Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 28)

— Ти один із суріелів?

Фейрі завмер. Принюхався. Раз. Іще раз.

А потім дуже повільно повернувся до мене. Темний каптур, який прикривав його лису голову, затріпотів від ледве вловимого подиху вітру.

Здавалося, його обличчя було зіткане з висохлих під безжальним сонцем та вітрами кісток, шкіри в нього не було, наче її забули натягнути на кістки, коли створювали цю істоту, або ж вона була, але багато років тому злізла. Рот був беззубий, а з почорнілих ясен стирчали довгі зуби. Замість носа були лиш два отвори, які слугували йому ніздрями, а в його очах… в очах вирувало молочно-біле ніщо — біле, як смерть, біле, як недуга, як білість голих кісток трупів.

Під шиєю, вкритою щербинами, стікала на тіло, створене з висохлих шкарубких і жахливих, як і обличчя, жил та кісток, тонка подерта тканина. Нарешті він відпустив пастку, і його надто довгі пальці ляскали, поки він оглядав мене.

— Людино, — протяжно мовив він, і його голос пролунав водночас як один, так і безліч голосів, як старий, так і молодий, прекрасний і потворний, — це ти на мене поставила цю розумну пастку, яка зробила мені боляче?

Я вся затремтіла:

— Ти з породи суріелів?

Мій голос скоріше нагадував уривчастий подих.

— Так. — Ляск, ляск, ляск… відбилося від його пальців, по одному звуку на кожне слово.

— Тоді пастка була саме для тебе, — ледве чутно сказала я, намагаючись утамувати страх.

«Тікай, тікай, тікай».

Суріель усе ще сидів, його шишкуваті босі ноги саме потрапили до моєї пастки.

— Давно вже я не бачив жінки, смертної жінки. Підійди ближче, щоб я міг краще розгледіти мою полонительку.

Я не мала наміру підходити ближче.

А він пирхнув і вичавив із себе страхітливий сміх.

— І хто ж із моїх братів та сестер зрадив наш рід і розповів тобі мої таємниці?

— Ніхто. Моя матуся в дитинстві розповідала про тебе казки.

— Брехня. Я можу почути брехню навіть у твоєму подиху.

Він знову принюхався і знову клацнув пальцями. Нахилив голову набік — нервовий і різкий рух, від якого шматок темної тканини, що правив йому за каптур, заколивався під вітром.

— І чого ж хоче людська жінка від суріеля?

— Ось ти мені й розкажеш, — тихо мовила я.

Він знову розсміявся низьким шурхітливим сміхом.

— Перевіряєш мене? Дурне та непотрібне випробування, бо, якщо ти наважилася полювати на мене, тобі конче потрібна від мене якась інформація.

Я нічого не відповіла, а він посміхнувся тим ротом без губ; його сірі огидні зуби були жахливо великі.

— Став мені свої запитання, людино, а потім звільни мене.

Я нервово глитнула.

— Чи є… Хіба і справді немає ніякої можливості повернути мене додому?

— Ні, якщо не шукаєш шляхів до своєї смерті. А разом із тобою вб’ють і твою родину. Ти повинна залишатися тут.

І ось разом усі краплини надії, які я плекала останніми днями, увесь мій оптимізм і підбадьорювання себе — усе висохло в душі й одразу вмерло. Однак нічого не змінилося. Перед ранковою сваркою із Темліном ця ідея була майже нежива у мене в голові. Можливо, я прийшла до суріеля спересердя, бо була зла на Темліна. Щоб роздратувати його ще більше. Ну що ж, якщо я вже опинилася тут, на краю справжньої смерті, тоді я можу дізнатися все, що мене цікавить.

— Що ти знаєш про Темліна?

— Став чіткіші запитання, людино. Чіткіші. Бо я знаю силу-силенну всього про Вищого Лорда Двору Весни.

Здавалося, що тієї миті під моїми ногами розверзлася безодня.

— А Темлін… Темлін — Вищий Лорд?

Ляск, ляск, ляск.

— Ти не знала. Цікаво.

Темлін — не простий володар великого та затишного маєтку на землях Вищого Лорда Двору Весни… Він сам є одним із семи Вищих Лордів Прифії. Вищим Лордом Двору Весни.

— Можливо, ти не знала й того, що перебуваєш на території Двору Весни, маленька дурненька людино?

— Так… так, я це вже знаю.

Суріель сів на землю.

— Весна, Літо, Осінь, Зима, Світанок, День та Ніч, — самовдоволено вів далі суріель, наче не почув моєї відповіді. — Сім Дворів Прифії, кожен із них має свого володаря — Вищого Лорда, і кожен із Дворів небезпечний на свій лад. Усі ці Двори — не просто сильні та могутні. Вони і є уособленням самої Сили.

Ось чому Темлін був здатний зустрітися віч-на-віч із боге й вижити після цієї зустрічі. Він сам Вищий Лорд.

Я знову спробувала відігнати подалі свої страхи й обережно завважила:

— Усі при Дворі Весни змушені жити із масками на обличчях, а в тебе маски немає. Ти не служиш Вищому Лорду Двору Весни?

— Людино, я не є частиною Двору Весни, як і жодного з інших. Я значно старіший, аніж будь-який із Вищих Лордів, я прадавніший за саму Прифію, прадавніший за всі кістки цього світу.

Люсьєн безумовно переоцінив мої можливості.

— А що можна зробити із цим недугом, із цим прокляттям, що шириться землями Прифії та вражає фейрі, краде в них і послабляє їхні магічні здібності? Звідки пішла недуга? Де вона зародилася?

— Залишайся із Вищим Лордом, людино, — промовив суріель. — Це все, що ти можеш удіяти. Ти будеш у безпеці. Не втручайся у справи фейрі й більше не ходи шукати відповіді, хай цей день буде останнім. Інакше тебе поглине чорна тінь, яка насувається на Прифію. Вищий Лорд захистить тебе від усього, тож залишайся з ним, будь якомога ближче до нього, і все в тебе буде гаразд.

Я не почула відповіді на своє запитання. Тож я повторила його:

— Звідки пішла ця недуга?

Він примружив свої молочні очі.

— А Вищий Лорд не знає, що ти сьогодні вирішила прийти сюди, чи не так? Він не знає, що його смертна жінка прийшла в цей ліс, щоб уполювати суріеля, бо він сам не здатен дати відповіді на всі твої запитання. Однак уже запізно, людино, для Вищого Лорда, для тебе, можливо, і для твого світу також…

Попри те, що він мені вже розповів, попри його наказ припинити ставити запитання й залишатись із Темліном, саме слова про «його смертну жінку» луною прокотилося у мене в голові. Вони змусили мене сильніше стиснути зуби.

Однак суріель вів далі:

— За глибинами буремного західного моря розташоване інше королівство фейрі, яке називається Гайберн, головує там злий і дуже могутній король. Так, саме король, — повторив він, коли я здивовано вигнула брову. — Не Вищий Лорд, у його королівстві землі не розподілені на Двори. На його землях він сам і є законом над собою та іншими фейрі. У його світі смертних людей уже давно не існує, бо його трон зроблений із кісток смертних.

Тож он який острів я бачила на мапі! Такий великий — і не пожертвував жодних земель людям після війни згідно з Угодою. А ще… трон із кісток. Сир, який я з’їла, підступив до горла.

— Король Гайберну незадоволений вимогами Угоди, яку інші Вищі Лорди та правителі фейрі дуже давно підписали з вами, смертними людьми. Він дуже обурений і розгніваний тим, що його змусили її підписати, адже після її підписання його смертні раби покинули королівство, а він залишився зачиненим на своєму просякнутому вологою, гнилому зеленому острові на краю нашого світу. Тож через своє невдоволення сто років тому він зібрав своїх найвірніших та найвідданіших воєначальників, своїх найнебезпечніших воїнів, залишки непереможної армії, яку він колись привів на континент для Війни проти вас, смертних. Уся армія була так само кровожерлива й жорстока, як і король. Завдяки своїм шпигунам, прилещеним придворними та полюбовницями, які поділяли його погляди і яких він протягом п’ятдесяти років підсилав у Двори Вищих Лордів, до королівств та імперій, Король зібрав потрібну йому інформацію й вибудував свій лихий план. Утім, п’ятдесят років тому один із його командувачів вчинив переступ — не виконав волі короля Гайберну. Назвемо його Шахраєм. І тоді… — Нараз суріель випростався: — Ми тут не самі.

Я натягнула тятиву на луку якомога сильніше, та лук не здіймала. Стріла була спрямована в землю. Я вдивлялась у дерева перед нами. Однак усе в лісі з появою суріеля давно завмерло.

— Людино, ти повинна звільнити мене й тікати, — мовив суріель. Його білясті очі були сповнені жаху. — Тікай у маєток Вищого Лорду. І не забувай, що я тобі сказав: залишайся із Вищим Лордом і живи собі спокійно. Твоє життя налагодиться.

— Хто тут, окрім нас?

Я питала не просто із цікавості. Суріель знав, хто до нас завітав, а я ні.

— Це наги. Фейрі, зіткані з тіней, ненависті та гниття. Вони, певно ж, почули мій крик і відчули твій запах. Звільни мене, людино. Вони візьмуть мене в полон, якщо схоплять тут. Звільни мене й повертайся до маєтку Вищого Лорда.

Лайно. Лайно. Я метнулася до пастки, відкинувши лук і діставши ножа.

У цей час крізь берези прослизнули чотири розмиті постаті, такі темні, такі чорні, що мені здалося, вони народжені з найтемнішої беззоряної ночі.

Розділ 15