Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 21)

— Тож він пішов полювати на боге до лісу, де ми були сьогодні вдень?

Люсьєн знизав плечима:

— Якщо він коли й натрапить на його слід, то тільки там.

Я не знала, як бодай хтось міг би протистояти цьому смертельному жаху, однак… то була не моя біда.

І я не мала наміру відмовлятися від вечері тільки тому, що Люсьєн не хотів їсти. Він так заглибився у свої думки, що навіть не помітив, скільки я з’їла.

Я пішла до своєї кімнати. Робити було нічого, спати не хотілося. Я стояла біля вікна й дивилася в сад. Підсвідомо я чекала повернення Темліна.

Він не повертався.

Я нагострила ножа на невеличкому камені, що його принесла із саду і що тепер правив мені за брусок. Минула година, а Темліна досі не було.

Місяць зійшов. Він світив мені в обличчя, заливав сад сріблом, наповнював його химерними тінями.

Якась дурість. Справжня дурість — чекати на його повернення, щоб пересвідчитися, що він зміг вижити в бійці із боге. Я засунула фіранки, розвернулася спиною до вікна й хотіла лягти в ліжко.

Але щось ворухнулось у саду.

Я сховалася за фіранки, не бажаючи бути поміченою, і визирнула.

Не Темлін, хтось інший ховався біля живоплоту, спостерігав за будинком.

Спостерігав за мною.

Чоловіча постать, згорблена і…

Дух перехопило, я не була здатна вдихнути, а фейрі прокульгав трохи ближче, лише два кроки до плями світла, яке лилося з будинку.

Не фейрі, людина. Чоловік.

Мій батько.

Розділ 11

Я не запанікувала, не засумнівалася, лише пошкодувала, що не вкрала трохи їжі зі сніданку. А тим часом одягала на себе туніку за тунікою, загорталася в плащ і ховала ножа у високій халяві чобота. Додатковий одяг у сумці буде зайвим тягарем.

Мій батько. Мій батько прийшов по мене, прийшов урятувати мене. Хай там що запропонував Темлін за мою відсутність у родині, всього того було недостатньо. Можливо, батько вже домовився про корабель, який понесе нас морем далеко-далеко, — може, він продав котедж і отримав достатньо грошей, щоб облаштуватися на новому місці, на іншому континенті.

Мій батько — мій кульгавий, понівечений батько прийшов по мене.

Миттєвий огляд саду під вікном підказав, що там нікого немає, а тиша в маєтку свідчила, що батька ще ніхто не помітив. Він досі чекав на мене біля живоплоту, киваючи рукою. Добре, що принаймні Темлін не встиг повернутися.

Кинувши останній погляд на свою кімнату, прислухаючись до найменшого шуму з коридору, я вхопилася за найближчу лозину вістерії й стала спускатися вниз.

Я здригнулася від хрускоту ріння під своїми чобітьми, однак завважила, що батько вже прямував до головних воріт, накульгуючи і спираючись на свою палицю.

Як він узагалі тут опинився? Десь поблизу мають стояти коні. Він був надто легко вдягнений для зими, яка чекатиме на нас одразу ж за Стіною. Однак я вдяглася досить тепло і могла в разі потреби поділитися з ним одягом.

Ступаючи легко й ледь чутно, я поквапом рушила далі за батьком, ретельно уникаючи місячного світла. Батько йшов занадто швидко як для своєї калічної ноги, прямуючи в бік живоплоту й далі, до воріт.

У будинку горіло лише кілька свічок у холі. Я не наважувалася навіть дихати надто голосно, не те що озватися до батька, який кульгав попереду мене. Якщо ми зараз поїдемо, якщо він сховав десь поблизу коней, ми можемо вже бути на півдорозі додому, допоки фейрі зрозуміють, що мене немає в маєтку. Ми врятуємося — від Темліна, від недуги, яка невдовзі може вразити й наші землі.

Батько дістався воріт. Вони вже були прочинені, й за ними бовваніла темна смуга лісу. Коней він, напевно, сховав десь у лісовій хащі.

Він обернувся до мене, знайоме обличчя було стривожене й напружене, карі очі незвично ясні. Батько поманив мене рукою. «Скоріше, поквапся», — наче кричав до мене кожний його рух.

Серце шалено калатало у грудях, у горлі. Лише кілька кроків — до нього, до свободи, до нового життя…

Сильна рука схопила мене під лікоть.

— Кудись намірилася?

Лайно, лайно, лайно.

Пазури Темліна прошили шари мого одягу, і я підвела на нього нажаханий погляд. Я не наважувалася навіть поворухнутися. Бачила, як він підібгав губи, як на щоках заходили жовна. Коли він розтулив рота, я побачила ікла — довгі, неймовірно гострі ікла в місячному сяйві.

Зараз він уб’є мене. А потім уб’є мого батька. Нема альтернативи, нема більше ні компліментів, ні милосердя. Йому стало байдуже. Я була все одно що мертва.

— Будь ласка, — видихнула я. — Мій батько…

— Твій батько? — Він спрямував свій звірячий погляд до воріт позаду мене, і його гарчання прошило мене наскрізь, коли він знову вишкірив ікла. — Щось я його не бачу. Втім, подивися сама.

Він відпустив мою руку.

Я позадкувала, розвертаючись, набираючи в груди повітря, щоб крикнути батькові: «Тікай!»— але…

Але його там не було. Тільки сагайдак із луком і стрілами стояли, притулені до воріт. Гірський ясен. Ще мить тому їх там не було, їх не було…

Вони замерехтіли, наче вода, і перетворилися на велику торбу з їжею. Ще мерехтіння — і там постали, плачучи, мої сестри.

У мене підігнулися ноги.

— Що це… — Я затнулася.

Там знову стояв мій батько і махав мені рукою. Ідеальна копія.

— Хіба тобі не радили думати головою? — гарикнув Темлін. — Не казали, що людське сприйняття може зрадити?

Він обійшов мене й загарчав у бік воріт так страшно, що створіння біля них замерехтіло світлом і блискавично гайнуло кудись у темряву.

— Дурепа, — обернувся до мене Темлін. — Якщо ти ще колись надумаєш тікати, то роби це принаймні вдень.

Він окинув мене поглядом з голови до ніг, і його ікла повільно зникли. Проте кігті залишилися.

— Уночі в лісах полюють істоти ще гірші за боге. Той, біля воріт, один із них, і жер би він тебе довго, не кваплячись.

До мене повернулася здатність говорити. Із мене одразу посипалися сердиті слова:

— Хіба можна мене в цьому звинувачувати? Мій скалічений батько з’являється під вікном, і ти гадаєш, що я до нього не побіжу? Справді гадаєш, що залишатимуся тут, навіть якщо ти піклуєшся про мою родину, залишатимуся згідно з Угодою, яка мене не стосується і дозволяє твоєму роду знищувати людей?

Він стиснув кулаки, ніби намагався втягнути кігті, однак вони залишалися, виблискували в місячному сяйві, готові шматувати плоть і кістки.

— Чого ти хочеш, Фейро?

— Я хочу повернутися додому!

— Повернутися додому — для чого? Ти віддаєш перевагу людському злиденному існуванню замість цього?

— Я дала обітницю, — гарячково видихнула я. — Своїй матері, коли вона помирала. Що я дбатиму про свою родину, піклуватимуся про них і оберігатиму їх. Усе, що я робила, щоднини, щогодини, було вірністю тій обітниці. І тільки через те, що я полювала, щоб урятувати свою родину, щоб набити їхні шлунки їжею, я тепер змушена зрадити цій обітниці.

Він рушив до маєтку, а я ще трохи почекала, щоб збільшити між нами відстань, і попрямувала назирці. Його пазури повільно, дуже повільно втягнулися. Він не дивився на мене, коли сказав:

— Ти не порушуєш клятви, ти виконуєш її, більш ніж виконуєш, залишаючись тут. Твоя родина зараз живе краще, ніж коли ти була поруч.

Перед моїми очима постали ті вицвілі малюнки в котеджі. Можливо, вони навіть забудуть, хто це колись їх малював. Незначущими — ось якими стануть ті роки, які я присвятила лише їм, так само незначущими, як я для цих Вищих Фе. А та мрія, яку я плекала, про життя лише з батьком, із достатньою кількістю їжі, грошей і фарб… це була лише моя мрія, і більше нічия.

Я потерла скуті розпачем груди:

— Я не можу просто так від них відмовитися. Хай би що ти казав.

Ну й дурепа! Як я могла повірити, що батько раптом прийде по мене? Звідки він знав, де мене шукати і в якому напрямку рухатися?

Темлін скоса поглянув на мене:

— Ти не покидаєш їх напризволяще.