Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 101)

— Щороку, коли я був у Підгір’ї й наставав Зорепад, Амаранта вимагала, щоб я… обслуговував її. Усю ніч. Зорепад не є таємницею навіть для сторонніх — і Двір Жахіть виповзає з Кам’яного міста, щоб помилуватися небом. Вона знала… Знала, як багато важить для мене це свято.

Нараз свято зникло.

— Мені шкода. — Це все, що я могла сказати.

— Я витримав усе, повсякчас нагадуючи самому собі, що мої друзі перебувають у безпеці, що Веларіс живе весело і щасливо. Поки в мене це було, ніщо інше не мало значення. Вона могла використовувати моє тіло скільки завгодно. Мені було байдуже.

— Тоді чому ж ти не там, унизу, з ними? — спитала я, намагаючись відсунути якнайдалі весь жах почутого.

— Вони не знають, що вона робила зі мною в Зорепад. І зараз я не хочу, щоб це зіпсувало їм ніч.

— Навряд чи твоя присутність зіпсувала б їм свято. Вони були б щасливі полегшити твій тягар.

— Ти ж так само розраховуєш, що інші тобі допоможуть з твоїми бідами.

Ми дивилися одне на одного, затамувавши дух.

І, напевно, всі ті слова, що я приховувала в собі… Напевно, зараз вони були мені зовсім не потрібні.

Мої пальці торкнулися його руки, теплої, сильної. Він немов чекав, як я поведуся далі. Можливо, на мене подіяло вино, але я погладила його руку.

І коли я до нього розвернулася, щось сліпуче із дзвоном врізалося мені в обличчя. Я відсахнулася, закричала, нахилившись уперед і закриваючи обличчя від світла, яке бачила навіть крізь заплющені очі.

Різ здивовано засміявся.

Сміх.

І коли переконалася, що мої очі на місці, не вивалилися з орбіт, я зашипіла на нього.

— Я могла осліпнути! — вигукнула я і відштовхнула його.

Різ глянув на мене і знову вибухнув сміхом. Справжній сміх, відкритий, радісний і прекрасний.

Я провела по обличчю руками, і, подивившись на них, мало не закричала знову. Блідо-зелене світло — немов крапельки фарби — сяяло, мерехтіло блискітками на моїй долоні.

Заляпана зоряним духом. Я не знала, жахатися мені чи ж то розсміятися. Чи те й те водночас.

Мені захотілося скинути ці цяточки з рук, але Різ піймав мої долоні.

— Не треба, — сказав він, продовжуючи сміятися. — У тебе веснянки сяють.

Мої ніздрі роздулися, і я знову штовхнула його, не подумавши про те, що моя нова сила могла скинути його з балкона. Він міг би скористатися крилами; із цим він впорався б.

Він обійшов мене, прямуючи в бік балконного поруччя, але недостатньо швидко, щоб уникнути зірки, яка влетіла йому в обличчя. Різ, лайнувшись, відскочив. Я засміялася. Звук був трохи різкий. Не смішок, не пирхання, а дзвінкий сміх.

Я сміялася і не могла зупинитися. Різ повільно опустив руки. Вся ліва частина його обличчя була позначена падучою зіркою. Це було схоже на бойове розмалювання. Тепер зрозуміло, чому він не хотів, щоб я витирала сліди зірки на собі.

Різ вивчав свої руки, вкриті зоряним пилом, і я ступила крок до нього назустріч, дивлячись на те сяяння і мінливість фарби.

Він застиг, коли я взяла його за руку й почала виводити зірку з тильного боку, граючи зі світлом і тінями, поки вона не стала схожа на одну з тих, що врізалися в нас.

Його пальці міцніше стиснули мої, і я звела на нього погляд. Він усміхався мені. І, стоячи переді мною з мерехтливим пилом на обличчі, геть не був схожий на Вищого Лорда. Я посміхнулася у відповідь на його рукостискання.

Я ніколи до нього не усміхалася. Ніде. І не сміялася. У Підгір’ї мені взагалі було не до сміху. А потім…

Цей чоловік переді мною… мій друг.

— Усміхнися ще раз, — прошепотів він.

За все, що він для мене зробив, я нічого не дала йому навзамін. Навіть щойно… коли намалювала зірку. Нехай вона буде для нього.

Я намалювала ще одну.

І знову усміхнулася, широко й відкрито.

— Ти неймовірна, — видихнув він.

Між нашими тілами, між нашими переплетеними руками відчувалося таке напруження, така близькість, проте я сказала:

— Ти заборгував мені дві думки — від того дня, коли я вперше прийшла сюди. Скажи мені, про що ти зараз думаєш.

Різ потер шию.

— Ти хочеш знати, чому я не розмовляв і не бачився з тобою? Тому що був упевнений, що ти проженеш мене стусанами. Я просто… — Він провів рукою по волоссю і засміявся: — Гадав, що сховатися — це саме те, що треба.

— Хто б міг подумати, що Вищий Лорд Двору Ночі може злякатися донедавна безграмотної дівчини? — кокетливо спитала я.

Він усміхнувся, злегка штовхнувши мене ліктем.

— Це одна, — підсумувала я. — Лишається ще одна.

Його погляд опустився на мої уста.

— Я хотів би забрати назад той наш поцілунок у Підгір’ї.

Я іноді забувала про той поцілунок — він зробив це, щоб приховати від Амаранти правду про те, що Темлін і я були разом у темному коридорі, в обіймах одне одного. Поцілунок Різенда був грубий, вимогливий, але ж…

— Навіщо?

Його погляд зупинився на моїй розмальованій руці.

— Тому що він не був приємний тобі. Я був злий і ревнував — знав, що ти зненавиділа мене.

Небезпечна територія, попередила себе я.

Ні. Це в мені озивалися колишні страхи. Це була правда. Правда й довіра. Ніколи ні з ким я не була до кінця правдива. І довірлива також.

Я не знала, що зараз бачив Різ у мене на обличчі. Напевно, на наших обличчях були голод, туга й подив.

Я зітхнула. Потім провела доріжку в зоряному пилу на його сильній руці. Здається, Різ перестав дихати.

— Хочеш… потанцювати зі мною? — прошепотіла я.

Він витримав досить довгу паузу, тож я звела до нього голову, вивчаючи його обличчя. Його очі сяяли.

— Ти хочеш танцювати? — хрипко спитав він.

Його пальці переплелися навколо моїх.

Я кивнула в бік нижнього дворика:

— Там, унизу, разом з ними.

Там, куди вабила музика, куди вабило життя. Де він провів би ніч із друзями і де я теж хотіла її провести. Навіть у компанії незнайомих людей.

Я була не проти вийти з тіні й навіть залишатися в ній, поки він був поруч зі мною. Мій друг, який зазнав такої небезпеки, який боровся за мене, коли ніхто не наважився цього зробити. Навіть я.

— Звісно, я потанцюю з тобою, — сказав Різ. Голос у нього був хрипкий від хвилювання. — Усю ніч, якщо хочеш.

— Навіть якщо наступлю тобі на ногу?

— Навіть тоді.

Він легко торкнувся губами моєї гарячої щоки. Я заплющила очі й відчула поцілунок, почуття, що його він викликав у мене, — голод, напевно здатний знищити всю Прифію. Мені здалося, що світ розколовся на частини, а зірки падали, падали й падали дощем.

Різ відсторонився. На губах у нього сяяв зоряний пил. Я дивилася на нього, не в змозі дихнути. Він усміхався. Таку усмішку навряд чи хтось бачив. Усмішку верховного правителя, готового пожертвувати всім заради своїх підданих, заради Двору Ночі.

— Фейро, я дуже радий, що зустрів тебе, — тихо сказав він.