Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 98)
Якщо він теж хоче спробувати. Якщо не відсахнеться, коли почує, чого я хочу: його.
Не Вищого Лорда, не наймогутнішого чоловіка в історії Прифії.
Просто… просто його. Чоловіка, який послав музику в мою темницю; який підняв той ніж у тронному залі Амаранти, щоб боротися за мене, коли більше ніхто не наважився на це, і який продовжує боротися за мене відтоді щоднини, щоб не дати мені розвалитися і зникнути, перетворитися на ніщо.
І ось я чекала його в холодному, залитому місячним світлом саду.
Але він не прийшов.
Різ не з’явився за сніданком, не прийшов на обід. Його взагалі не було в міському будинку. Я навіть написала йому записку на аркуші паперу, який ми використовували останнього разу.
«Я хочу поговорити з тобою».
Я чекала пів години, щоб записка зникла. Але вона пролежала на моїй долоні, поки я не кинула її у вогонь.
Я була геть не в тому настрої, щоб вийти на вулицю, хоч день був пахучий, сонячний і повітря було наповнене ароматами цитрусових, свіжої трави та польових квітів. Тепер, коли в нас була куля, Різ, безсумнівно, вийде на контакт з королевами. Які, звісно, зволікатимуть, просто щоб підкреслити, що вони теж важливі персони, які мають владу.
Частина мене хотіла, щоб Різ переламав їм кістки так само, як і Кейру минулої ночі.
Я попрямувала через річку в апартаменти Амрен, сподіваючись вийти з нею на прогулянку, щоб прояснити думки.
Зима таки поступалася весні. На півдорозі я скинула пальто і несла його, перекинувши через руку. Сама ж спітніла під теплим кремового кольору светром.
Амрен сиділа в тій самій позі, у якій я бачила її останнього разу: згорблена над Книгою. Довкола неї була купа розкиданих паперів. Принесену кров я поставила на стіл.
Вона сказала, не відриваючись від Книги:
— А, ось і вона — причина, з якої Різ нагрубіянив мені вранці.
Я сперлася на стіл, насупившись:
— Куди він пішов?
— Вистежувати тих, хто вчора напав на вас.
Якщо в їх арсеналі були ясеневі стріли… Я намагалася вгамувати занепокоєння.
— Гадаєш, це був Двір Літа?
Кривавий рубін досі виконував на підлозі роль пап’є-маше для паперів, щоб їх не розносив річковий вітерець, що дмухав у розчинені вікна. Намисто від Варіана тепер лежало на столику поряд із її ліжком. Напевно, вона засинала, дивлячись на нього.
— Можливо, — відповіла Амрен, стежачи пальцем уздовж рядків тексту.
Вона справді заглибилася в Книгу, позаяк навіть не перервалася, щоб випити крові. Я вже хотіла піти, щоб не заважати їй, але вона повела далі:
— У будь-якому разі схоже, що наші вороги напали на слід магії Різа. Це означає, що вони можуть вистежити його, хай би де він розсіявся, і якщо він застосує магію… — вона нарешті звела голову, — всі ви залишаєте Веларіс через два дні. Різ хоче, щоб ви розмістилися в одному з іллірійських військових таборів — звідти ви полетите в людські землі, щойно королеви дадуть відповідь.
— Чому не сьогодні?
— Тому що завтра буде Зорепад, — сказала Амрен. — Ми святкуватимемо його всі разом уперше за останні п’ятдесят років. Різ має бути тут, серед його народу.
— Що таке Зорепад?
Очі Амрен заблищали.
— За межами нашої землі всі інші Двори святкують завтрашнє свято як Нінсар, День Насіння та Квітів.
Я здригнулася. Скільки ж часу я вже провела тут?
— Але Зорепад можна побачити лише тут, у Дворі Ночі. Тільки на нашій землі святкують Зорепад замість Нінсара. Чому так і все інше ти дізнаєшся сама. Нехай це буде сюрпризом.
Що ж, це пояснювало, чому містяни вже готувалися до якогось святкування: Вищі Фе й фейрі квапилися додому з букетами яскравих польових квітів, стрічковими гірляндами і їжею, підмітали й мили вулиці, вправно і спритно заклеювали вітрини крамниць.
— Чи повернемося ми сюди, після того як підемо? — запитала я.
Вона повернулася до Книги.
— Не скоро.
У мене в грудях щось обірвалося. Для безсмертного це «не скоро» може означати тривалий, дуже тривалий час.
Я сприйняла ці слова як запрошення покинути її й попрямувала до дверей, але Амрен сказала:
— Коли Різ повернувся сюди після Амаранти, він був ніби привид. Він прикидався, що це не так, але скидався на примару. А ти змусила його повернутися до життя.
Слова зависли в повітрі, і я не хотіла замислюватися над ними, коли все хороше, що я зробила, — усе хороше, що ми зробили
І я мовила:
— Йому пощастило, що в нього є всі ви.
— Ні, — виправила вона мене м’яко, як ніколи раніше, — це
Я обернулася біля дверей.
— Я знала багатьох Вищих Лордів, — повела далі Амрен, схилившись над паперами, — жорстоких, хитрих, слабких, могутніх. Але ніхто з них не мріяв. Ніхто не мріє так, як він.
— Мріє про що? — видихнула я.
— Про мир. Про свободу. Про єдиний щасливий світ. Про щось краще в ньому — для всіх нас.
— Він гадає, що його запам’ятають лиходієм у цій історії.
Амрен пирхнула.
— Але я забула сказати йому, — тихо мовила я, відчиняючи двері, — що лиходієм зазвичай буває той, хто замикає дівчину й викидає ключ.
— Он як? — повела бровою Амрен.
Я лиш усміхнулася й відповіла:
— А він був тим, хто мене звільнив.
«Якщо ти переїхав в інший будинок, — написала я йому, коли повернулася від Амрен, — то міг би бодай залишити мені ключі від нього. Я постійно залишаю двері відчиненими, коли йду. Це може бути надто привабливо для місцевих грабіжників».
Відповіді не було. Лист навіть не зник.
Я спробувала ще раз після сніданку наступного дня, у святковий ранок Зорепаду.
«Кассіан сказав, що ти ображений, сидиш у Будинку Вітру. Така поведінка зовсім не пасує Вищому Лордові. Як же мої тренування?»
Знову жодної відповіді.
Усвідомлення моєї провини — і щось іще — заворушилося в мені. Я ледь втрималася, щоб не порвати на шматки папір, коли після ланчу написала третього листа.
«Це покарання? Чи то люди з твого Внутрішнього кола не дістають другого шансу, коли раптом розлютили тебе? Ти противний боягуз».
Я вийшла з ванної — місто за вікном гуло: тривала підготовка до святкування на заході сонця, — й кинула погляд на стіл, де залишила листа.
Він зник.
Нуала і Керрідвен прийшли, щоб допомогти мені вдягнутися, і я намагалася не дивитися на стіл — чекала, чекала й чекала відповіді.
Але її не було.
Розділ 44
Мовчання Різа, яке заплутало наші стосунки, хорошого настрою не додавало. І все ж коли через годину я подивилася в дзеркало, то не відразу повірила, що бачу в ньому себе.