Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 24)

Мене запримітили, отож залишалося увійти до зали, що я і зробила. Як же пояснити свою раптову появу? Я подивилася на Люсьєна і змусила себе усміхнутися. У нього промайнув подив у очах, у металевому також. Чи то його так здивувало, що я усміхнулася, чи надто винувата була в мене фізіономія.

— Ти сьогодні їдеш пильнувати кордон? — спитала я, відчуваючи нудоту від того, яким недоречним було моє запитання.

Я нікуди не збиралася їхати сьогодні з ним, але нічого кращого мені не спало на думку, щоб пояснити свою несподівану появу в залі.

Червоно-брунатне око Люсьєна засяяло, однак його посмішка геть не вказувала на те, що він зрадів моєму запитанню. Зараз Люсьєн поводився як справжній придворний, досвідчений у тонкощах дипломатії. Таким я його ще ніколи не бачила.

— Мені сьогодні не до прогулянок верхи, — мовив Люсьєн і кивнув у бік Темліна: — Він поїде з тобою.

Темлін невдоволено поглянув на друга. У його перев’язі сьогодні помітно додалося ножів, їх красиві руків’я виблискували в променях ранкового сонця.

— А куди б ти хотіла поїхати?

Кігті на руках Темліна повільно зникли.

«О ні, з тобою я нікуди не поїду», — майже злетіло в мене з язика. Я повернулася обличчям до Люсьєна й жалібно подивилася на нього. А той, проходячи повз мене до дверей, кинув на ходу:

— Можливо, завтра, горе-мисливице.

Залишившись наодинці з Темліном, я нервово проковтнула слину.

А він стояв, дивився на мене й чекав.

— Я не хочу їхати на полювання, — тихо мовила нарешті. Це справді було так. — Я ненавиджу полювати.

Він нахилив голову.

— Тоді чого тобі хочеться?

Темлін повів мене коридорами. Легенький вітерець, солодкий від пахощів троянд, залітав у прочинені вікна, пестив обличчя.

— Дивно, ти майже щодня вирушала на полювання, — сказав нарешті Темлін, — і ненавиділа це заняття. — Він скоса поглянув на мене. — Не дивно, що ви обоє ніколи не приносите здобичі.

Тієї миті Темлін аніскільки не був схожий на холодного й жорстокого воїна, яким видавався минулої ночі, чи на гнівного Вищого Фе, яким був кілька хвилин тому. Тепер він був Темліном, справжнім Темліном.

Але ж я не така вже дурепа, щоб послаблювати свою пильність стосовно Темліна, особливо коли на його землях та в маєтку щось було не так, як треба. Він зумів здолати боге, що робило його найнебезпечнішим створінням з усіх мені відомих. Я не дуже розуміла, як тепер на нього реагувати, тому дещо скуто поцікавилася:

— Як твоя рука?

Він зігнув свою забинтовану руку, роздивляючись сніжно-білі пов’язки, які так впадали в око на його засмаглій шкірі.

— Я так тобі й не подякував.

— Тобі й не треба цього робити.

Однак він похитав головою, і його золоте волосся вхопило й затримало на собі вранішні теплі промені, від чого наче само перетворилося на сонячну пряжу.

— Укус боге уповільнює здібності фейрі до самозцілення настільки, щоб боге мав час прикінчити нас. Тож прийми мою вдячність.

Коли на це я лиш знизала плечима, він додав:

— Як ти навчилася так добре перебинтовувати рани? Твоя пов’язка не обмежує руху, попри те що рука забинтована.

— Методом спроб та помилок. Сьогодні поранилася, а завтра треба знову натягувати тятиву.

Ми повернули в інший укритий мармуром коридор, який встигло прогріти сонце. Я піймала на собі пильний погляд Темліна. Губи в нього були щільно стиснуті.

— Про тебе бодай коли-небудь дбали? — дуже тихо спитав він.

— Ні. — Я вже дуже давно припинила жаліти себе.

— А полювати ти навчилася за тим самим принципом, методом спроб та помилок?

— Я спостерігала за мисливцями, коли вони брали мене із собою. А потім повторювала побачене. Коли я хибила, моя родина голодувала. Тож вправно цілитись було першою річчю, якої мені довелося навчитись.

— Мені цікаво, — мовив він звичним голосом. У його смарагдових очах виблискували на сонці брунатні краплинки. Певно, не всі ознаки того воїна-звіра зникли в ньому. — Ти справді хотіла скористатися тим ножем, який вкрала з мого столу?

Я здригнулася й завмерла:

— Звідки ти знаєш?

Я могла заприсягтися, що під маскою його брови злетіли догори від подиву.

— Мене тривалий час тренували помічати подібні речі. Я відчуваю страх, який ти випромінюєш.

Я тихенько пробурмотіла:

— Я гадала, що ніхто цього не помітить.

Він осміхнувся на це, криво, але щиріше за всі його компліменти й усмішки до того.

— Навіть якщо не брати до уваги Угоду, якщо ти хочеш втекти від нас, то маєш придумати щось більш винахідливе як зброю, ніж столовий ніж. А за твоєї схильності до підслуховування, може, коли-небудь дізнаєшся щось корисне для себе.

Мене так і кинуло в жар.

— Я… я не… Перепрошую, — пробурмотіла я. Однак швидко згадала все, що почула під дверима. Не було ніякого сенсу прикидатися й переконувати їх, що я не підслуховувала. — Люсьєн казав, що в тебе залишилося мало часу. Що він мав на увазі? Те, що іще більше істот, таких як боге, прийде сюди через вашу недугу?

Темлін завмер, вивчаючи коридор навколо нас, скануючи все довкола, кожен рух, кожен звук і навіть кожен запах.

— Я безсмертний. У мене часу надто багато, Фейро! — з удаваною безтурботністю сказав він.

Він проказав моє ім’я так лагідно, наче я була йому близька, наче він не був створінням, здатним убити будь-якого монстра, що виникне з темряви. У мене було багато запитань до нього, проте він сам заговорив:

— Сили, які отруюють наші землі, коли-небудь зникнуть, якщо на те буде воля Котла. Але зараз… так, тут з’явилися боге й інші тварюки, знахабніли навіть пекі.

Якщо кордони між Дворами зникли, як я чула зі слів Люсьєна, якщо геть усе у Прифії змінилося, як стверджував Темлін, через цю недугу… Що ж, я геть не хотіла би брати участь у новій Війні між фейрі або в якійсь там революції. Навряд чи я змогла б її пережити.

Темлін пройшов уперед і відчинив великі подвійні двері в кінці холу. Могутні м’язи на його спині заворушилися під одягом. Я повинна постійно пам’ятати, з ким маю справу. Пам’ятати, чого він навчався і на що здатен.

— Як ти й питала, — промовив він. — Мій кабінет.

Я побачила, що ховалося за його спиною, і в мене перехопило дух.

Розділ 13

Темлін махнув рукою, і сотні свічок ожили в кімнаті. Хай би що казав Люсьєн про магію фейрі, яка послабшала й погано піддавалася контролю через їхню хворобу, Темліна вона не дуже уразила. Або, можливо, він від початку був значно сильніший, якщо й досі здатний перетворювати своїх підданих на вовків. Запах магії пронизав мене, однак я не здригнулась і високо тримала голову… Доки не зазирнула до кімнати.

Мої долоні спітніли, коли я побачила велетенський розкішний кабінет. Книжки, які вишикувались у шафах уздовж усіх стін, наче солдати мовчазної армії, канапи, столи, пухнасті килими, яких було так багато всередині. Однак минув уже приблизно тиждень з тієї миті, коли я покинула свою родину. І попри те що батько наказав ніколи не повертатися туди, попри те що моя обітниця матері була виконана, мені дуже хотілося повідомити їх, що я жива, у безпеці, у відносній безпеці. А ще попередити їх про недугу, яка повзе Прифією і, можливо, одного дня перетне Стіну.

Існував один-єдиний спосіб повідомити все це моїм рідним.

— Тобі ще щось потрібно? — спитав Темлін.

Я здригнулася. Він досі стояв позаду мене.

— Ні, — промовила я, заходячи до кабінету.

Я не могла дозволити собі думати про надзвичайну силу, яку він щойно мені продемонстрував, про ту граційну невимушеність, з якою запалив так багато свічок самим лише рухом руки. Я мала зосередитися на головному завданні, на головній меті.

То була не моя провина, що я майже не вміла читати. Сестрам батько найняв учителя, який приходив до нас, тож вони навчилися читати й писати. Я ж тоді була ще мала. Мати не дбала про нашу освіту. Перед тим як батько збанкрутував, навчити мене грамоті могла б і гувернантка, але знову-таки моя мати більше цікавилася святами, ніж нами.

Після смерті матері батькові стало зовсім не до мене. А після того, як бідність увірвалася до нашого життя, мої старші сестри, які вміли добре читати й писати, вирішили, що звичайна школа в селищі нас не гідна. Я б пішла, але батько пошкодував грошей. А сестри не схотіли вчити мене грамоти. Тож я ледве могла читати, достатньо, щоб скласти букви докупи.

І погано було, що Темлін про це знав. Я змушувала себе міркувати про те, як мені передати листа до рідних, коли його напишу. Можливо, потрібно попросити про послугу Темліна. Або Люсьєна. Однак це буде надто принизливо. У вухах я вже чула їхнє звичайне: «Вона безграмотна, як і більшість людей». А позаяк Люсьєн переконаний, що я шпигую за фейрі, то він одразу ж спалить мого листа. А потім і кожного наступного, якщо я спробую написати ще. Тож спочатку мені треба навчитися писати. Самій.

— Тоді я залишу тебе тут, — нарешті промовив Темлін, бо наше мовчання вже тривало надто довго і стало надто напруженим.

Я не ворушилася, доки він не зачинив за собою двері. Серце калатало, здавалося, в усьому тілі, коли я наблизилась до книжкової шафи.