Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 100)

Я підскочила, але він обійшов мене і став навпроти, склавши руки на грудях.

— Знову схожа на жінку.

— А ти знаєш, як підлещуватися до жінки, — сказала Мор і пішла привітатися зі знайомим, якого помітила в натовпі.

Я намагалася не дивитися на Різа. Він був одягнений у чорну туніку, недбало розстебнуту на кілька ґудзиків зверху так, що біла сорочка під низом — також розстебнута біля шиї — оголювала татуювання в нього на грудях. Намагалася не дивитися, але марно.

— Маєш намір ігнорувати мене й далі? — запитала я прохолодним тоном.

— Я зараз тут, адже так? Не хотілося б, щоб ти назвала мене противним боягузом знову.

Я розтулила рота, але відчула, що на язику крутяться лише всі непотрібні слова. Тому стулила його і стала шукати очима Азріеля, або Кассіана, або будь-кого іншого, хто міг би натомість поговорити зі мною. Підійти до незнайомця мені здалося вдалою ідеєю, але Різ сказав трохи хрипко:

— Я не карав тебе. Мені просто… потрібен був час.

Мені не хотілося вести цю розмову — тут, де навколо було повно слухачів, умисних чи ні. Тому я махнула рукою в бік гостей, які зібралися на свято, і запитала:

— Чи не міг би ти бути такий ласкавий і пояснити мені, на честь чого тут це… збіговисько?

Різенд відступив на крок, голосно втягнувши повітря, і прошепотів мені на вухо:

— Поглянь угору.

Коли я подивилася вгору, натовп замовкнув.

— Не скажеш промову для твоїх гостей? — пробурмотіла я.

Невимушено. Я так хотіла, щоб між нами знову все було невимушено.

— Сьогоднішній вечір не на мою честь, хоча мою присутність цінують і помічають, — сказав він. — Сьогоднішній вечір — заради цього.

І коли він сказав це…

Зірка обігнула небо, яскравіша і ближча, ніж будь-яка з тих, що я колись бачила. Натовп і містяни внизу вітально зааплодували, коли вона пролетіла просто над їхніми головами, і, щойно вона зникла за обрієм, одним духом вихилили свої келихи.

Я швидко підійшла до Різенда й так само хутко відійшла вбік, подалі від його жару, сили й запаху. У Дворі Жахіть усе почалося з такої самої невинної розваги.

Ще одна зірка перетнула небо, кружляючи і звиваючись навколо самої себе, немов тішилася своєю блискучою красою. За нею впала інша, і ще одна, а потім скупчення їх спалахнуло за обрієм, немов тисячі лучників випустили стріли зі своїх могутніх луків.

Це був зорепад, що заповнював усе білим і блакитним світлом. Зірки були немов живі феєрверки, і я заклякла, не в змозі дихати, спостерігаючи, як вони падають, падають, падають…

Я ніколи не бачила такого неймовірно прекрасного видовища.

І тієї миті, коли небо вщерть заповнилося зірками, вони стали швидко обертатися, танцювати й розтікатися по всьому світі, полилася музика.

Усі присутні на святі теж почали танцювати. В усіх куточках палацу відчувалося свято. Гості погойдувалися в танці, хтось тримався за руки, кружляючи, кружляючи, кружляючи під звуки барабанів, струн, блискучих арф. Вони не тупцювали ніяково на місці, не купчилися, як у Дворі Жахіть, а… танцювали радісно, спокійно. В ім’я любові до музики, руху й життя.

Я залишалася на певній відстані від Різенда, опинившись між танцівниками на веранді з піднесеними вгору руками і потоком зірок, який ставав дедалі ближче, поки не наблизився так, що я могла б доторкнутися до них, якби подалася вперед.

Там були Мор і Азріель… І Кассіан. Вони танцювали разом, голова Мор була скинута назустріч небу, руки піднесені вгору, зоряне світло мерехтіло на її невинно-білій сукні. Вона танцювала так, немов сьогодні її останній вечір, рухаючись між Азріелем і Кассіаном, немов вони троє були одним цілим, однією істотою.

Я обернулася — Різ спостерігав, його обличчя було спокійне. Сумне.

Розлучений з ними на п’ятдесят років і возз’єднаний — лише для того, щоб розлучитися знову так скоро для битви за їхню свободу.

Різ зловив мій погляд і сказав:

— Ходімо. Є місце, де зірки видно краще. І де тихіше.

Він простягнув мені руку.

Очі його повнилися сумом. Годі було уявити, який тягар ніс він на собі. Мені було боляче спостерігати за ним, так само як і за трійкою моїх друзів. Їхній стан передавався й мені. Ті троє танцювали так, немов іншого разу може й не статися.

Різ привів мене на невеликий балкончик, який виступав з верхнього поверху Дому Вітру. На верандах нижче досі грала музика, люди танцювали. А вгорі кружляли в беззвучному танці сотні, якщо не тисячі зірок.

Біля огорожі стояло кілька лавочок. Я сіла на одну з них і поглянула вниз. Мене налякав стрімкий гірський схил, що спускався в темряву. Я поквапилася встати й відійшла подалі.

— Ти ж знаєш: якщо впадеш, я встигну підхопити тебе раніше, ніж вдаришся об землю, — усміхнувся Різ.

— Але не раніше, ніж я опинюся на межі смерті?

— Можливо.

Я сперлася на огорожу. Зірки проносилися на відстані витягнутої руки.

— Це покарання за те, що я тобі сказала?

— Я теж наговорив досить жахливих речей, — прошепотів він.

— Я не хотіла тебе образити, — вихопилося в мене. — Я говорила більше про себе, а не про тебе.

Різ відповів не відразу:

— А втім, твоя правда. Через це я й ховався. Так, і це справедливо. Але я радий почути, що мою відсутність ти сприймала як покарання.

Мене завжди вражало в Різі його вміння жартувати.

— Що чути з приводу кулі й королев? — запитала я.

— Поки що нічого. Чекаємо, коли королеви дадуть відповідь.

Ми знову замовкли. Я вдивлялася в зірки і… раптом зрозуміла.

— Але ж це ніякі не зірки!

— Так, — сказав Різ, стаючи поруч. — Наші предки вважали їх зірками, тому й назвали свято Зорепадом. Але це душі, які вчиняють щорічну подорож із одних меж до інших. Чому вони обирають цей день і показують себе нам, ніхто досі не знає.

Я відчула його погляд, звернений на мене, і відвела очі від падучих зірок. Його обличчям промайнули їх тіні. Далеко внизу Веларіс святкував Зорепад, але звуки міста майже не долинали сюди — їх заглушала музика й голоси гостей Дому Вітру.

— Їх, певно, сотні, — сказала я, знову звертаючи свій погляд до падучих зірок.

— Тисячі, — виправив мене Різ. — Вони падатимуть до самого світанку. Сподіваюся, що падатимуть. Востаннє, коли я був свідком Зорепаду, їх ставало чимдалі менше.

А потім Амаранта замкнула його в Підгір’ї.

— Що з ними відбувається?

Він повів плечем.

Серце тьохнуло у мене в грудях.

— Хотів би знати. Але попри все вони з’являються.

— Чому?

— А чому щось чогось прагне? Можливо, вони так люблять місця, куди вирушають, що це варто їхніх зусиль. І, може, повертатимуться, поки не залишиться тільки одна зірка. І ця єдина зірка вперто здійснюватиме свої подорожі рік у рік. Мандрувати і сподіватися: якщо повертатися досить часто, колись їй зустрінеться й інша зірка.

Я подивилася на свій келих:

— Це… дуже сумно.

— Згоден.

Рука Різенда лежала на поруччі — близько, якби я набралася мужності торкнутися її.

Умиротворена, суцільна тиша накрила нас. У мене лишалося ще надто багато невисловленого.

Не знаю, скільки минуло часу, але, певне, достатньо, тому що, коли він заговорив знову, я сіпнулася.