Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 23)

Я поклала свою мапу на стіл у холі й намалювала ще кілька хрестиків та кілець, які позначали двері, вікна, мармурові сходи в головному холі. Я мала намір так добре вивчити й дослідити маєток, щоб бути здатною пройти куди мені потрібно, навіть якщо хтось коли-небудь посліпить мене.

Легенький теплий вітерець сповістив про його появу, і я відвернулася від столика в бік довгого коридору, який закінчувався відчиненими скляними дверима до саду.

Я вже встигла забути, який він був велетенський у звірячій подобі, забути про його закручені роги та велику вовчу морду, про ведмеже тіло, яке, однак, рухалося з котячою грацією. Його смарагдові очі палали в темряві, погляд був прикутий до мене, і, щойно скляні двері зачинилися за ним, цокіт велетенських кігтів по холодному мармуру заповнив увесь хол.

Я завмерла, прикута до місця, не наважуючись зробити крок, не наважуючись навіть поворухнутися.

Він трохи кульгав. І в місячному сяйві я побачила, що за ним на холодній плитці залишаються темні блискучі плями.

Він продовжував прямувати до мене, наче висмоктуючи повітря з усього холу. Він був такий великий, що простір на очах ставав тісним і перетворювався на клітку. Скрегіт кігтів, палкий нерівний подих, краплі крові, які забарвлювали підлогу.

Між двома кроками він змінив подобу, і я заплющила очі від сліпучого спалаху. А коли мої очі знову звикли до суцільної темряви навколо мене, він стояв прямісінько переді мною.

Він стояв, проте здавалося, що він відсутній, що він десь в іншому місці. Жодної ознаки пеев’язу або ножів. Його одяг перетворився на лахміття, і жахливі, смертельні довгі порізи змусили мене замислитися, як це йому не випустили нутрощі, як він вижив. Однак ідеальна шкіра та м’язи, що виднілися з-під сорочки, були гладенькі, без ран.

— Ти вбив боге? — Мій голос радше нагадував тихий шепіт.

— Так, — почула я просту відповідь.

Наче йому не хотілося перейматися, щоб згадати, як воно бути чемним і ввічливим. Наче я перебувала в самому кінці довгого, дуже довгого списку його пріоритетів.

— Тебе поранено, — мовила я навіть тихіше, ніж першого разу.

І справді, його правиця була вкрита кров’ю, що цівками струменіла на підлогу. Він подивився на руку порожніми очима, ніби той погляд був йому вартий пекельних зусиль згадати, що в нього взагалі є рука, та ще й поранена. Яких же сил треба було йому, щоб убити боге, зустрітися віч-на-віч із цією жахливою загрозою? Наскільки глибоко він мусив пірнути в себе — до безсмертних могутніх сил і хижака, який жив у ньому, щоб знешкодити свого супротивника?

Темлін кинув погляд на мапу на столі, і його голос був позбавлений будь-яких емоцій, як-от гнів, лють чи здивування, коли він промовив:

— Що це таке?

Я схопила мапу:

— Мені спало на думку краще вивчити моє нове оточення.

Крап-крап-крап.

Я розтулила рота, щоб сказати йому про закривавлену руку, однак він перший озвався:

— Ти не вмієш писати, еге ж?

Я не відповіла. Я навіть не знала, що сказати. Неосвічена незначуща смертна дівчина.

— Не дивно, що ти стала такою вправною в інших навичках.

Я гадала, що він був десь далеко, так глибоко у своїх думках, розмірковуючи над своєю зустріччю із боге, що навіть не зрозумів, який комплімент тільки-но зробив мені. Якщо це справді був комплімент.

Ще декілька крапель крові впало на підлогу.

— Де ми можемо обмити й обробити твою руку?

Він підвів голову й подивився на мене. Досі непорушний, мовчазний і втомлений. А тоді сказав:

— У маєтку є маленький лазарет.

Я дуже хотіла запевнити саму себе, що це, напевно, найкорисніша інформація, яку я здобула сьогодні. Я йшла за Темліном, намагаючись не ступати у криваві сліди, і згадала розмову з Люсьєном, що казав про те, який самотній його господар, а ще розповідь самого Темліна, що, мовляв, цей маєток не повинен був належати йому, як і всі тепер його землі. І після цих думок мені стало… дуже шкода його.

Лазарет був облаштований непогано, але більше нагадував склад ліків з робочим столом, ніж місце, де справді можна було покласти хворих фейрі. Я подумала, що такої кімнати їм мало вистачити, бо фейрі вміють зцілювати себе самі завдяки своїм безсмертним силам та магії. Однак ця рана, рана Темліна, геть не хотіла загоюватися.

Темлін важко сів на край столу, стискаючи свій понівечений зап’ясток, і споглядав, як я шукаю ліки по всіх шухлядках та шафках. Коли я нарешті зібрала все необхідне, то вся зосередилася на тому, щоб не показати йому, як я боюся торкнутися його. Однак… Я не дозволила собі поринути у страх і відважно взяла його руку, жар якої здався мені вогняним у моїх холодних пальцях.

Я вимила його рану від бруду та крові, готуючись відскочити, щойно з’являться кігті. Однак кігті так і не з’явились, а Темлін сидів мовчки, коли я обробляла, а потім бинтувала його руку — хоч як дивно, на ній було лише кілька жорстоких порізів, жодний із яких не потребував зашивання.

Я перев’язала рану й відійшла на крок назад, а потім узяла миску зі скривавленою водою й вилила у зливну раковину, що була в іншому кінці кімнати. Погляд його весь час був прикутий до мене. Кімната раптом стала занадто тісною й задушливою. Він убив боге і при цьому майже не постраждав. Якщо Темлін такий могутній, верховні правителі Прифії повинні володіти могутністю богів. Від цієї думки моїй смертній природі стало страшно.

Я майже дісталася відчинених дверей, гасячи бажання щодуху кинутися у свою кімнату, коли він промовив:

— Дивно. Писати ти не вмієш, а полювати навчилася. Як ти цього навчилася? Як?

Я завмерла за пів кроку від дверей.

— Так буває, коли ти стаєш відповідальною за життя інших, а не тільки за власне. Хіба ні? Ти робиш те, що повинен робити.

Він досі сидів на столі, намагаючись залишатися тут, коли всі його думки напевно ширяли над місцем недавнього бою з боге. І його погляд залишався по-звірячому лютим.

— Ти геть не така, як більшість людей, — промовив він.

Я не відповіла. А він не попрощався зі мною, коли я нарешті вийшла.

На ранок мармурова плитка була вимита. Ніщо не нагадувало про краплі крові, що падали з пораненої руки Темліна. Спускаючись головними сходами, я намагалася забути про випадкову нічну зустріч.

У головному холі нікого не було. В душі у мене щось ворухнулося, розганяючи внутрішню порожнечу. Нарешті я зможу розглянути картини на стінах, не поспішаючи насолодитися фарбами та кольорами, вивчити їх і запам’ятати.

Серце шалено закалатало від таких думок, я майже дісталась коридору, де стіни були завішані картинами, аж раптом з обідньої зали до мене долинули чоловічі голоси.

Я зупинилася. Говорили достатньо голосно, і це не було схоже на дружню бесіду чи спокійне обговорення якихось справ. Розмова більше нагадувала суперечку. Я нечутно сховалася за відчиненими дверима. Звісно, це було підло, однак, коли я почула, про що вони говорять, уся тінь провини одразу зникла.

— Я лише хочу знати, ти взагалі усвідомлюєш те, що робиш? — То був голос Люсьєна, як завжди, уїдливий.

— А що ти робиш? — сердито спитав Темлін.

Крізь шпаринку між дверною завісою та самими дверима я могла бачити їх обох, вони стояли дуже близько один до одного. На неушкодженій руці Темліна у променях вранішнього сонця поблискували довгі кігті.

— Я? — Люсьєн поклав долоню на груди. — В ім’я Котла, Теме, часу майже не залишилось, а ти тільки те й знаєш, що сердишся й вороже поглядаєш на всіх. Ти навіть не намагаєшся вдатися до розумних хитрощів!

Брови в мене від подиву злетіли догори. Темлін відвернувся, однак різким рухом знову подивився в обличчя друга, шкірячи ікла.

— Це від самого початку було великою помилкою. Мені терпець урвався. Годі. Тобі відомо, що мій батько скоїв із їхнім народом, з їхніми землями. Я не чинитиму так, як він. І не буду таким, як він. Тож відчепись від мене!

— Відчепитися? Відчепитися, коли ти вирішуєш наші долі й руйнуєш геть усе? Я залишився з тобою лише через надію і геть не планував дивитись, як ти все псуєш. Як для фейрі, у кого серце виточене з каменю, ти дуже розм’як протягом останніх днів. Боге був на наших землях, боге, Темліне! Кордони між Дворами вже безслідно зникли, а наші ліси переповнені кровожерливими тварюками, як оті паки. Чи ти, може, маєш намір переселитися до лісу й там власноруч убивати кожну погань, яка проповзе до нас?

— Стеж за язиком, Люсьєне! — промовив Темлін.

Люсьєн зробив крок йому назустріч і теж показав зуби. Мені в живіт ударила хвиля гарячого повітря, носом я відчула огидний металевий запах. Однак я не могла бачити ніякої магії, тільки відчувала її.

— Не тисни на мене, Люсьєне. — Голос Темліна став небезпечно тихим.

Волосся на голові в мене стало дибки, коли він загарчав, наче той звір.

— Ти справді гадаєш, ніби я не знаю, що саме коїться на моїх власних землях? Що мені вже довелося втратити? І які ще втрати чекають на мене?

Недуга. Певно, вони говорили про недугу. Вона була найбільшою загрозою, повільною й неминучою. Однак про це вони мені не хотіли розповідати. Можливо, через брак довіри або… через те, що я була ніким і навіть нічим для фейрі.

Я зробила від дверей крок, але в цей час рука зіслизнула, і я злегка торкнулася одвірка. Звичайна смертна людина, найімовірніше, і не почула б цього, утім обидва Вищих Фе обернулися. Серце в мене пішло в п’яти.