Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 92)

Я чекала на паніку, чекала, що холодний піт проступить на моєму чолі… Але нічого цього не сталося.

— Дозволь мені допомогти. Будь-яким чином.

Морок затуманив зоряне світло в його очах.

— Роль, яку тобі доведеться грати, не з приємних.

— Я довіряю тобі. — Я сіла на сходинку поруч із ним, досить близько для того, щоб жар його тіла зігрів прохолодне нічне повітря, що чіплялося до мого пальта. — Чому Мор була така стурбована?

У нього сіпнулося горло. Я була впевнена, що утримували його від того, щоб відповісти мені відразу, не недовіра, а гнів і біль. Через деякий час він сказав:

— Я був там, у Кам’яному місті, того дня, коли її батько оголосив, що продав дочку як наречену Ерізу, старшому синові Вищого Лорда Двору Осені. Брат Люсьєна Еріз славився жорстокістю, і Мор благала мене, щоб я не дав цьому статися. Попри всю її силу, все шаленство вона не мала голосу, не мала ніяких прав, а мого батька не надто хвилювало, що його двоюрідні брати використовували своє потомство як племінну худобу.

— Що сталося? — Я затамувала дух.

— Я відніс Мор до табору іллірійців на кілька днів. Там вона побачила Кассіана й вирішила, що зробить єдину річ, яка здатна пошкодити її як цінність для цих людей. Я дізнався про це вже після того, як усе сталося… І спалахнув скандал. З Кассіаном, з нею, з нашими сім’ями. Але це вже інша історія, і якщо коротко, то Еріз відмовився одружитися з нею. Сказав, що вона була заплямована бастардом нижчих фе і він швидше трахне свиню. Її сім’я… Вони…

Я ніколи не бачила, щоб йому бракувало слів. Різ відкашлявся:

— Коли вони закінчили, то кинули її на кордоні Двору Осені, прибивши до неї цвяхами записку з текстом, що вона тепер «проблема Еріза».

Цвяхи… Вони прибивали тіло Мор цвяхами.

Різ сказав з тихою люттю:

— Еріз залишив її помирати в лісі. Азріель знайшов її через день. Це єдине, що я міг зробити, щоб утримати його й не вирізати їх усіх у цих двох Дворах.

Я подумала про це веселе обличчя, згадала легковажний сміх, ту жінку, яка не потребує чийогось схвалення. Може, це тому, що вона бачила найпотворніших, найгірших з усіх представників її виду. І вижила.

І я зрозуміла, чому Різ не витримував Несту довше за мить, не міг відпустити гнів, який у ньому викликали її недоліки, попри те що я це витримувала.

Вогонь Берона потріскував у моїх венах. Мій вогонь, не його. І тим паче не вогонь його сина.

Я взяла руку Різа, і він провів великим пальцем по моїй долоні. Я намагалася не думати про полегшення від цього дотику, коли вимовила твердим і спокійним голосом, який сама ледь упізнала:

— Розкажи мені, що я повинна робити завтра.

Розділ 42

Я не була налякана.

Ні через ту роль, яку Різ попросив мене виконати сьогодні. Ні через вітер, що вирував довкола нас, коли ми розсіялися на знайоме, вкрите шапками снігу гірське пасмо, куди ще не прийшла весна. Ні тоді, коли Різ, пролітаючи повз гірські піки й долини, точно і стрімко, проте різко спікірував. Кассіан і Азріель прикриють нас із флангів; Мор зустріне коло воріт, розташованих біля самого підніжжя гори.

Обличчя Різа застигло, його плечі в мене під руками були напружені. Я знала, чого чекати, проте після того, як він пояснив мені, що я повинна робити, навіть після того, як я погодилася, він був відсторонений. Стурбований.

Я зрозуміла, що він хвилюється через мене. І лише через це, лише для того, щоб стерти цей вираз із його обличчя бодай на кілька хвилин, що нам залишалися до того, як ми зіткнемося сам на сам із його страхітливим царством під цією горою, я сказала крізь свист вітру:

— Амрен і Мор розповіли мені, що розмах крил іллірійського воїна може багато розповісти про розмір… деяких інших частин його тіла.

Його погляд зметнувся на мене, а потім опустився на пагорби внизу, що поросли соснами.

— Он як.

Я притислася до нього, намагаючись не думати про сцену, коли побачила його голим тієї ночі. Втім, не так уже й багато я побачила.

— А ще вони сказали, що розмах крил у Азріеля найбільший.

Пустотливий вогник заграв у його прекрасних фіалкових очах, змиваючи геть холодну відстороненість, яка розділяла нас, стираючи напруження з його обличчя. Командир шпигунів зараз був лише темною цяточкою в ясному синьому небі.

— Коли повернемося додому, знайдемо мірну палицю і з’ясуємо це. Як тобі ця ідея?

Я ущипнула його за передпліччя — м’язи були тверді як граніт. Різ подарував мені підступну усмішку, перш ніж ми стали блискавично знижуватися.

Гори, і сніг, і дерева, і стрімке вільне падіння крізь скупчення хмар…

Придушений стогін вихопився в мене з грудей під час цього різкого падіння. Я інстинктивно оповила руками його шию. Його тихий сміх лоскотав мою потилицю.

— Ти готова зіткнутися з темрявою, що оточує мене, і викликати свою власну, готова ступити у смертельну підводну пастку і впритул зійтися з Ткалею, однак невелике вільне падіння — і ти вже кричиш?

— Наступного разу, коли тобі насниться кошмар, я залишу тебе задихатися в ньому, — прошипіла я.

Очі в мене були заплющені й усе тіло напружене, коли він випростав крила, щоб м’яко приземлитися.

— Не думаю, що ти так вчиниш, — проспівав він, — тобі надто подобається милуватися моїм оголеним тілом.

— Дурень.

Його сміх лунав біля мого вуха. Я міцніше стулила повіки, вітер ревів навколо нас, ніби дикий звір. Я влаштувалася зручніше й дужче притулилася до Різа. Пальці мої легенько торкнулися одного крила, м’якого і прохолодного, ніби шовк, але, коли воно туго натягнуте, твердого, мов камінь.

Зачаровує. Я знову потягнулася й наважилася провести кінчиком пальця з внутрішнього боку крила.

Різ здригнувся, і тихий стогін торкнувся моїх вух.

— Це, — сказав він глухо, — пробуджує в мені надто багато почуттів.

Я відсмикнула руку й відсторонилася, щоб поглянути йому в обличчя. Через пориви вітру мені довелося прискіпливіше вдивлятися, і волосся моє розліталося вусібіч. І що я побачила? Його погляд був зосереджений на горах навколо нас.

— Боїшся лоскоту?

Він ковзнув поглядом по мені, а потім знову перемкнувся на безмежний сніг і ялини вздовж пагорбів.

— Це схоже ось на що, — промуркотів Різ, схиляючись до мене так низько, що його губи торкнулися мочки мого вуха, а легкий подих — моєї шиї.

Спина в мене інстинктивно вигнулась, я скинула голову й слухняно підставила шию пестощам.

— О-о, — ледве видихнула я й відчула, як він усміхнувся — його губи були біля мого вуха — і відсторонився.

— Якщо хочеш привернути увагу іллірійця, краще вже схопи його за яйця. Ми натреновані за всяку ціну захищати свої крила. Якщо доторкнутися до крил іллірійця без дозволу, багато хто з них спочатку атакуватиме, а тоді вже розбиратиметься, що до чого.

— А під час сексу? — запитання вихопилося в мене геть несподівано.

Обличчя Різа виражало здивування й котячий захват, попри те що могло здатися, ніби він пильно вивчає гори довкола нас.

— Під час сексу іллірієць може досягти розрядки від одного лише дотику до його крил у потрібному місці.

Моя кров загула. Ми ступили на небезпечну територію, більш небезпечну, ніж падіння вниз.

— Ти переконався в цьому на власному досвіді?

Його очі роздягали мене.

— Я ніколи нікому не дозволяв побачити мої крила під час сексу. Це робить мене надто уразливим, що мені не надто подобається.

— Як прикро, — сказала я, занадто невимушено розглядаючи величну гору, що з’явилася на обрії й підносилася над іншими. І на самій її вершині я помітила палац із місячного каменю в сяйві променів.

— Чому це? — обережно, з підозрою спитав Різ.

Я скинула бровою і, ледве стримуючи усмішку, промуркотіла:

— Готова посперечатися, що ти можеш прийняти вельми цікаві позиції із цими крилами.

Різ розреготався й торкнувся кінчиком носа мого вуха. Я відчула, що він відкрив рот, щоб прошепотіти щось, аж раптом… Щось темне, швидке і прудке ледь не зачепило нас. Різ вилаявся і спікірував униз. Нас атакували знову і знову.

І я зрозуміла, що це були не звичайні стріли, коли Різ, ухилившись, зумів схопити одну з них. Інші стріли відскочили, не зачепивши нас, від невидимого щита, яким він миттєво нас оточив.

Різ оглянув стрілу у своїй руці і з шипінням відкинув її. Стріли з ясена. Ті, що вбивають безсмертних фейрі.

І позаяк тепер я теж була однією з них…