Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 22)

— Коли живу в розкоші й досхочу їм? Як це не…

— Про них піклуються. Їх годують і забезпечують усім необхідним.

Годують і забезпечують усім необхідним. Фейрі не можуть брехати, тож, якщо це правда… Це було за межами того, на що я насмілювалася сподіватись.

Тож я справді дотрималася обітниці, яку дала матері.

Це так мене приголомшило, що на кілька хвилин мої уста заніміли.

Тепер моє життя належало Угоді, однак… можливо, я в певному сенсі від чогось звільнилася.

Тим часом ми підійшли до широких сходів під головним входом, і я нарешті наважилася запитати:

— Люсьєн їздить патрулювати кордони, а ти згадував інших вартових, і все ж я нікого не бачила. Де вони всі?

— На кордоні, — сказав він, ніби це було достатньою відповіддю. А потім додав: — Нам не потрібні вартові, коли я тут.

Тому що він був достатньо смертоносним. Я намагалася не думати про це і все одно не стрималась:

— То тебе тренували як воїна?

— Так.

Коли я нічого не відповіла, він додав:

— Я провів більшу частину свого життя у війську мого батька, охороняв кордони, тренувався, щоб одного дня слугувати йому або іншим. Правління цими землями не повинно було перейти до мене.

Буденність його тону чимало сказала про те, як Темлін ставиться до свого титулу, і про те, навіщо йому потрібен балакучий друг.

Однак запитання про обставини минулого було б занадто особисте. Тож я відкашлялася, перш ніж спитала:

— Які ж фейрі вештаються цими лісами, якщо боге — не найстрашніше лихо серед них? Що за істота була переді мною?

Насправді я хотіла знати: що мене мало замучити і вбити? І хто ти, що для тебе воно не становить загрози?

Він зупинився на нижній сходинці, чекаючи, поки я підійду ближче.

— То була пака. Вони користуються найсильнішими бажаннями того чи того, щоб заманити у віддалену місцину. А потім з’їсти. Повільно. Найімовірніше, вони відчули твій запах, запах смертної людини в лісі, а потім простежили за тобою до маєтку.

Я здригнулася, навіть не приховуючи цього. А Темлін повів далі:

— Ці землі раніше дуже добре охороняли. Найбільш небезпечні фейрі трималися в межах власних територій, за чим ретельно стежили місцеві лорди Фе, заганяючи непослухів назад. Істоти, подібні до паки, навіть не наважилися б сюди прийти. Однак недуга, яка вразила Прифію, послабила захисну магію, що тримала їх у межах.

Темлін замовк, наче слова душили його.

— Зараз усе змінилося. Тепер небезпечно подорожувати вночі самому, особливо якщо ти смертна людина.

Бо люди були беззахисними немовлятами порівняно з природженими хижаками на кшталт Люсьєна і Темліна, яким навіть зброя була не потрібна. Я подивилася на його руки, але не помітила й натяку на пазури. Тільки засмагла загрубіла шкіра.

— Що змінилося ще? — спитала я, ступаючи за ним угору мармуровими сходами.

Цього разу він не зупинився, навіть не озирнувся, відповідаючи:

— Геть усе.

Отже, я справді залишуся тут назавжди. Хай би як кортіло мені повірити словам Темліна про те, що про мою родину піклуються і що я сама про неї піклуюся, залишаючись тут, — повірити в те, що я виконала обітницю, яку дала матері, і залишаюсь у Прифії, мені було важко. Я раптом відчула, що разом із клятвою у мені щось увірвалося. Тягар зобов’язань обернувся для мене спустошеністю.

Три дні поспіль я приєднувалася до Люсьєна патрулювати кордон, коли той ніс службу замість Ендраса. Темлін тим часом полював по всіх землях на невидимого для нас боге. Люсьєн, попри те що інколи поводився як останній покидьок, здавалося, не заперечував проти моєї компанії, і здебільшого говорив саме він, що мене цілком влаштовувало. Це давало мені час поміркувати над наслідками того єдиного пострілу.

Стріла. Я жодної не випустила протягом цих трьох днів патрулювань уздовж кордону. Цього ранку я помітила руду оленицю на галявині, інстинктивно прицілилася їй в око, аж тут Люсьєн глузливо зазначив, що принаймні вона не фейрі. Але я поглянула на неї — гладку, здорову, задоволену, — і послабила тятиву, прибрала стрілу й дозволила олениці далі вільно гуляти лісами.

За ці три дні я не бачила Темліна поблизу маєтку — Люсьєн сказав, що той удень і вночі полював на боге. Навіть під час вечері він мало говорив і, поївши, хутко зникав — продовжував полювати. Я не переймалася його відсутністю. Вона навіть давала мені полегшення.

На третій вечір після моєї зустрічі з пакою я ледве встигла сісти за стіл, як Темлін стрімко підхопився і сказав, що не хоче втрачати дорогоцінний час, так потрібний йому для полювання.

Однак я помітила, що обличчя Люсьєна було бліде й напружене.

— Ти хвилюєшся за нього, — сказала я.

Люсьєн важко опустився в крісло, зовсім не граційно як для лорда Фе.

— На Темліна іноді… находить.

— Він не хоче, щоб ти йому допомагав із полюванням на боге?

— Він воліє робити це сам. А боге на наших землях… Навряд чи ти зрозумієш. Пака — досить дрібне для нього створіння. Він би так не переймався через нього. Найгірше, що навіть після знищення боге Темлін усе ще думатиме про нього.

— Невже зовсім нікому допомогти Темліну?

— Це розлютить його ще більше, а «помічнику» дістанеться за непокору. Всім нам наказано триматися подалі від його полювання.

Мене наче морозом обсипало.

— Темлін буває таким жорстоким?

Люсьєн вивчав вино у своєму бокалі.

— Ти не протримаєшся при владі, коли з усіма товаришуватимеш. А поміж фейрі, як серед нижчих, так і серед Вищих Фе, тверда рука необхідна. Ми занадто могутні, і нам дуже набридло безсмертя, щоб нас могло утримати щось іще.

Схоже, Темлін не прагнув влади. Ба більше, вона його обтяжувала. Мені лиш було не зрозуміло, яке мені до всього цього діло.

Падав сніг, важкий і безжальний, він доходив мені до колін, коли я натягувала тятиву, сильніше й сильніше, аж поки рука не почала тремтіти. Позаду мене ширяла — ні, спостерігала за мною — якась тінь. Я не наважувалась обернутися, побачити, хто там причаївся в тінях, спостерігаючи за мною. Бо з іншого кінця галявини на мене дивився вовк. Тільки дивився. Ніби чекав, дозволяючи поцілити в нього ясеневою стрілою.

Ні… ні, я справді не хотіла цього робити. Не цього разу, не знову, не…

Однак пальці мене не слухалися, жоден палець, а він усе продовжував дивитися на мене, коли я вистрілила.

Один постріл… лише один постріл прямісінько у велетенське жовте око.

Цівка крові забарвила сніг, глухий звук тіла, яке впало, шепіт вітру. Ні.

То не вовк упав на сніг… ні, то був чоловік, високий, з ідеальною статурою.

Ні… не чоловік. Вищий Фе з тими загостреними вухами.

Я кліпнула очима, а потім… потім мої руки були в гарячій та липкій крові, а його тіло, червоне й оббіловане, парувало на морозі, а його шкура… його шкура була у мене в руках, і…

Я змусила себе прокинутися; піт цівками збігав у мене по спині. Я змусила себе дихати, розплющити очі й роздивитися кожну деталь темної нічної спальні. Реальність — ту, що була справжня.

Однак я все ще бачила того Вищого Фе, який упав обличчям у сніг, і мою стрілу, що стирчала з його ока, і червоний від крові круг там, де я зрізала і стягувала його шкіру.

Жовч обпекла мені горло.

Це не справжнє. Тільки сон. Навіть якщо саме це я зробила з Ендрасом, коли він був вовком, то було… було…

Я потерла обличчя. Напевно, на мене так подіяло осмислення мого нового життя — те, що я більше не думала щогодини, як мені врятувати свою родину. А втім… Мене до кісток пройняло каяття — від кінчиків пальців ніг до язика.

Я здригнулася, відганяючи рештки жахливого сну, відкинула ковдру й підхопилася на ноги.

Розділ 12

Однак скинути із себе весь жах того сновидіння я так і не змогла. Вийшла з кімнати й пішла великими темними коридорами. Люсьєн та слуги вже давно поснули. А мені край як треба було придумати собі якесь заняття, бодай-що, аби відволіктися від свого нічного жахіття. З маленьким клаптиком паперу в одній руці й пером у другій я намагалася ступати тихо, позначаючи на своїй схемі всі вікна, двері та інші можливі виходи, іноді замальовуючи побачене і ставлячи на папері хрестики.

Це було все, на що я здатна. Будь-яка грамотна людина вважала б мої кривулі дурістю. Я ледве могла написати своє ім’я, і ця саморобна карта все ж таки краще, ніж нічого. Якщо мені судилося залишитися тут, варто заздалегідь дізнатися, як найлегше покинути будівлю і де зручніше ховатися. Події могли повернутися по-різному, і заглушати в собі мисливський інстинкт я не мала наміру.

Було надто темно, щоб милуватися картинами, які висіли на стінах, а я не наважувалася запалити свічку. За ці останні три дні щоразу, як я збирала всю свою мужність, щоб вийти в коридори й роздивитися мистецтво фейрі, було надто багато прислуги, а ще та частина мене, яка зверталася до мене голосом Нести, глузувала з мене, з простої смертної людини, яка не вміла читати, але захоплювалася мистецтвом безсмертних. «Можливо, іншим разом», — промовляла я до себе. Колись настане той день, якась тиха година, коли поруч не буде жодної душі, щоб я могла помилуватися картинами. А зараз у мене було вдосталь часу, ціле життя дивилося на мене. Можливо… я колись стану витрачати свій час на те, на що я хотіла б.

Я тихенько спустилась униз головними сходами, де місячне сяйво лилося на білу й чорну плитку в головному холі. Дійшла до останньої сходинки, нечутно ступаючи босоніж холодними плитками і прислухалась. Нічого й нікого.