Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 94)
Мор ледь ворухнула плечима:
— Прийде, коли схоче. — І пішла далі.
Тоді її батько подивився на мене. А я вдала, що нудьгую, що мені байдуже — та сама маска, яку носила й Мор.
Він став роздивлятися мене. Обличчя, тіло. І він робив це з безсердечною байдужістю: ані хтивої гримаси, ані смішків. Жодних емоцій.
Я хутко рушила за Мор, щоб не дати йому помітити, як відраза викривляла моє обличчя.
Уздовж чорних стін були розташовані бенкетні столи, заставлені м’ясистими соковитими фруктами, золотавими округлими хлібами упереміж із м’ясом, смаженим на відкритому вогні, глечиками із сидром та елем, пирогами й тортами, випічкою всіляких розмірів і видів.
Можливо, у мене з’явився б апетит від споглядання всього цього, якби не ці Вищі Фе у вишуканому вбранні. Якби не той факт, що ніхто з них не торкнувся їжі, яка просто демонструвала владу й багатство і була тут лише на позір, щоб потім зогнити.
Мор прямувала до обсидіанового помосту, і я залишилася стояти біля підніжжя його сходів, поки вона посідала своє місце біля трону, а потім сповістила натовп гучним, жорстоким і лукавим голосом:
— Ваш Вищий Лорд наближається. І він у поганому настрої, тож ось вам порада: поводьтеся дуже ґречно, якщо, звісно, не хочете стати його вечірньою розвагою.
І, перш ніж рядами присутніх прошелестів шепіт, я відчула це. Відчула… Його.
Навіть кам’яна підлога, здавалося, затремтіла під моїми ногами — пульсація рівних ударів.
Його руки. Ніби сама гора здригалася під час кожного його кроку.
Усе в залі вмить стихло, запала тиша. Усіх ніби паралізувало страхом — навіть легкий подих, найменший рух міг привернути увагу хижака, який неквапом наближався до нас.
Мор розправила плечі, скинула голову — майже тваринна, звіряча гордість через появу свого господаря.
Згадавши свою роль, я схилила голову, спостерігаючи з-під опущених вій.
Кассіан і Азріель з’явилися перші. Генерал і Співець тіней Вищого Лорда — два наймогутніші іллірійці в історії.
Вони були не тими чоловіками, яких я знала.
У чорних бойових обладунках, що підкреслювали міць їхніх м’язів, у лускатій хитромудрій броні. Плечі чоловіків здавалися наче ще ширшими, а обличчя були байдужо жорстокими. Чимось іллірійці нагадали мені чудовиськ, виточених на колонах, повз які вони зараз проходили.
Я помітила, що, окрім звичайних мерехтливих Сифонів, вони додали ще кілька. По одному Сифону в центрі грудей, по одному на кожному плечі. І також на колінах.
На мить мої ноги затремтіли, і я зрозуміла, чому лорди так їх жахалися. Якщо один Сифон — це все, що більшості іллірійців потрібно, щоб приборкати й скерувати свою бойову міць… У Кассіана та Азріеля їх було по сім у кожного.
Придворні мудро відступили на крок, звільняючи Кассіану та Азріелю дорогу до трону. Їхні крила блищали, а кігті на них були такі гострі, що, здавалося, розтинали повітря, ніби вони навмисно їх відточили.
Увага Кассіана переметнулася на Мор, Азріель кинув на неї лише короткий погляд, а потім став вивчати присутніх. Більшість із них уникала погляду головного шпигуна. Вони тремтіли від вигляду
Азріель із маскою прекрасної смерті на обличчі мовчазно обіцяв їм нескінченні нестерпні муки пекла, і навіть тіні здригнулися, почувши його кроки. Я знала чому, знала, через кого він із величезним задоволенням виконав би цю обіцянку.
Вони спробували продати сімнадцятилітню дівчину, видати її заміж за садиста, а потім піддали її такому насильству, що я навіть не могла й не хотіла таке уявляти. І тепер ці люди жили в страху і тремтіли перед трьома моїми супутниками, що стояли на узвишші.
Добре. Вони мусять боятися.
Мене — також.
І ось з’явився Різенд.
Спочатку він стримував свою міць, свою сутність. А тут він дав їм волю — щоб вони заповнили саму тронну залу, гору, все місто. Без кінця і краю. Без крил і зброї. Без жодних ознак воїна. Він був тим елегантним і жорстоким Вищим Лордом, яким його знав світ. Руки в кишенях, убраний в туніку, яка, здавалося, відбивала світло. А голову вінчала корона із зірок.
Жодних ознак того, хто пив на даху, або володаря, що стояв на колінах у власній спальні. Його міць була загрозлива, могла стерти мене на пил.
Переді мною був наймогутніший із Вищих Лордів, що будь-коли народжувалися.
Втілення снів і жахів.
Різ кинув на мене побіжний погляд з іншого кінця зали, поки йшов між колонами до трону, який був його по крові, і жертві, і волі. Моя власна кров співала перед силою, що її він випромінював, перед його досконалою, абсолютною красою.
Мор спустилася з помосту і граційно опустилася на одне коліно. Кассіан і Азріель зробили те саме.
Як і всі присутні в залі.
І я.
Чорна як смола підлога була така відполірована, що я побачила у відображенні свої губи, пофарбовані в яскраво-червоний колір, і свій байдужий вираз обличчя. У залі панувала така тиша, що чутно було кожен крок Різа, який наближався до нас.
— Так, так, — сказав він, ні до кого не звертаючись, — схоже, бодай цього разу всі з’явилися вчасно.
Підвівши голову, уклінний, Кассіан адресував Різу напівусмішку — головнокомандувач Вищого Лорда, готовий пролити за нього кров.
Чоботи Різа зупинилися просто перед моїми очима.
Крижаними пальцями він узяв мене за підборіддя.
Усі в залі не зводили з мене очей, досі уклінні. Але така була моя роль сьогодні. Відволікати увагу й бути новою забавкою. Губи Різа вигнулися в слабкій усмішці.
— Ласкаво прошу в мій дім, Фейро, Руйнівнице Прокляття.
Я опустила очі долу, і важкі від туші вії залоскотали щоки. Він клацнув язиком і сильніше стиснув моє підборіддя. Всі помітили, як сильно він натиснув пальцями і як хижо схилив голову, наказавши:
— Слідуй за мною.
Він потягнув мене за підборіддя, і я підвелася з колін. Різ неквапом оглянув мене, і я подумала, чи справді блиск у його очах був лише частиною спектаклю.
Він повів мене сходами на поміст, до трону. Потім сів, дивлячись з легкою посмішкою на свій монструозний двір. Тут він був цілковитим володарем — цього трону і всіх підданих.
Підхопивши за талію, він посадив мене до себе на коліна.
Підстилка Вищого Лорда. Та, ким я стала в Підгір’ї. Та, ким мене вважав весь світ. Небезпечна нова іграшка, яку батько Мор схоче помацати.
Різ ковзнув однією рукою навколо моєї голої талії, друга його рука рухалася вниз уздовж мого оголеного стегна. Холодні, які ж холодні були його руки, такі, що я ледве стримала зойк.
Різ напевно відчув, як я мовчки здригнулася. За мить його руки потеплішали. Великий палець, що кружляв близько внутрішньої частини мого стегна, окреслив неспішну довгу лінію, ніби мовчазне «
Різ справді нахилився і наблизив губи до мого вуха, прекрасно усвідомлюючи, що його піддані досі стояли уклінні. Начебто одного разу в минулому вони вже піднялися без дозволу і відтоді змушені були пам’ятати про наслідки своєї необачності. Різенд прошепотів мені, тепер другою рукою пестячи оголену шкіру моїх ребер, виводячи на ній повільні ледачі кола:
— Намагайся не брати в голову.
Я знала, що всі його чують. І він теж знав.
Я подивилася на схилені голови підданих. Моє серце прискорено билося, але я запитала м’яким, оксамитовим шепотом:
— Що саме?
Дихання Різа торкнулося мого вуха, ніжна ласка, як та, що він подарував мені менше години тому в небі.
— Що кожен чоловік тут роздумує над тим, що б він віддав, щоб відчути на своєму тілі твій чарівний червоний ротик.
Я очікувала, що зараз мої щоки спалахнуть і мене охопить сором.
Але я
Тож я лише злегка посміхнулася — перша посмішка на моєму новому обличчі-масці. Хай усі роздивляться мій чарівний червоний ротик і рівні білі зуби.
Його рука ковзнула вище по моєму стегну — власницький жест чоловіка, який знає, що є господарем чийогось тіла й душі. Різ заздалегідь попросив у мене вибачення за це — за цю нашу гру, наші ролі, які ми мали зіграти.
Однак я дозволила собі піддатися цьому доторку, притиснутися до його сильного теплого тіла. Я була так близько до нього, що відчула тілом, як глибоко пророкотав його голос, коли він нарешті кинув підданим:
— Підведіться.
Усі як один підвелися. Я посміхнулася декому з них, наче це нескінченна забава.
Різ провів кісточками пальців з внутрішнього боку мого коліна, і кожен нерв тіла напружився, а весь світ звузився лише до цього дотику.