Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 20)

— Краще не питай.

— Будь ласка. То був… суріель, якого ти згадував?

Живе Люсьєнове око, зазвичай руде, стало темним, коли він хрипко відповів:

— Ні. Це створіння, якого не мало бути в наших землях. Ми звемо його боге. Його не можна ані вполювати, ані вбити. Навіть ти своїми улюбленими стрілами не зможеш його вбити.

— А чому на нього заборонено дивитися?

— Тому що, коли ти на нього подивишся, коли визнаєш його присутність, він стане реальним. І зможе тебе вбити.

У мене по спині покотився холодний піт. Ось вона, та Прифія, яку я й очікувала побачити, — зі створіннями, про яких смертні говорили тільки пошепки. Ось чому я не зволікала ані на хвильку, коли вирішувала, фейрі то чи вовк.

— Я чула його голос у себе в голові. Він наказував мені поглянути на нього.

Люсьєн ворухнув плечима:

— Що ж, дякувати Котлу, ти цього не зробила. Змивати із себе твої криваві рештки було б неприємно.

Він самовдоволено посміхнувся. Я не відповіла.

Шепотіння боге все ще озивалося з-поміж листя.

Після годинної подорожі між деревами, під час якої ми майже не говорили, я нарешті якось опанувала себе настільки, щоб поновити розмову з Люсьєном.

— Отже, тобі багато років, — почала я. — Ти ходиш із бойовим мечем і несеш варту на кордоні. А ти брав участь у Війні?

Мені досі було цікаво, коли й де він позбувся ока.

Люсьєн здригнувся.

— Дідько, Фейро, я не такий старий.

— Але все одно воїн? — Чи здатний ти вбити мене, якщо колись до цього дійде?

Він пирснув зі сміху:

— Я не такий вправний, як Тем, але вмію поводитися зі зброєю. — Люсьєн погладив руків’я свого меча. — Хочеш, навчу тебе працювати з мечем? Чи ти вже умієш, о могутня смертна мисливице? Якщо ти вбила Ендраса, тебе, мабуть, нема чого навчати. Тільки того, куди поцілити, еге ж? — Він ткнув пальцем у свої груди.

— Я не вмію битися мечем. Я лише знаю, як полювати.

— Хіба є якась різниця?

— Для мене є.

Люсьєн замовк, розмірковуючи.

— Гадаю, ви, смертні, такі паскудні боягузи, що ти б упісялася, скрутилася в клубок і чекала смерті, якби знала, ким насправді є Ендрас.

Нестерпний Люсьєн зітхнув і змірив мене поглядом.

— Ти коли-небудь припиниш бути аж такою серйозною та нудною?

— А ти коли-небудь припиниш бути таким недоумком? — огризнулася я.

Мертвою — реально й довіку — я повинна була б стати відразу після цього.

Але Люсьєн тільки всміхнувся:

— Так значно краще.

Отже, Ейсіл не помилялася.

Наше примарне порозуміння, якого ми начебто дійшли вдень, за вечерею зникло. Коли я увійшла, Темлін зручно влаштувався у своєму звичному кріслі, випустивши пазур й обводячи ним вінця кубка. Він завмер, коли я увійшла, а за мною назирці з’явився Люсьєн.

Зелений погляд змусив мене вклякнути на місці.

Так. Вранці я відшила його, сказавши, що хочу побути на самоті.

Темлін повільно перевів погляд на Люсьєна, який миттю спохмурнів.

— Ми були на полюванні, — сказав Люсьєн.

— Я чув, — різко відповів Темлін, спостерігаючи, як ми сідаємо на свої місця за столом. — Розважилися?

Пазур повільно втягнувся і зник під шкірою.

Люсьєн промовчав, передоручивши відповідь мені. Боягуз!

Я прочистила горло:

— Майже.

— Щось уполювали? — Він наче відрубував слова.

— Ні.

Люсьєн виразно прокашлявся, спонукаючи мене продовжити. Однак мені нічого було додати.

Темлін довго дивився на мене, а потім зосередився на вечері, теж не зацікавлений у продовженні розмови.

А потім Люсьєн тихо промовив:

— Теме…

Темлін звів на нього очі, і в їх зелені було більше від звіра, ніж від фейрі. А ще в них був мовчазний наказ говорити відверто.

На горлі Люсьєна здригнувся кадик.

— Сьогодні в лісі був боге.

Виделка в руці Темліна зігнулася навпіл. Він промовив зі смертоносним спокоєм:

— Ви натрапили на нього?

Люсьєн кивнув.

— Він пройшов повз нас, але близько. Мабуть, прослизнув крізь кордон.

Метал зарипів, коли кігті Темліна вихопилися назовні, знищуючи виделку. Він підвівся сильним, звірячим рухом. Я відчувала: він ледве стримує лють. Його ікла подовжувалися.

Темлін спитав:

— Де саме в лісі?

Люсьєн розповів. Темлін кинув на мене погляд, перш ніж вийти з кімнати й аж надто обережно зачинити за собою двері.

Люсьєн видихнув, відштовхнув від себе майже повну тарілку й потер скроні.

— Куди він пішов? — запитала я, досі дивлячись на двері.

— Полювати на боге.

— Ти ж казав, що його не можна вбити — не можна навіть дивитися на нього.

— Тем може.

У мене перехопило дух. Похмурий Вищий Фе, який невдало намагався мене улестити, був здатний убити таке страхіття, як боге. Утім, першої ночі він накладав мені їжу й люб’язно запропонував жити в нього замість того, щоб заподіяти мені смерть. Я знала лише те, що він смертоносний, що він свого роду воїн, але…