Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 97)

Ми стояли біля залитого місячним світлом гірського озера з висадженими навколо нього соснами, на узвишші над усім світом. Ми покинули Двір Жахіть так само, як і увійшли в нього, — зверхньо, несучи загрозу. Куди поділися Кассіан, Азріель і Мор із кулею, я найменшого уявлення не мала.

Ми стояли на березі біля самої води. Різ озвався до мене хрипким голосом:

— Прости мене.

Я здивувалася:

— За що ти вибачаєшся?

Його руки тремтіли — здається, він був розлючений через те, як Кейр назвав мене, як погрожував мені. Напевно, Різ розсіяв нас сюди, перш ніж вирушити додому, для того щоб поговорити наодинці, щоб його друзі нам не завадили.

— Я не повинен був дозволити тобі йти з нами. І не повинен був відкрити перед тобою цю частину нашого життя. Цю частину мене.

Я ніколи не бачила його таким зніченим, він ніколи не говорив так… Затинаючись.

— Зі мною все гаразд.

Я не знала, що йому сказати. Між нами обома щось сталося. І Кейр. Але це був мій вибір. Зіграти цю роль, вдягнути цей одяг. Дозволити йому торкатися мене. Але… Я повільно вимовила:

— Ми знали, що від нас вимагалося цього вечора. Будь ласка… будь ласка, не починай… опікати мене. Не так.

Він знав, що я мала на увазі. Він захистив мене в Підгір’ї, але ця первісна чоловіча лють, яку він щойно виплеснув на Кейра… Перед моїми очима промайнув той спогад — розтрощений кабінет, залитий фарбою.

Різ хрипко промовив:

— Я ніколи — ніколи — не залишу тебе, не замкну в кабінеті, не кину десь позаду. Але коли Кейр погрожував тобі, коли він назвав тебе… повією…

Так вони називали і його. П’ятдесят років усі сичали йому вслід ці слова. Я чула, як Люсьєн кинув їх йому просто в обличчя. Різ уривчасто видихнув:

— Важко втамувати свої інстинкти.

Інстинкти. Ніби… ніби хтось інший хотів утамувати інстинкти, захистити мене, сховати від усіх.

— Тоді тобі самому треба було краще підготуватися, — огризнулася я. — Тебе, здається, усе чудово влаштовувало, поки Кейр не сказав цього…

— Я вб’ю кожного, хто образить тебе! — загарчав Різ. — Я вб’ю їх усіх — і зроблю це дуже повільно. Ну ж бо! Ненавидь, зневажай мене за це!

Він важко дихав.

— Ти мій друг, — сказала я, і мій голос надломився.

Я ненавиділа сльози, що заструменіли моїми щоками. Я навіть не знала, чому я плачу. Може, тому що там, на троні поруч із ним, нехай навіть на мить, мені все здавалося справжнім, але, найімовірніше, це було не так. Принаймні для нього.

— Ти мій друг, і я розумію, що ти Вищий Лорд. Я розумію, що ти захищатимеш свій справжній двір і каратимеш, якщо йому щось загрожуватиме. Але я не можу… Я не хочу, щоб ти перестав ділитися всім зі мною або брати мене із собою кудись тільки тому, що це може загрожувати мені.

Темрява здригнулася, і крила за його спиною розкрилися.

— Я не він, — видихнув Різ. — Я ніколи не буду ним, ніколи не чинитиму, як він. Він замкнув тебе і дозволив згасати і вмирати.

— Він намагався…

— Припини порівнювати. Припини порівнювати мене з ним.

Ці слова змусили мене замовкнути. Я закліпала очима.

— Гадаєш, я не знаю, як пишуть історії? Як буде записана ця історія?

Різ схрестив руки на грудях, і я ніколи не бачила його обличчя більш відкритим і сповненим страждань, ніж зараз.

— Я Лорд Ночі, який викрав наречену Лорда Весни. Я демон, я нічний кошмар, і на мене чекає поганий кінець. Він золотий принц — герой, який отримає тебе як нагороду за те, що не помер через свою дурість і пиху.

«Усе, що я люблю, у мене віднімають», — зізнався він мені в Підгір’ї.

Але його слова роз’ятрили мене, і не важливо, що в глибині душі я була страшенно нажахана.

— А як щодо моєї історії? — зашипіла я. — Як щодо моєї винагороди? Як щодо того, чого хочу я?

— Чого ж ти, Фейро, хочеш?

У мене не було відповіді. Я не знала. Більше не знала.

— Чого ти хочеш, Фейро?

Я мовчала.

Його сміх був гіркий, тихий.

— Я так і думав. Мабуть, тобі варто замислитися над цим.

— Можливо, я не знаю, чого хочу, але, у всякому разі, не ховаюся за маскою, як робиш це ти! — Я просто кипіла. — Принаймні я даю змогу всім бачити, яка я — розбита, зломлена й усе таке інше. Так, ти носиш цю маску, щоб врятувати свій народ. Але як щодо інших твоїх масок, Різе? Як щодо того, щоб дозволити своїм друзям побачити твоє справжнє обличчя? Звісно, простіше цього не робити. Адже що станеться, якщо ти впустиш когось у свій світ? Що станеться, якщо вони побачать усе це і все одно підуть? Вони не будуть у цьому винні, адже кому потрібен увесь цей хаос?

Він здригнувся.

Наймогутніший Вищий Лорд в історії здригнувся. І я зрозуміла, що вразила його жорстоко — і глибоко.

Занадто жорстоко. І надто глибоко.

— Різе… — почала я.

— Ходімо додому.

Слова повиснули між нами, і я замислилася, чи візьме він їх назад — навіть коли мало не сказала, що Веларіс не був моїм домом. Але сама думка про ясне, свіже, синє небо Веларіса, про блискучі вогні міста…

Перш ніж я вирішила це сказати, він схопив мене за руку, не дивлячись в очі, і розсіяв нас.

Навколо ревів спустошливий вітер, вирувала темрява, холодна, чужа.

Кассіан, Азріель і Мор чекали нас у міському будинку. Я побажала їм усім доброї ночі. Різенда ж вони розпитували про те, що ж сказав Кейр, щоб так його спровокувати.

Я досі була в тій самій сукні, яка серед вогнів Веларіса мала вигляд вульгарний, але чомусь попрямувала в сад, ніби в пошуках очищення, що могли дати моїм думкам місячне світло і прохолода.

Хоча якщо насправді… Я чекала на нього. Те, що я йому наговорила…

Я була огидна собі. Він розкрив мені свої таємниці, довірився. А я кинула їх йому в обличчя. Бо знала, що це завдасть йому болю. І знала, що насправді я говорила не про нього.

Хвилини минали, ніч була досить прохолодна, ніби нагадувала, що весна лише на порозі, і я тремтіла, потираючи плечі, й дивилася, як на небі сходить місяць. Я слухала дзюрчання фонтану, музику міста… Він не прийшов. Я навіть не знала, що я йому сказала б.

Я знала, що він і Темлін різні.

Знала, що сьогодні гнів Різенда, що правив йому захистом, був виправданий і що в мене на його місці була б така сама реакція. Розповідь Мор про заподіяні їй страждання зробили мене спраглою до крові, я хотіла б жорстоко покарати їх усіх за це.

Я знала, що це був ризик. Знала, що сидітиму в нього на колінах, торкатимуся, використовуватиму його. Я використовувала його вже тривалий час. І, може, повинна сказати йому, що я не… що не хочу чи не чекаю від нього нічого.

Можливо, Різенд мав потребу фліртувати зі мною, дражнити мене тією ж мірою, як це було необхідно й мені, — щоб відволікатися і відчувати себе нормальним.

І, напевне, сказала йому все це, бо зрозуміла, що я, ймовірно, така сама — нікого до себе не підпускаю. І сьогодні вночі, коли він відсахнувся від мене, відчувши, який вплив має… У мене серце так і тьохнуло.

Я ревнувала до Крессиди. Була глибоко нещасна. Адже хотіла бути єдиною, кому він так усміхається.

Знала? Не можна так… Різ не назвав би мене повією, якби я хотіла цього… хотіла його. І байдуже, скільки минуло часу після Темліна.

І ніхто з його друзів не назвав би мене так — їх називали так само чи ще гірше. І вони навчилися жити із цим і любити — попри це.

Що ж, напевно, настав час сказати Різу. Пояснити, що я не хочу прикидатися. Не хочу відкидати те, що сталося, як жарт, чи план, чи маневр для Кейра.

І це буде важко, але… Я хотіла спробувати бути з ним. Спробувати стати кимось. Разом. Буде це просто секс чи щось більше або щось менше, я не знала. Але ми повинні це з’ясувати.

Я зцілилася — або зцілювалася — достатньо, щоб спробувати.