Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 102)
У мене забриніли сльози на очах.
Розділ 45
У далеких північних горах, де стояв іллірійський військовий табір, ще тривала зима. Весна лише несміливо нагадувала про себе.
Мор розсіяла мене саме туди. Різенд і Кассіан діставалися самотужки.
Ми всі разом танцювали в ніч Зорепаду. І я ніколи не бачила Різа таким щасливим: він сміявся з Азріелем, пив із Мор, жартував із Кассіаном. Я танцювала з усіма, а коли почало розвиднюватися, коли музика зазвучала м’якше й ніби налилася медом, я дозволила Різу взяти мене в обійми, і ми повільно танцювали, поки всі не розійшлися, поки Мор не задрімала на кушетці в їдальні. Поки над Веларісом не розгорілася зоря нового дня.
Тоді ми з Різом полетіли в міський будинок крізь рожеві, пурпурні й сірі спалахи ранку. Ми обоє мовчали. Він поцілував мене в чоло, перш ніж піти до своєї кімнати.
Я не намагалася обманювати себе: близько пів години я чекала, сподіваючись, що двері ось-ось відчиняться. Або він бодай постукає. Але цього не сталося.
Пізніше, за обідом, всі сиділи з почервонілими очима, бо не виспалися, але в доброму гуморі. Мор і Кассіан були неабияк тихі, розмовляли переважно з Амрен і Азріелем, які прийшли попрощатися з нами.
Амрен і далі працюватиме над Книгою, поки ми не отримаємо другу частину… якщо ми її взагалі отримаємо, а Співець тіней вирушить збирати інформацію й налагоджувати контакти зі своїми шпигунами, задіяними в інших Дворах. Він не залишав спроб проникнути до Двору смертних королев. Я намагалася спілкуватися з усіма, але мої сили переважно йшли на те, щоб не дивитися на Різенда й не згадувати, як ми танцювали кілька годин поспіль, притискаючись одне до одного, як легко його губи торкалися моєї шкіри. Його поцілунок у чоло теж був забороненим спогадом. Я ледве змогла заснути через це.
Зрадниця. Попри те що залишила Темліна, я була зрадницею. Я покинула його лише два місяці тому, якихось два місяці. Безсмертні, напевно, вважали б це за один день.
Темлін стільки зробив для мене й моєї родини… А тепер у мене виник нездоланний потяг до іншого чоловіка. Я ненавиділа Темліна за тупе й нудне існування, на яке він перетворив моє життя після Підгір’я.
Це слово лунало у мене в голові, коли я стояла поруч із Мор і дивилася на військовий табір, що продувався всіма вітрами. Різ і Кассіан зупинилися за кілька кроків від нас. Мор обійняла Азріеля, перш ніж з ним попрощатися. Могло здатися, що головному шпигунові Різа все байдуже, однак я піймала його швидкий застережливий погляд. Мені досі було неприємно, що Ез міг подумати, ніби я пхатиму носа в
Іллірійський табір був розташований неподалік вершини порослої лісом гори, де не було нічого, крім каменю й землі. Навколо вогнищевих ям стояли досить грубі похідні намети, які можна було легко згорнути й поставити в новому місці. Ближче до лісу сіріла купа кам’яних будівель, з труб клубочився дим, здіймаючись у холодне хмарне ранкове небо. Птахів у небі я не побачила, зате іллірійців там було чимало. Крилаті воїни вправлялися в повітрі, прямували в інший табір або поспішали на тренування.
На іншому краю табору, серед каміння, біля самісінького урвища, були майданчики для вправ і навчальних змагань. Було багато зброї, розкладеної й просто кинутої. На майданчиках, окреслених крейдою, чоловіки різного віку тренувалися на палицях, мечах, щитах і списах. Їхні удари були швидкі, жорстокі, а в разі справжнього бою смертоносні. Проте не було чутно ні скарг, ні болісних скриків.
Тут ніхто не відчував ані тепла, ані радості. Навіть будинки з іншого боку табору не здавалися затишними… Ніби їх використовували лише як притулок на ніч або склад.
І саме тут виросли Різ, Азріель і Кассіан. Тут Кассіана покинули напризволяще виживати. Тут було так холодно, що мій шкіряний одяг з хутряною підкладкою не рятував, я все одно тремтіла. Годі навіть уявити, як хлопчина восьми років міг вижити в таких умовах — без нормального одягу, сякого-такого даху над головою.
Мор була бліда й напружена.
— Ненавиджу це місце, — сказала вона глухим голосом, випустивши хмарку пари в морозному повітрі. — Я б його спалила, щоб і сліду від нього не лишилося.
Кассіан і Різ стояли мовчки, коли до нас підійшов високий широкоплечий чоловік у супроводі ще п’ятьох іллірійців — крила складені, однак руки напоготові, щоб схопитися за меч.
Вони, напевно, забули, що Різ здатний розтрощити їхні мізки, не виймаючи рук із кишень.
У всіх були Сифони різних кольорів з тильного боку руки — камені, щоправда, менші, ніж у Азріеля й Кассіана. І лише по одному. Не по сім, здатних акумулювати велику силу, як у моїх друзів.
Іллірієць, який підійшов першим, промовив:
— Знову перевірка табору? Твій пес, — він кивнув на Кассіана, — був тут минулого тижня. Дівчата тренуються.
Кассіан схрестив руки на грудях:
— Не бачу їх на майданчику.
— У них є домашні справи, які треба зробити передусім, — відповів той, розправляючи плечі, і його крила трохи розкрилися. — Тренуватимуться, коли впораються.
Мор глухо загарчала. Широкоплечий повернувся до неї й застиг.
— Здрастуй, пане Девлон, — сказала вона, супроводжуючи слова хижою в’їдливою посмішкою.
Перед нами стояв воєначальник, командир табору. Він байдуже глянув на неї і знову повернувся до Різа. Попереджувальне загрозливе гарчання Кассіана віддалося вібрацією у мене в животі.
Нарешті Різ процідив:
— Як завжди, приємно бачити тебе, Девлоне. Щоб не теревенити, одразу переходжу до справи. Перше: дівчатка, як тобі вже пояснював Кассіан, повинні тренуватися до всіх інших робіт, а не після. Виведи їх на плац, і негайно.
Я навіть здригнулася. Різ говорив тоном, що не терпить заперечень.
Він повів далі:
— По-друге, поки що ми залишимося тут. Звільни старий будинок моєї матері. Покоївка не потрібна. Ми впораємося самі.
— У будинку облаштувалися мої найкращі воїни.
— Ну то нехай переберуться деінде, — сказав Різенд спокійно, — і наведуть лад у домі.
Це був голос Вищого Лорда Двору Ночі, який змушував тремтіти ворогів.
Девлон принюхався до мого запаху. Мені непросто було витримати його погляд.
— Знову таку саму істоту взяв із собою? Я гадав, що та була унікальна.
— Амрен, — сказав Різ вкрадливо, — шле вам вітання. А стосовно
Я зі шкіри пнулася, щоб триматися гордо під його поглядом.
— Вона моя. — Він промовив це спокійно, але досить загрозливо, щоб Девлон і воїни його зрозуміли. — І якщо хтось її торкнеться, відрубаю руку. А потім голову.
Я щосили намагалася загасити в собі тремтіння. Кассіан і Мор зберігали байдужий вигляд.
— А коли Фейра закінчить убивати вас, — посміхнувся Різ, — я оберну ваші кістки на порох.
Я мало не розсміялася. Однак воїни, здавалося, оцінювали загрозу з мого боку, на яку натякнув Різ… І не знаходили відповіді. Я посміхнулася їм, копіюючи посмішку Амрен, яку помічала в неї тисячу разів. Нехай думають, на що я здатна, якщо мене розлютити.
— Ми вирушаємо, — сказав Різ Кассіанові й Мор, не попрощавшись із Девлоном, і рушив у бік дерев. — Повернемося до вечора.
Він подивився на свою кузину:
— Постарайся не вплутуватися в проблеми, будь ласка. Девлон — воєначальник, який ненавидить нас менше за інших, і мені не хотілося б шукати інший табір.
Свята Мати, якщо Девлон найлояльніший із них, то інші воєначальники повинні бути дуже… дуже неприємними.
Мор підморгнула нам обом.
— Я постараюсь.
Різ лише похитав головою і сказав Кассіану:
— Перевір бойову готовність війська, а потім переконайся, що жінки тренуються як годиться. Якщо Девлон або хтось іще заперечить, роби те, що повинен.
Кассіан посміхнувся, показуючи, що він неймовірно щасливий виконати розпорядження. Мене здивувало, що його, головнокомандувача армії верховного правителя, Девлон сміє називати псом. Не хотілося навіть думати, яке було життя Кассіана, коли він не мав іще ніяких звань.
Врешті Різ поглянув на мене, трохи примружившись:
— Ходімо.
— Чув щось від моїх сестер?
Він похитав головою.
— Поки що ні. Сьогодні Азріель з’ясує, чи дістали вони відповідь королев. А ми з тобою… — він усміхнувся, підставляючи голову холодному вітру, — робитимемо фізичні вправи.
— Де?
Різ махнув у бік тутешніх степів із перепелицями, про які я вже чула.
— Подалі звідси, щоб уникнути випадкових жертв.
Він простягнув мені руку й випростав крила, готуючись злетіти й забрати мене.
У голові в мене, немов цокання годинника, пульсувало слово:
— Вона моя.