Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 29)

Наги з’явилися, наче виринувши з нічного кошмару. Вкриті найчорнішою лускою, вони були жахливою сумішшю зміїних рис та чоловічих людиноподібних тіл, сильні руки яких закінчувалися наче відполірованими смертоносними довгими кігтями, що могли розривати шкіру та м’ясо.

Тут, переді мною, були створіння з кривавих жорстоких прадавніх легенд, істоти, які прослизали крізь Стіну, щоб катувати і вбивати смертних. Ті, кого я залюбки убила б того дня в засніженому лісі. Їхні велетенські мигдалеві очі жадібно втупились у мене та в суріеля.

Чотири істоти завмерли на іншому березі струмка, суріель був між нами, а я спрямувала лук на одного з них, який був у центрі.

Потвора посміхнулась, показавши роздвоєний сріблястий язик поміж гострих як бритви зубів.

— Темна Мати послала нам сьогодні подарунок, браття, — промовив один із нагів, витріщаючись на суріеля, який міцно вчепився в мотузки моєї пастки. Погляд своїх бурштинових очей він знову спрямував на мене: — А на додаток ще й смаколик.

— Та що там їсти, самі кістки, — сказав інший нага, зігнувши пальці й демонструючи велетенські кігті.

Я позадкувала до струмка, у напрямку маєтку. Стрілу я тримала поціленою на них. Лише один мій крик одразу сповістив би Люсьєна про небезпеку. Однак я майже не могла дихати, не те щоб волати щосили. І, можливо, він узагалі не прийшов би мені на допомогу, якщо сам послав мене сюди, назустріч неминучій смерті.

Я була не в змозі про щось думати, щось вирішувати — тільки задкувала.

— Людино, — благав суріель.

У мене було десять стріл, залишиться дев’ять, коли я випущу ту, що була в лукові. І жодної ясеневої. Однак, може, і моїх простих стріл стане, щоб відвернути увагу нагів, а потім втекти.

Я знову позадкувала. А чотири істоти повільно наближалися до мене, наче відчували задоволення від свого полювання, наче вони вже знали, якою я буду на смак.

У мене було три удари серця на рішення. І ще три — на втілення плану.

Я щосили натягла тятиву, аж рука затремтіла.

А потім я закричала. Заволала на всю силу скутих страхом легенів.

Тепер погляд нагів був прикутий тільки до мене, і я поцілила в мотузку, яка утримувала суріеля прикутим до пастки.

Пастка луснула. Суріель вислизнув із неї, як тінь на вітриську, і темна пляма змусила нагів позадкувати.

Той нага, що був ближче до мене, блискавкою кинувся до суріеля. Його сильна, вкрита лускою шия витягнулася у всю свою довжину.

Певно, наги вирішили спочатку зловити суріеля, бо вважали, що я від них усе одно не втечу. Вони не відмовилися від думки закусити мною.

І я випустила наступну стрілу. Вістря зблиснуло, як падуча зірка. Я кліпнула очима, а стріла влучила прямісінько в ціль. Бризнула кров.

Поранений нага упав на спину тієї миті, коли три інші обернулися до мене. Я не знала, чи був мій постріл смертельний, бо вже щодуху мчала до струмка.

Я бігла раніше прокладеними стежками й не наважувалась обертатись. Люсьєн казав, що буде десь поблизу, проте не слід було забувати, що я зайшла в самісіньке серце прадавнього лісу, надто далеко від маєтку.

Гілки тріщали й ламалися позаду мене, надто близько, і гарчання звучало не так, як від Темліна, Люсьєна чи вовків, — воно геть заповнювало собою тихий ліс.

Я неслася як вітер з єдиною надією вціліти, а для цього треба було відірватись якомога далі від нагів і дістатися Люсьєна. Якщо він узагалі зараз у цьому лісі, як обіцяв. Я не дозволяла собі думати про всі пагорби, на які потрібно буде видертися, навіть якщо мені пощастить вибігти з лісу. Або про те, що робитиму, коли Люсьєн вирішив змінити свій намір і залишився вдома.

Хрускіт зламаного гілля позаду мене ставав дедалі гучнішим. Я кинулася праворуч, перестрибуючи через струмок. Проточна вода мала стримати суріеля. Але не нагів, про що свідчив їхній тупіт і шипіння позаду мене.

Я продиралася крізь чагарники, шипи роздирали мені щоки, але я майже не відчувала їх дотику. Гаряча кров струменіла моїм обличчям, але я на те не звертала уваги. Я навіть не встигла здригнутися, коли дві чорні постаті з’явилися обабіч мене, маючи на меті відітнути мені шлях до відступу.

У мене щеміли коліна, але я не зменшувала швидкості, дивлячись тільки вперед, туди, де попереду за краєм лісу видно було світлу смугу неба. Мерщій би дістатися туди. Але тут нага, який біг праворуч, кинувся на мене. Я ледве встигла відскочити, інакше кігті вп’ялися б мені в щоки й горло.

Зашпортавшись, я все ж таки зуміла встояти на ногах. Тепер мене атакував нага, що був ліворуч.

Я різко зупинилася й щосили вдарила його луком. Ледве втримала лук у пальцях — такий сильний був мій удар по зміїному обличчю. З жахливим скреготом затріщали кістки. Нага впав. Я перестрибнула через його тіло, навіть не зупиняючись, щоб подивитися на інших істот.

За якихось три кроки переді мною вистрибнув третій. Я цілила луком йому в голову, але він устиг ухилитись. Інші двоє зашипіли, наздоганяючи мене ззаду, і я щосили стиснула лук.

Мене оточили.

Я повільно обернулася, тримаючи лук напоготові.

Один із них принюхувався до мене, роздуваючи вузькі ніздрі.

— Кощава людська потворо, — прошипів він до інших нагів, посмішки яких ставали дедалі страшнішими. — Хочеш дізнатися, що ми зараз із тобою зробимо?

Я не здамся без бою, не забравши на той світ бодай одного з них.

— А йдіть ви всі в пекло, — мовила я, однак із уст злетів ледь чутний шепіт.

Вони розсміялися, підходячи ближче. Я вдарила луком, цілячись у найближчого. Він відхилився, хихочучи.

— А зараз ми візьмемося до улюбленої справи, хоча тобі вона може здатися не дуже веселою.

Я стиснула зуби і знову здійняла над головою лук. Вони не зможуть вполювати мене, як зграя вовків оленя. Я зможу знайти вихід, зможу…

Сильна рука з чорними кігтями зімкнулася на держаку мого лука, і скрипучий тріск відлунням розкотився в неприродній тиші лісу.

І тієї ж миті все повітря зі свистом вилетіло в мене з легенів, — я ледве встигла трохи обернутись, коли один із них вхопив мене кігтями за горло і притиснув до землі.

Нага так сильно притискав мою руку до землі, що кістки занили й затріщали, а пальці ослабли, випускаючи те, що залишилося від лука.

— Коли ми закінчимо здирати з тебе шкіру, ти сильно пожалкуєш, що перетнула Стіну й опинилася в Прифії, — видихнув він мені в обличчя, так що сморід мертвоти та зогнилого м’яса проник мені в горло й викликав нудоту.

— Ми так добре тебе оббілуємо, що й крукам не буде чим поласувати.

Біле шалене полум’я пронизало мене. Лють, чи страх, чи дикий первинний інстинкт, не знаю, що то було. Я не думала про це. Мені було байдуже. Я вихопила ножа зі свого чобота і щосили встромила його у вкриту лускою шию.

Кров зливою полилася на моє обличчя, я закричала від люті й жаху.

Нага скотився з мене. Я змогла підвестися, перш ніж решта нагів знову притиснула мене до землі. Але щось важке і тверде як камінь сильно вдарило мене в обличчя. Я відчула смак крові, землі й трави, знову падаючи на землю. Перед очима закружляло небо, і я знову підвелася, інстинктивно схопившись за мисливський ніж Люсьєна.

Тільки не так, тільки не так, тільки не так.

Один із них націлився на мене, і я відсахнулась убік. Його кігті встромились у мій плащ і смикнули, розриваючи тканину на клапті, тоді як ще один нага накинувся на мене і знову повалив на землю, намагаючись через тканину дістати кігтями моєї руки.

— Ти стікатимеш кров’ю, — важко бухкав мені у вухо один із них. — Ми спускатимемо з тебе кров повільно, дуже повільно.

Він поворушив кігтями — ідеальна зброя, щоб вительбушити мене. І знову розтулив рота, щоб страхати мене далі.

Але тут тишу лісу розітнуло ревіння, оглушливе ревіння.

Ревів не нага.

Те ревіння не урвалося, коли нага відлетів від мене й урізався в дерево з такою силою, що те затріщало. Я ледве встигла помітити блиск золота маски й волосся, а також довгих смертельних пазурів, якими Темлін рвонув темну істоту.

Нага, який тримав мене, пронизливо заволав і відпустив, відстрибнувши. А пазури Темліна тим часом рвали шию іншого нага. М’ясо та кров полетіли вусібіч.

Я досі лежала на землі з ножем напоготові, на щось очікуючи.

Темлін знову заревів, від чого кістки в мене закрижаніли, і вишкірив довгі ікла.

Уцілілий нага встиг зробити кілька кроків, перш ніж Темлін ударив усім своїм тілом, збиваючи його на землю. Одним довгим і потужним рухом він розпоров йому живота.

Я залишалася там, де лежала і де моє обличчя майже наполовину було вдавлене в мох та листя. Я навіть не намагалася підвестись, бо так сильно тремтіла, що, здавалося, от-от розсиплюся на друзки. Усе, на що я була здатна тієї миті, — це лише тримати ножа.

Темлін підвівся, викручуючи свої пазури з нутрощів істоти.

Кров та шмаття м’яса крапали з його рук, проливаючись на темний зелений мох.

Вищий Лорд. Вищий Лорд. Вищий Лорд.

Смертельна лють усе ще полум’яніла в його погляді, і я злякалася, коли він опустився поруч на коліна. Він потягнувся до мене, однак я відсахнулася подалі від його скривавлених кігтів, які він досі не сховав. Змусила себе сісти, але дрижаки не давали мені зіп’ястися на ноги.

— Фейро, — звернувся він до мене.

Лють та гнів зникли з його очей, а пазури повільно заповзли під шкіру, однак його ревіння досі дзвеніло в мене у вухах. Я досі чула в тих звуках його прадавню первинну лють.