Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 26)

Він поклав стос книжок на стіл, зціпивши зуби. Я не могла прочитати назви книжок, які блищали на шкіряних корінцях.

— Чому ж я маю глузувати? Хіба ж ти винна в тому, що не здобула освіти? Це хиба, яку можна виправити. Дозволь тобі допомогти. За мною борг. За руку.

Хиба. Це була моя хиба.

Утім, перев’язувати йому руку, розмовляти із ним так, наче він не був хижак, створений убивати та знищувати, — то одна річ, і геть інша — відкритися йому, розповісти, як мало всього я знаю, дозволити побачити йому ту частину мене, яка досі залишилася дитиною, незавершену частину, болючу…

Прочитати щось на обличчі, яке сховане за маскою, я теж не могла. І хоча в його голосі не було жалості, я розправила плечі:

— Я сама впораюся.

— Гадаєш, у мене немає інших справ, крім пошуку способів принизити тебе?

Я подумала про зображення земель, які належали людям на тій фресці, а ще про того художника, який не спромігся навіть на позначки на наших землях, і не знайшла жодної люб’язної відповіді на запитання Темліна. Досить того, що я опинилася в довічному полоні.

Темлін похитав головою:

— Люсьєну ти дозволяєш брати тебе на полювання і…

— Люсьєн, — урвала я його тихо, але не м’яко, — не прикидається тим, ким насправді не є.

— І що ж це має означати? — загарчав Темлін, однак пазури залишилися втягнутими, хай навіть руки й стиснулися в кулаки.

Я невблаганно наближалася до межі його терпіння, однак мені було байдуже. Хай навіть він подарував мені сховище у вигляді розкішного маєтку, я не повинна падати перед ним на коліна.

— Це означає, — сказала я тихо й холодно, — що я зовсім не знаю тебе. Я знаю, хто ти, але не знаю, ким ти є насправді і чого хочеш від мене.

— Інакше кажучи, ти мені не довіряєш.

— А як я можу довіряти фейрі? Ми ж для вас ніщо. Познущатися, убити вам за іграшку.

Від його гарчання затремтіли язички вогнів на свічках.

— Ти ж не така, якою я уявляв людей, кажу це щиро.

Я майже відчула, як глибоко у грудях відкривається глибока душевна рана. Вона розверзлася, і з неї полилися огидні слова, які чула лиш я: безграмотна, неписьменна, неосвічена, непомітна, пихата, холодна. Усі ці слова промовляла Неста своїм презирливим голосом, і вони відлунювали у мене в голові.

Я підібгала губи.

Він смикнувся і ворухнув рукою, наче збирався мене торкнутися.

— Фейро, — тихо сказав він.

А я лише похитала головою й вийшла з кімнати. Він не зупинив мене.

Після обіду того ж таки дня я знову пішла до кабінету, щоб дістати зібганий аркушик зі смітника, але його там уже не було. А мій стос книжок був перемішаний — усе лежало в іншому порядку. Я переконувала себе, що то були слуги, вони прибрали сміття й акуратно порозкладали книжки. Цим я намагалася погамувати щемке відчуття у грудях. Це була Ейсіл або інша служниця у масці пташки. Вони виконували свою роботу. На тому аркушику я не писала нічого забороненого — жодної ознаки того, що я намагаюся попередити свою родину. Але досить і того, що у відповідь на пропозицію допомоги я відповіла йому грубістю.

І все одно руки в мене тремтіли, навіть коли я сіла за свій маленький столик і знайшла потрібне місце у книжці, якою користувалася вранці. Я добре усвідомлювала, що підкреслювати чорнилом у книжці слова було заборонено, соромно псувати такі прекрасні книжки, однак, якщо Темлін міг собі дозволити золоті палітурки, замінити одну чи дві книжки він також зможе.

Я втупилась у книжку, однак не бачила в ній жодної літери.

Можливо, я була дурепою, не прийнявши його допомоги. Могла б відкинути свою гордість і попросити його написати короткого листа. Жодних застережень і навіть натяків. Просто повідомлення, що я жива і здорова. Якщо у Темліна були заняття важливіші, навіщо він тоді прийшов до кабінету й запропонував допомогти? Утім, запропонував-таки.

Десь пробив годинник.

Хиба — один із моїх численних недоліків. Я потерла брови пальцями. З якого дива я раптом стала жаліти Темліна — самотнього похмурого фейрі? Навигадувала, що в нас із ним є спільне розуміння відповідальності за інших. Що йому до мене? Хіба здатна нікчемна неграмотна дівчинка мислити так само, як він? Нехай би сам лікував свою покусану руку. Або слуг покликав. І зовсім не треба було фантазувати, що можливо… можливо, переді мною стояла істота, чи людина, чи фейрі, чи ще хтось, хто нарешті зрозумів, на що перетворилося моє життя, на що перетворилася я сама в ньому протягом останніх років.

Минула хвилина, потім ще одна.

Нехай фейрі не здатні брехати, однак вони добре опанували мистецтво недоговорювати правди. Темлін, Люсьєн та Ейсіл дуже вміло ухилялися від прямих відповідей на мої чіткі запитання. Дізнатися більше про недугу, про прокляття, яке вражає світ фейрі, дізнатися бодай щось про те, звідки недуга взялася, де з’явилася, чим іще вона небезпечна, а надто дізнатися про те, що вона може зробити з простою смертною людиною… Ось що я повинна була робити зі своїм часом і для чого мені необхідно було навчитися читати й писати.

І якщо існує бодай один найменший шанс, що хтось із фейрі володіє якимись знаннями про давно забуту можливість обійти умови тієї клятої Угоди, якщо хтось знає шлях, як іще можна сплатити мій борг, що його я завинила Угоді та народу фейрі, й повернути мене до моєї родини, щоб я сама могла попередити їх про небезпеку недуги… я повинна була ризикнути всім.

За двадцять хвилин я знайшла Люсьєна в його кімнаті. На своїй маленькій мапі я позначила, де вона розташована, — в окремому крилі будинку на другому поверсі, доволі далеко від моєї кімнати. Але спочатку я обійшла всі інші місця, де він міг бути, а переконавшись, що його ніде немає, вирушила сюди й зупинилася перед білими двостулковими дверима.

— Заходь, людське дитя, — озвався Люсьєн, коли я постукала.

Певно, він міг зрозуміти, що то я, за моїм подихом. Або ж те його металеве око було здатне бачити крізь двері.

Я несміливо відчинила двері. Кімната була подібна до моєї за розмірами, однак пофарбована в різноманітні відтінки помаранчевого, червоного та золотого із невеличкими вкрапленнями зеленого та брунатного. Я наче опинилася в осінньому лісі. Водночас, якщо моя кімната була дуже вишукано мебльована, то його являла собою втілення спартанського стилю. Замість столика для сніданку біля вікна стояв пошарпаний робочий стіл, захаращений різноманітною зброєю.

Саме стіл домінував у цьому просторі. За ним і сидів Люсьєн, вдягнений у штани й сорочку, з розпущеним волоссям, яке виблискувало на його плечах рідким полум’ям. Придворний Темліна, його посол і передусім повноправний воїн.

— Давно тебе не бачила, — мовила я, зачиняючи двері й притуляючись до них спиною.

— Був на північних кордонах — треба було вгамувати гарячі голови. Звичайне завдання для посланця, — навіщось повідомив він мені, відкладаючи мисливський ніж, який він відчищав від… Довге смертоносне лезо. — Я повернувся саме під час вашої суперечки із Темом, тож вирішив, що безпечніше відсидітися у своїй кімнаті. Проте я радий чути, що твоє крижане людське серце трохи пом’якшало до мене. Принаймні у твоєму списку майбутніх жертв мені належить не найперше місце.

Я відповіла довгим поглядом.

— Ну що ж, — казав Люсьєн далі, повівши плечем, — здається, ти вже добре налила Темові сала за шкуру, щоб він послав мене куди подалі. Мало голову не відкусив. Тому дякую тобі за зірвану трапезу, яка обіцяла бути цілком миролюбною. На щастя, у західних лісах був порушений кордон, сталися сутички, тож мій бідолашний друг подався туди розбиратись, як він один уміє. Дивно, що ви не перетнулися, коли ти йшла сюди.

Дякувати забутим богам за їх милосердя.

— Які сутички?

Люсьєн зробив порух рукою, і порух той видався мені надто скутим.

— Звичайні: непрохані страшенні істоти, які чинять неподобства.

Добре, дуже добре, що Темліна немає в маєтку і він не спіймає мене на тому, що я задумала. Це теж подарунок долі.

— Здивована, що ти так багато розповів мені. — Я проказала це таким невимушеним тоном, на який лише була здатна. — Однак, на жаль, ти не схожий на суріеля. Якщо тебе заманити в пастку, все одно потрібної інформації з тебе не витягнеш.

Якусь мить він дивився на мене й тільки кліпав очима. Потім кутик його рота сіпнувся вбік, а металеве око задзижчало і втупилось у мене.

— Гадаю, ти все одно не скажеш, що хочеш від мене дізнатися.

— У тебе свої таємниці, у мене — свої, — мовила я тихо й обережно. Я не була впевнена, чи спробує він розрадити мене, якщо я розповім йому правду. — Однак, якби ти справді був суріелем, — додала я повільно і значуще, — як саме я могла б спіймати тебе в пастку?

Люсьєн знову відклав ножа і втупився у свої нігті. На мить я засумнівалася, що він узагалі мені щось розповість. Гадала, чи піде він одразу до Темліна, щоб видати мене.

Однак після кількох хвилин мовчання він нарешті промовив:

— Певно, якби був суріелем, я полюбляв би березові гайочки в західних лісах, а ще свіженьких курчаток, якими так хотів би поласувати, що не помітив би подвійної петлі, яку б ти прив’язала до кількох дерев у гаю, щоб упіймати мене за ноги.

— Гм-м. — Я не наважилася запитати, чому раптом він вирішив бути таким люб’язним. Однак іще існувала вірогідність, що він і досі б не відмовився побачити мене мертвою. Утім, я готова була ризикнути. — Ти мені більше подобаєшся в образі Вищого Фе.