Я нічого не відповіла. Мені було соромно, і голос видав би мій сором.

— Знаю… Знаю: коли я пропонував тобі це раніше, ти, можливо, не так мене зрозуміла, однак я справді можу допомогти тобі написати…

— Облиш мене, — мовила я і вийшла… зіткнувшись із ним.

Я мимохіть позадкувала, забувши, як блискавично він може переміщатися.

— Я не хотів тебе образити. — Від того, як він це сказав — тихо й лагідно, — мені стало ніяково.

— Мені не потрібна твоя допомога.

— Звичайно, не потрібна, — сказав він із ледь помітною усмішкою, що, однак, одразу зникла. — Людина, яка може вбити фейрі в подобі вовка, яка здатна вполювати суріеля і вбити двох нагів власноруч…