Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 27)

Він усміхнувся, проте його радість видалася мені сумнівною.

— Якби я був божевільний та ще й дурний, щоб піти полювати на суріеля, то взяв би із собою лук та стріли, а на додачу й ніж, як оцей.

Він уклав ножа, який чистив увесь цей час, у піхви, а потім посунув його на краєчок столу. Ніби пропонував його мені.

— Вивідавши в нього все, що мене цікавить, я звільнив би його з пастки, а сам чкурнув би до води — найближчого струмка. Суріелі терпіти не можуть проточної води.

— Але ж ти не божевільний, тож сидітимеш тут, здоровий і неушкоджений?

— Я б, може, й вирушив на полювання. У мене гострий слух фейрі. Я почув би, коли хтось у західній частині лісу волатиме про допомогу, і навіть виявив би великодушність, відгукнувшись на той поклик. Але я не пропоную тобі полювати на суріеля, адже Темлін вительбушить кожного, хто розповість тобі, у який спосіб можна спіймати цю істоту. Та я все одно збирався на полювання. Утім, знай: якщо хтось почує, що я допомагав тобі, земля для нас обох перетвориться на справжнє пекло. Сподіваюся, твої таємниці варті того, щоб ризикнути життям, — сказав він усміхаючись, але в тій усмішці я вгадала застереження.

Іще одна загадка, іще одна зернина інформації.

— Це дуже добре, що ти маєш надзвичайний магічний слух фейрі. А в мене також є магічна здатність — не розпускати язика.

Він пирхнув, коли я взяла ножа зі столу й вирушила до своєї кімнати за луком та стрілами.

— Здається, ти мені починаєш подобатися. Проте я пам’ятаю, хто вбив мого друга.

Розділ 14

Західні ліси. Березовий гай. Зарізане курча. Мотузка із подвійною петлею. Пастка. Біля проточної води.

Виходячи з маєтку, я подумки повторювала інструкції Люсьєна, простуючи прекрасними доглянутими садами, а потім дикими пологими пагорбами, які потопали в зелені, повз кришталево чисті струмки й углиб весняних лісів, які розкинулися довкола.

Ніхто не зупинив мене, нікого я навіть не бачила, коли покидала маєток із сагайдаком за спиною, з ножем Люсьєна на паску. Я взяла торбинку, у яку поклала щойно вбитих двох курчат, що їх випросила на кухні в кухарів, які, втім, були здивовані, почувши моє прохання. На додачу я поклала ще одного ножа до свого чобота.

Навколо, як і в самому маєтку, було порожньо, хоча час від часу краєм ока я помічала, як побіля мене щось блищить та мерехтить. Але досить було мені оглянутися, і мерехтіння оберталося на сонячні промінчики, які танцювали на листі, на травах, у бризках найближчого струмка, або ставало вітром, який ворушив гілля поодинокого платана на верхівці невеличкого пагорба. Коли я проходила повз великий ставок біля його підніжжя, то можу заприсягтися, що там, у блакитній воді, бачила чотири обриси жіночих голів над блискучою водою. Вони спостерігали за мною. Я прискорила ходу.

Самі лише пташки з їх веселим щебетанням та шурхотіння дрібних лісових звірів зустріли мене, коли я увійшла у все ще зелений західний ліс. Я ніколи не бувала тут під час полювання з Люсьєном. Тут не було стежок, місцевість геть дика. Дуби, в’язи та буки сплелися густим покровом, майже не впускаючи до лісу сонячних променів, які не мали змоги пролитися крізь щільний купол листя та гілля. Земля, вкрита мохом, поглинала звуки моїх кроків.

Відчувалося, що цей ліс був старий, прадавній. А ще він був живий… Я не могла цього описати, проте відчувала його глибоко, усім своїм тілом. Можливо, я була першою людиною, яка за останні кілька сотень років гуляла під важкими темними кронами тисячолітніх дерев, вдихаючи свіжість зеленого весняного листя, яке маскувало вологий зогнилий шар старого.

Молоді берези і проточна вода. Я все йшла і йшла через ліс, дихаючи вже над силу. Нагадала собі, що ніч — найнебезпечніший час доби. В мене було лише кілька годин до заходу сонця.

Та й те згадати — боге атакував нас посеред білого дня.

Але боге був мертвий, Темлін убив його, а тепер воює з іншими монстрами в іншій частині цих земель. Двору Весни. Я міркувала, як Темлін мав звітувати своєму Вищому Лорду… І чи не той загадковий Вищий Лорд вирізав око Люсьєну. А може, то була дружина Вищого Лорда — таємнича «вона», про яку згадував Люсьєн, та, яка нагнала на них стільки страху. Я відкинула ці думки.

Ішла далі обережно й тихо, придивляючись і дослухаючись, і серце моє билося рівно. Попри всі свої недоліки полювати я ще вміла. І відповіді, яких потребувала, були того варті.

Я знайшла гайок молодих тоненьких берізок, а потім ще довго кружляла навколо нього в пошуках струмка чи річки, допоки не знайшла те, що мені було потрібне. Неглибокий, однак достатньо широкий — не розбігшись, не перескочиш. Усе збігалося зі словами Люсьєна. Берези. Струмок поблизу, якщо знадобиться накивати п’ятами. Сподіваюся, що не знадобиться. Люсьєн казав, що я повинна знайти проточну воду, щоб напевне змогла втекти від суріеля, а цей струмок був досить близько, я встигну добігти. Якщо знадобиться бігти. Я сподівалася, що не знадобиться.

Я подумки проклала кілька можливих шляхів до рятівного струмка. А потім ще кілька, на той випадок, якщо перші будуть якимось чином заблоковані. І коли я була впевнена в кожному корені, кожному камені й кожній ямці на всьому шляху, я нарешті повернулася до невеличкої круглої галявинки, оточеної білими молодими березами, і поставила пастку.

У своїй схованці на крислатому дубі, яскраво-зелене листя якого повністю ховало мене від хай чиїх очей, які могли б спостерігати за мною із землі, я стала чекати. Пастка була поряд із деревом. Чекала я довго. Післяполудневе сонце гріло навіть крізь щільне шатро зеленого листя. Ставало дедалі спекотніше. Мені довелося зняти плащ і закасати рукави туніки. У животі вже забурчало від голоду, тож я шугнула рукою до торбини й дістала шматочок сиру, який узяла на кухні разом із курчатами. Їсти сир можна майже безшумно, порівняно з тим, якби я дістала яблуко, яке я теж припасла. Поївши, дістала фляжку й ковтнула води, що вже встигла нагрітися.

Мені стало цікаво: невже Темліну та Люсьєну ніколи не набридала одвічна весна? Чи вони тоді подорожували до інших Дворів, щоб пожити в інших умовах? Відчути на собі всі пори року? Я б не стала заперечувати проти безкінечної весни, теплої, з дощами, бо коли мені доводилось годувати родину, щороку зима несла із собою голод і доводила нас мало не до смерті. Утім, якби я була безсмертна, можливо, захотіла б якогось різноманіття, щоб згаяти час. І одного лише маєтку мені теж було б недостатньо. Однак я досі не змогла набратися мужності звернутись із проханням, яке жило в мені після того, як я побачила фреску в кабінеті.

Сидячи на гілці, я намагалася ворушити руками й ногами, щоб не отерпли… Я мала бути готовою будь-якої миті зістрибнути з дерева й тікати. Здається, дочекалася: до гайка хтось наближався. Я зрозуміла це з раптової тиші. Всі білки, дрозди й метелики зачаїлися на той час, поки щось проходило повз них. Мій лук уже був напоготові. Дуже тихо я поклала стрілу на тятиву. Тиша підповзала дедалі ближче.

Здавалося, що навіть дерева потяглися одне до одного, переплітаючи гілки і стягуючи крону над головою. Це було схоже на живу клітку, яка б не дала пролетіти навіть найменшій пташці крізь непролазне шатро з гілля.

Можливо, це й справді була погана ідея. Може, Люсьєн переоцінив мої здібності. Або ж він чекав нагоди підштовхнути мене до смерті.

Від довгого сидіння на гілці в мене затерпнуло все тіло, але я трималася і вслухалася в тишу. Невдовзі я почула шурхіт. Здавалося, поли чийогось одягу волочаться по землі, згрібаючи сухе листя, коріння, траву. Шерех змінився зголоднілим сиплим подихом, обнюхуванням та хриплуватим сопінням. У цих звуках було щось моторошне. Вони здавалися мені так само прадавніми, як дерева.

Я дуже ретельно та хитро майструвала пастку. Видавалося так, наче кури заблукали й забрели сюди самі, де і знайшли свою погибель, заплутавшись у гілках. Я намагалася, щоб на принадах не залишилося мого запаху. І знову міркувала як людина, постійно забуваючи, що чуття фейрі значно перевершує наше. Хоч я і постаралася не залишати ніяких слідів дорогою сюди…

Раптом до мене долинуло клацання, а за ним тріск, потім засвистів вітер і пролунав пронизливий крик, від якого в мене похолола кров у жилах, скрижаніли кістки, забило подих.

А потім розгніваний пронизливий крик повторився. Моя пастка стогнала, але тримала, тримала, тримала.

Я злізла з дерева й швидко пішла до полоненого суріеля в пастці.

Поки продиралася крізь молоді дерева до фейрі, який потрапив до моєї пастки, я вирішила, що Люсьєн таки справді хотів, щоб я знайшла свою смерть у цих лісах.

Я не знала що на мене чекатиме, коли увійду до гурту білих молодих берізок, високих та струнких, як колони. Однак я ніяк не очікувала побачити високу кістляву постать. З неї клаптями звисало темне дрантя. Істота стояла згорбившись спиною до мене, і я могла полічити гострі хребці, які стирчали крізь тонку тканину. Кістляві, вкриті струпами сірі руки уп’ялися жовтими потрісканими нігтями в мою пастку.

«Тікай!» — прошепотіла якась первинна інстинктивна частина моєї людської сутності. Вона благала: «Тікай звідси, тікай і не обертайся!»

Однак я тільки звела лук і натягнула тятиву. По тому я тихо спитала: