реклама
Бургер менюБургер меню

Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 25)

18

Через втому я була змушена зробити перерву на вечерю та на сон, однак наступного дня я знову повернулася до кабінету ще до того, як сонце вийшло з-за обрію. Я знайшла невеличкий письмовий стіл у кутку кімнати. А ще на інших столах я побачила папір та чорнило. Пальцем я намагалася стежити за рядками, а вголос шепотіла слова:

— Вона схоп-пила… схопила черевика, став… ючи, ста…ючи у поз… поз…

Я відкинулася на спинку крісла й долонями потерла очі. Коли відчула, що вже ладна з розпачу рвати на собі волосся, взяла перо й підкреслила слово «позу».

Рука тремтіла, коли я докладала всіх зусиль, щоб скопіювати літеру за літерою до свого листа, який ставав дедалі довшим і який я тримала поряд із книжкою. Там уже накопичилось щонайменше сорок слів, виписаних нерозбірливими кривобокими літерами. Як вони вимовляються, я мала намір перевірити трошки пізніше.

Я підвелася з крісла, бо край треба було розім’яти ноги та спину чи геть здихатися бодай на хвильку довгого списку незрозумілих за вимовою слів. Обличчя й шия в мене пеком пекли, хоча поруч не було нікого, хто посміявся б над моєю безграмотністю.

Цей кабінет більше правив за бібліотеку, бо стін не було видно за маленькими лабіринтами полиць, а ще нагору вели сходи, і там теж були книжки, книжки, книжки. Однак називатиму й далі це місце кабінетом, так воно мене менше лякало. Я ходила поміж стелажами. У великі вікна з протилежного боку кімнати заглядали промінчики сонця, і я пішла їм назустріч. З вікна я побачила сад, де розкошували троянди всіх кольорів і відтінків: малинових, червоних, рожевих, білих та жовтих.

Можливо, я навіть дозволила б собі зануритись у це бурхливе море кольорів, які виблискували під теплим та лагідним сонцем, якби не побачила на стіні, що йшла від вікна, величезну картину.

Ні, то не картина, подумала я. Я відійшла далі, щоб розгледіти те, що було на стіні. То було… Я намагалась знайти слово в майже забутому закутку пам’яті. Фреска. Ось що це було.

Я заклякла на місці й не могла відвести від неї очей, намагаючись осягнути її розміри, зрозуміти те, що на ній зображено. Напевно, її не випадково помістили сюди, подалі від сторонніх очей. А може, художник, що писав цю фреску, не хотів, щоб коли-небудь хтось наважився її повторити.

Ця фреска розповідала історію за допомогою кольорів, форм та світла, яке наче лилося з неї, з різних тонів і напівтонів. То була історія… Прифії.

Усе починалось із Котла.

Усемогутнього чорного Котла, який тримали стрункі жіночі руки на тлі нескінченного зоряного неба. Ті руки нахиляли Котел, і золота мерехтлива блискуча рідина лилася через його вінця. Ні, не мерехтлива, але… іскриста завдяки маленьким символам, можливо, на якійсь прадавній мові фейрі. Хай би що там було написано і хай би що то взагалі означало, вміст Котла витікав у порожнечу, а по тому утворював нашу землю, утворював наш світ…

Мапа, що простиралася під ним, охоплювала увесь наш світ, не лише простір, на якому ми жили, але й моря, і великі континенти за ними. Кожна територія була підписана й позначена своїм кольором, на деяких були ще й витончені зображення істот, які колись правили тими землями, котрі тепер належали людям. Усі ці землі, я згадала, здригаючись, увесь наш світ колись належав фейрі — принаймні вони вірили в те, що світ був створений господаркою Котла саме для них. Не було ніякої згадки про смертних людей, ніякої ознаки нашої присутності на цих землях. Гадаю, ми були для них так само незначущі, як і свині.

На наступну частину фрески було тяжко дивитися. Зображення було таке просте й водночас таке детальне, що на мить мені здалося, наче я сама стою на тому бойовищі, відчуваючи текстуру скривавленої багнюки під ногами, пліч-о-пліч із тисячами інших людських солдатів, які вишикувалися перед ордами фейрі, котрі мчали просто на нас. Хвилина тиші перед початком кривавої бійні.

Стріли та мечі людей здавалися такими мізерними проти Вищих Фе в їхній блискучій броні або ж проти фейрі з їхніми смертоносними кігтями та іклами.

Я знала, навіть не дивлячись на наступну панель фрески, де все було зображено дуже реалістично, — люди тієї кривавої бійні не пережили: чорна земля з червоними плямами.

А потім ішла інша мапа, на якій були зображені помітно зменшені землі фейрі. Північні території були розрізані й розподілені, щоб дати місце Вищим Фе, які втратили свої землі на південь від Стіни. Їм відійшло все, що простиралося на північ від неї, а все південне залишилося безбарвною плямою. Спустошені, забуті землі, ніби художник навіть не переймався, щоб додати до них трохи фарби.

Я уважно розглядала різні землі й території, тепер віддані Вищим Фе. Все ще безмежні — така неймовірна сила розкинулася на всю північну частину нашого світу. Я знала, що ними правили королі та королеви або ж місцеві ради чи володарі та володарки, однак я ніколи не бачила, скільки території вони були змушені залишити на півдні і як тепер перенаселені їхні землі.

Я не знала, чому вони так легко поступилися людям землями інших континентів і чому так трималися за цей острів. Тут людям залишився жалюгідний клаптик не найкращої землі.

Прифія, розташована на більшій частині острова, складалася із семи держав. Частину, що відійшла людям, пожертвувала найпівденніша країна. Її землі прикрашали крокуси, троянди, на узгір’ях паслися ягнята. Це були Землі Весни.

Я підійшла ближче, щоб роздивитися темну огидну смугу, що зображала Стіну, яка відділяла Прифію від світу людей. Цим художник висловив свою зневагу до того світу. Ще один презирливий акцент художника. Жодних позначень на людських землях, жодних малюнків та зображень, геть нічого, що могло б свідчити про найбільші міста, селища, окрім… Я знайшла перетяту місцевість, де було наше селище, а ще — ліс, який відділяв нас від Стіни. Зараз та наша дводенна подорож здавалася такою мізерною, геть абсурдною порівняно із тими територіями та силою, яка ніби нависала над нами з півночі. Я провела пальцем, не торкаючись фарби, лінію над Стіною, потрапляючи в ці землі — землі Двору Весни. І знову — жодних позначок, але територія потопала в зображеннях весни: квітучих дерев, весняних штормів, маленьких звірят… Принаймні я проведу решту своїх днів у Дворі з найприйнятнішою погодою, однак дуже примхливою. Невелика втіха у моєму становищі.

Я подивилася на північ і знову відступила назад. Шість інших Дворів наче різнокольоровою мозаїкою розкинулися на території Прифії. Осінь, Літо й Зима — ці Двори було дуже легко розпізнати. А над ними майоріли два сяйливих Двори: південніший із них був розфарбований у більш теплі, червонуваті відтінки — Двір Світанку. Над ним у мерехтінні золотого, яскраво-жовтого, подекуди блакитного сяяв Двір Дня. А ще вище над цим теплим золотом, на застиглих крижаних скелях розкинулася зоряна темрява велетенської території Двору Ночі.

На фресці, у глибоких тінях між тими скелями та горами, були зображені дивні речі, як-от маленькі хижі очі та блискучі ікла. Земля смертельної краси. Спиною побігли мурашки.

Я могла б роздивитися й інші королівства за морями, які оточували нашу землю, наприклад ізольоване королівство фейрі на заході, яке, здавалося, зовсім не втратило територій і досі жило само собою… Якби ж я не глянула в серце цієї чудової живої мапи.

У центрі Прифії, що була наче живим ядром, навколо якого розкинулося все інше, або, мабуть, місцем, якого першим торкнулася та рідина із Котла, був невеличкий засніжений гірський ланцюг. І з нього здіймалася до небес велетенська поодинока гора. Вона була вкрита снігом. І жодних ознак життя — наче і стихії боялися її торкатися. Не було на карті жодних позначок, що воно таке. Ніщо не натякало, чи примітна чимось ця місцина, але мені здалося, що всі, хто дивився на карту, вже повинні були про це знати. Цю фреску створили не для людських очей.

Із цією думкою я повернулася до свого маленького столика. Принаймні я вивчила розташування їхніх земель і тепер знала, що ніколи не варто рушати на північ.

Я затишно влаштувалась у своєму кріслі і занурилась із головою у книжку. До мого обличчя прилинула кров, мені стало тепліше, коли я побачила дивовижні ілюстрації. То була дитяча книжка, і все ж я ледве змогла продертися крізь слова її якихось двадцяти сторінок. Навіщо в бібліотеці Темліна книжки для дітей? Може, вони збереглися від часів його власного дитинства? Чи він заздалегідь їх купив, розраховуючи, що одного разу і в нього будуть діти? Мені до цього не було ніякого діла. Я мало що зрозуміла навіть із дитячої книжки. І пахне вона огидно: солодкуватий запах старих стертих сторінок. Мені не подобався їх шурхіт, не подобалася груба шкіра палітурки. Я подивилась на аркуш паперу поряд, де я намагалася записувати слова, яких не знаю. Схопила той аркушик, зім’яла його в кульку і жбурнула в кошик для сміття.

— Я подумав, що ти хочеш написати своїм рідним листа. Я можу допомогти тобі.

У мене за спиною стояв Темлін зі стосом книжок у руках. Я сахнулася його так, що мало не перекинулася разом із кріслом, і густо почервоніла: а раптом він здогадається, що я хочу якось попередити родину про можливе лихо?

— Допомогти? Ти маєш на увазі поглузувати з моєї неосвіченості?