Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 93)

Прудкіше за вітер, прудкіше за саму смерть Різ метнувся до землі. Летів, а не розсіювався, щоб розгледіти, де ховаються наші вороги, не хотів втратити їх слід. Вітер бив мене по обличчю, оглушливо ревів у вухах і, ніби кігтями, рвав волосся.

Азріель і Кассіан уже мчали до нас. Навколо обох мерехтіли напівпрозорі щити, синій і червоний — стріли відскакували від них. Прекрасна робота їхніх Сифонів.

Потік стріл, що летіли в нас із соснового лісу, нараз припинився.

Різ із силою вдарився об твердь, приземлившись, і сніг широким віялом розлетівся навколо нас. Смертельний гнів спотворив його обличчя, такого гніву я не бачила від того останнього пам’ятного дня при дворі Амаранти. Я відчула цей гнів поруч із собою, відчула, що ним просякнуте саме повітря й та галявинка, на якій ми зараз стояли.

Азріель і Кассіан за мить приземлилися поруч із нами, кольорові щити стиснулися, знову перетворюючись на Сифони. Усі троє здавалися втіленням потужності самої природи, тут, серед стародавніх дерев. Різенд не глянув на мене, коли віддавав наказ Кассіану:

— Віднеси її до палацу й залишайся там, доки я не повернуся. Езе, ти зі мною.

Кассіан ступив крок до мене, проте я ухилилася.

— Ні.

— Що? — мало не загарчав Різ, слова застрягали йому в горлі.

— Візьми мене із собою, — відповіла я. — Не хочу в цей палац із місячного каменю, не хочу ходити в ньому з кутка в куток і заламувати руки в тривожному очікуванні.

Кассіан і Азріель мудро промовчали. І Різенд, благослови його Мати, лише склав крила і схрестив на грудях руки — чекав на мої аргументи.

— Я знаю, що таке стріли з ясена, — сказала я, задихаючись, — я зможу зрозуміти, де їх виготовлено. І розпізнаю, чи вони побували в руках когось із Вищих Лордів. — І чи їх послав Тарквен. — Я зможу розпізнати їх запах у повітрі й на землі не гірше за будь-кого з вас… За винятком Азріеля, напевно, тож ти й Кассіан ведіть пошук із повітря, а я полюватиму на землі з Азріелем.

Я чекала, що Різ урве мою промову й накаже мене замовкнути.

Лють, що витала в морозному повітрі галявини, змінилася на крижаний, занадто спокійний гнів. Але Різ наказав:

— Кассіане, треба організувати повітряні патрулі на морських кордонах, колами на відстані у дві милі, від самого Гайберну й до наших земель. Постав патрулі з піхотинців на всіх гірських перевалах уздовж південного кордону й переконайся, що сигнальні вогні на всіх гірських піках у повній бойовій готовності. Ми не можемо сподіватися на магію.

Він повернувся до Азріеля:

— Коли закінчиш, попередь своїх шпигунів, що, можливо, вони розкриті, й підготуй для них безпечний відхід. Відправ інших на їхнє місце. Ми триматимемо все в секреті. Нікому при цьому Дворі не розповідати про те, що тут щойно трапилося. Якщо спитають, скажи, що проводилося навчальне тренування.

Ми не могли показати слабкість нікому, навіть підданим.

Нарешті він подивився на мене:

— За годину нам треба бути при дворі. Зроби так, щоб ми не марнували часу.

Ми шукали скрізь, але стріли впали і зникли, нападники забрали їх — і ні тіні, ні вітер нічого не розповіли Азріелю, ніби наші вороги були приховані навіть від них.

Уже вдруге ворог знав достеменно, де перебуваємо я і Різ.

Мор знайшла мене й Азріеля через двадцять хвилин, і вона хотіла знати, що, в дідька, тут сталося. Ми коротко розповіли їй про подію, і вона зникла знову, щоб наплести у дворі якусь переконливу історію для своєї жахливої сім’ї, аби ні в кого не виникло підозр з приводу нашої затримки.

Однак за годину пошуків ми так і не натрапили на слід. І довше затримуватися нам було не можна. Двір Жахіть був розташований за масивними воротами, виточеними в товщі скель, і просто від входу гора здіймалася так високо, що я не могла розгледіти палац на її вершині. Лише сніг і камінь, а ще високо в небі кружляли птахи. Зовні нікого не було: жодних поселень, жодних ознак життя. Нічого, що вказувало б на те, що за цими воротами розкинулося ціле місто.

Утім, я не дозволила ані цікавості, ані хвилюванню позначитися на мені, коли входила всередину разом із Мор. Різенд, Кассіан і Азріель з’являться за хвилину.

Кам’яні ворота охороняли вартові, проте вони були одягнені не в чорне, як я могла припустити, а в сіре й біле — щоб обладунки зливалися з навколишнім ландшафтом. Мор навіть не глянула на них, мовчки ведучи мене вглиб гори-міста.

Усе моє тіло напружилося, коли мене огорнула темрява, запах каменю, вогню й м’яса, яке смажилося на відкритому полум’ї. Я була тут раніше… страждала тут…

Це не Підгір’я, не Підгір’я, не Підгір’я…

Справді, Двір Амаранти був лише забавкою, створеною дітьми. Двір Жахіть був творінням божественним.

Підгір’я Амаранти складалося лише з кількох коридорів, зал і кімнат, розташованих на кількох рівнях, але це було справжнім містом.

Шлях, яким Мор вела нас униз, був широкою вулицею, і обабіч нас у похмурих тінях височіли будівлі й спіральні сходи, будинки й мости.

Справжня столиця, висічена просто з темного каменю гори, і все було скрізь вкрито різьбленням, прекрасним і жахливим водночас. Фігури, що рухалися в танці і перелюбстві, благали й бенкетували. Колони були наче повиті кучерявими стеблами нічних квітів, вирізаних із каменю. У невеликих струмках і річках, що брали початок у самому серці гори, дзюркотіла вода.

Кам’яне місто. Розташоване у красивому місці, утім, таке жахливе, що я насилу стримувала захоплення і страх водночас, та ще й намагалася зберегти на обличчі спокійний вираз. Десь уже звучала музика, але наші господарі ще не з’являлися, щоб привітати нас. Повз нас проходили лише багато одягнені Вищі Фе зі смертельно блідими холодними обличчями. Ніхто не зупинив нас, ніхто не усміхнувся, не вклонився нам.

Мор проігнорувала всіх. Ми з нею не обмінялися жодним словом. Різ попередив мене не робити цього, сказав, що в цьому місці навіть у стін є вуха.

Мор вела мене вулицею вниз, до іншої кам’яної брами. Розкрита, вона вела в замок, витесаний всередині гори. Офіційна резиденція Вищого Лорда Двору Ночі.

На цих воротах були вирізані величезні лускаті чорні істоти, сплетені у клубок із кігтів та ікл. Істоти ці спали або билися, деякі зчепилися в замкнуте коло, пожираючи одна одну. Між ними вилися стебла жасмину й місячних квітів. Я могла поклястися, що істоти звиваються в сріблястому світлі фейських вогнів, які гойдалися над містом-горою. Брама Вічності — так би я назвала картину, що промайнула в мене в голові.

Мор увійшла крізь браму, мов спалах кольору й життя в цьому дивному холодному місці.

Її вбрання було глибокого червоного кольору, газ і серпанок сукні без рукавів підкреслювали її груди і стегна, а вміло продумані вирізи оголювали спину й живіт. Її волосся спадало вільними локонами, золоті обручі обхоплювали зап’ястя. Королева… королева, яка нікому не вклонятиметься, королева, яка кинула виклик усім — і перемогла. Королева й господиня свого тіла, свого життя, своєї долі, та, що ніколи не вибачатиметься за це.

Моє вбрання — Мор обрала момент у лісі, щоб убрати мене, — було таким самим, мабуть, майже ідентичним тому, що я носила, коли жила в Підгір’ї. Дві смужки тканини, які ледь прикривали мої груди, переходили далі до пупка, де пояс на стегнах з’єднував їх в одну довгу смужку, яка вільно спадала вниз, між моїми ногами, і ледве прикривала мою дупку.

Однак, на відміну від легких тканин і яскравих убрань, цю сукню було зроблено з чорної блискучої тканини, яка мерехтіла під час кожного руху моїх стегон.

Мор зробила мені зачіску у вигляді корони. Якраз позаду тієї чорної діадеми, прикрашеної діамантами, що сяяла в мене на голові, немов зоряне небо. Вона підмалювала мені вії, зробивши їх темнішими й довшими, і підвела очі, провівши тонку смужку сурмою із зовнішнього куточка очей. Губи вона мені теж підфарбувала, зробивши їх криваво-червоними.

Отже, ми йшли далі в замок під горою. Тут було ще більше Фе, які тинялися в незліченних залах, пильно стежачи за кожним нашим рухом. Деякі були схожі на Мор, золотоволосі і вродливі. Вони навіть шипіли їй услід.

Мор щирилася їм у відповідь. У глибині душі я хотіла, щоб вона роздерла їм горлянки.

Нарешті ми увійшли до тронної зали з відшліфованого до блиску чорного дерева. Ще більше змій, таких само, як і на парадних воротах, було вирізано тут — вони обвивали незліченні колони, що підтримували стелю з оніксу. Її купол був такий високий, що пітьма ховала найтонші деталі, проте я знала, що там, нагорі, все теж було прикрашено різьбою. Велетенські істоти, які спостерігали за всіма підступами й інтригами, що відбуваються в цьому залі. За троном було вирізано ще кілька таких фігур, їхні голови звивалися позаду нього з двох боків — здавалося, що вони охороняють Вищого Лорда.

Тут зібрався цілий натовп, і на мить промайнуло в голові, що це я знову опинилася в тронній залі Амаранти, — такою схожою була атмосфера: звідусіль соталися злоба і порочність. Такий само вигляд мав і поміст навпроти.

Золотоволосий гарний чоловік перегородив нам дорогу до цього чорного як смола трону, і Мор м’яко зупинилася. Без слів мені стало розуміло, що це був її батько.

Він був одягнений у чорне, голову вінчав срібний обруч, у карих очах — байдужість. Він лише кинув їй:

— Де він?

Жодних вітань, навіть формальних. Мене він просто проігнорував.