Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 19)
Можливо… все ж таки є інший спосіб або є хтось, хто зуміє його знайти. Я вгамувала своє переривчасте дихання й відкинула панічні думки.
— Героїчні зусилля, — мовив Люсьєн, усміхаючись.
Цього разу я не стала грати в чемність і сердито полоснула по ньому очима.
Далі ми їхали мовчки. У гілках щебетали птахи. Зрідка спурхували в листі білячі хвости. Всі звуки і запахи були цілком звичними, лісовими, і я потроху заспокоювалася.
— А де решта Двору Темліна? — спитала я. — Чи вони, може, втекли від тієї недуги, яка відібрала вашу магію?
— Звідки ти дізналася про Двір? — швидко спитав він, і я збагнула: йому здалося, що я маю на увазі щось інше.
Напевно, він не зрозумів мого запитання.
— Хіба у звичайних маєтках є емісари? А слуги багато цвірінчать. Чи не тому ви змусили їх вдягнути маски пташок на ту вечірку?
Люсьєн скривився, і його шрам побільшав.
— Того вечора кожен сам обирав, що вдягнути на честь Темлінового дару перевтілення. Слуги також. Але зараз, дай нам волю, ми б зірвали їх голими руками. — Він потягнув свою маску за краєчок. Та не ворухнулася.
— А що сталося з магією, чому вона так подіяла проти вас?
Люсьєн хрипко засміявся.
— Щось наслане з найглибших нужників Пекла, — відповів він, а потім роззирнувся й вилаявся: — Не слід було цього казати. Якщо вона почує мої слова…
— Вона — це хто?
Його засмагла шкіра раптом зблідла. Люсьєн запустив пальці у волосся.
— Ніхто. Що менше ти знаєш — то краще. Темлін навіщось розповів тобі про хвороби, але я не став би довіряти такі речі людям. Ви ж це повернете собі на користь.
Я обурилася, але дрібка інформації, яку він все ж таки мені повідав, була для мене дорожча за коштовне каміння. Це
Прифією правили сім Вищих Лордів. Можливо,
— Скільки тобі років? — спитала я, сподіваючись на нові крихти цінної інформації. Краще вже так, ніж взагалі нічого не знати.
— Багато, — відказав він.
І знову вдивився в кущі, але в мене було відчуття, що шукає він аж ніяк не здобич. Плечі Люсьєна були аж надто напружені.
— А які в тебе сили? Ти можеш перевтілюватися, як Темлін?
Він зітхнув і подивився в небо, перш ніж насторожено поглянув на мене, примруживши своє страшненьке металеве око.
— Намагаєшся вгадати мої слабкості, щоб потім мати змогу…
Я кинула на нього сердитий погляд.
— Ні, я не вмію перевтілюватися. Уміє тільки Тем.
— Але ж твій друг… він з’явився в подобі вовка. Якщо тільки то не було його…
— Ні, ні. Ендрас також належав до Вищих Фе. Це Тем може перетворювати нас на будь-кого, якщо в тому виникає потреба. Але він це робить лише зі своїми вартовими. Коли Ендрас перетинав Стіну, Тем завжди перетворював його на вовка, щоб ніхто не впізнав у ньому фейрі. Хоча його розміри надто на це натякали.
Мені спало на думку геть інше, від чого стало страшно. Червоно-брунатне око Люсьєна горіло лихим вогнем, але я на те навіть не зважала. Мені забракло сміливості спитати, чи може Темлін перетворити на когось мене.
— Здається мені, що ви, смертні, не знаєте особливої різниці між народом фе і фейрі, — вів далі Люсьєн. — І це ваша помилка. Народ фе — вищий стан. Знать. Далеко не в усіх нас є здібності, якими володіють фейрі. У мене, приміром, немає таких природжених якостей. Я не вмію вбивати поглядом, заманювати смертних у воду, щоб потім потопити. Якби люди захопили мене в полон, я б не знайшов спільної мови з ними. У нас інше призначення. Ми народжуємося, щоб правити.
Від подиву я завела очі під лоба:
— Тож у вашому світі я була б не кимось із фейської знаті, а звичайною фейрі? Кимось на кшталт Ейсіл, яка покірно скоряється перед вами й слухає ваші накази?
Він не відповів, і це означало «так». Звісно, з його зарозумілістю я здавалася Люсьєну надто нікчемною заміною його друга. І, позаяк він встиг зненавидіти мене на все моє життя, відразу розгадавши мій задум, я спитала:
— Звідки в тебе цей шрам?
— Не припнув язика, коли треба було, і мене за це покарали.
— Це Темлін зробив таке з тобою?
— Ти що, в Котлі зварилася? Звісно ж, ні. Але саме він мені подарував нове металеве око.
Такі самі розмиті відповіді, які й відповідями назвати не можна.
— То справді існують фейрі, які зможуть відповісти на всі запитання, якщо їх впіймати?
Можливо, саме вони знають, як звільнити мене від умов Угоди.
— Так, — стримано відповів він, — суріелі. Але вони старі й підступні, шукати їх дуже небезпечно. Якщо ж ти така дурна, що пропустиш мої слова повз вуха і спробуєш їх знайти, я запропоную Темліну посадити тебе під домашній арешт. Своєю надмірною цікавістю ти вже виманила одного.
Отже, ці суріелі десь неподалік, інакше б він не переймався. Люсьєн різко повернувся праворуч, прислухаючись; його металеве око тихенько задзижчало. Волосся в мене стало дибки, і наступної миті я вже цілилася в напрямку його погляду.
— Опусти свій лук, — прошепотів він тихо і хрипко. — Опусти клятий лук, дурне дівчисько, і дивися тільки просто себе.
Я зробила так, як він сказав, і сироти виступили на тілі, коли в кущах щось заворушилося.
— Не реагуй, — звелів Люсьєн, теж намагаючись дивитися тільки вперед. Металеве око повільно оберталося. — Хай би що ти відчула й побачила, не реагуй.
Я затремтіла, стискаючи повіддя у спітнілих руках. Я б рада була сприйняти це все як жахливий жарт, але Люсьєн раптом пополотнів. Коні прищулили вуха, але й далі йшли вперед, розуміючи накази Люсьєна.
І тоді я відчула це…
Розділ 10
Крижаний холод пройняв усе моє тіло. Я нічого не бачила, окрім якогось мерехтіння, яке вловлювала боковим зором. Але кінь піді мною напружився. Зусиллям волі я зберігала незворушність. Навіть запахущий весняний ліс ніби відступив, даючи шлях зимі й морозу.
Істота, від якої йшов крижаний холод, кружляла навколо нас, шепотіла. Я її не бачила, але
«Я розпорошу твої кістки пазурами; з них я висмокчу мозок, бенкетуватиму твоєю плоттю. Я те, чого ти боїшся, те, що тебе жахає… Подивись на мене. Подивись на мене».
Я намагалася глитнути, але горло заціпило. Я не відривала погляду від дерев, від їх верхівок, дивлячись куди завгодно, але не в бік холодної маси, яка кружляла навколо нас.
«Подивись на мене».
Я хотіла подивитися, мені
«Подивись на мене».
Я втупилася в могутній стовбур в’яза, що стояв віддалік, і намагалася думати про щось приємне на кшталт гарячого хліба й ситого шлунка…
«Я наповню тобою шлунок. Я тебе зжеру. Подивись на мене».
Зоряне небо без жодної хмаринки, мирне, мерехтливе, безмежне.
Літній світанок. Купання в лісовому озері. Зустріч із Айзеком. Години забуття в його обіймах, коли не існує нічого, крім нашого одного на двох дихання.
Воно оточило нас холодом, нагадавши про мої зимові мандрівки лісом. «Подивись на мене».
Я дивилася й дивилася на дерево, до якого ми наближалися, не наважуючись і оком змигнути. Напружені очі стали сльозитися, і я дала волю сльозам падати, відмовляючись якось реагувати на істоту, що полювала на нас.
«Подивись на мене».
І тієї миті, коли я вже ладна була здатися, коли очі не витримували
— Що це було? — спитала я, витираючи сльози.
Люсьєн досі був смертельно блідий: