Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 91)

Різ розчепив пальці рук, які опустив між колінами, і сказав:

— П’ятсот років тому, до Війни, на півдні континенту існував Двір Фе. Це був Двір Піску, що лежав у дельті стрімкої річки. Чорна Земля. Не було більш жорстокого місця для тих, кому не пощастило народитися людиною, — адже жоден із них не народжувався вільним. Вони всі були рабами. Їх змушували будувати великі храми й палаци для Вищих Фе, які правили землями. У них не було шансу втекти, не було можливості викупити свободу. І королева Чорної Землі… — Спогади відбилися на його обличчі.

— Порівняно з нею Амаранта була так само мила, як і Елейн, — пояснила Мор з ненавистю, втім, ледь помітною.

— Міріам, — повів далі Різ, — була напів-Фе, народженою від матері-людини. Позаяк її мати була рабинею, а її зачаття сталося проти волі її матері, Міріам теж народилася в кайданах і її теж вважали людиною — без будь-яких прав на визнання її приналежності до Фе.

— Розповіси повну історію іншим разом, — урвала його Амрен і звернулася до мене: — Суть у тому, дівчино, що Міріам піднесли як весільний подарунок її судженому, іноземному принцу Фе на ім’я Дрейкон. Він був нажаханий і допоміг Міріам втекти. Побоюючись гніву королеви, вона втекла через пустелю й море в іншу пустелю, і її знайшов Джуріан. Вона влилася в його бунтівну армію, стала його коханкою і лікаркою для його воїнів. До нищівної битви, яка виявила її схильність до Фе, нових союзників Джуріана включно з принцом Дрейконом. Стало зрозуміло, що Міріам розкрила йому очі на монстра, з яким він збирався одружитися. Він розірвав заручини, об’єднав свою армію із союзною армією людей і протягом трьох років шукав ту гарну рабиню. Джуріан навіть не підозрював, що його новий союзник мріє про його кохану. Він був надто зосереджений на тому, як виграти Війну, як розбити Амаранту на півночі. Його ідея-фікс так заволоділа ним, що він навіть не помітив, як його наречена, Міріам, і Дрейкон покохали одне одного — і все це потайки від нього.

— Не потайки, — розлютилася Мор. — Міріам розірвала стосунки з Джуріаном задовго до того, як зійшлася з Дрейконом.

Амрен відповіла:

— Якщо казати коротше, дівчино, то, коли Амаранта безжально вбила Джуріана, довгі століття вона розповідала йому, що сталося з його коханою. Що та зрадила його заради чоловіка Фе. Але всі вірили, що Міріам і Дрейкон загинули під час визволення людей з Чорної Землі наприкінці Війни — вірила в це навіть сама Амаранта.

— Але вони не загинули, — сказала я.

Різ і Мор кивнули.

— Це була їхня єдина можливість утекти. Почати все спочатку десь в іншому місці, разом із двома їхніми народами.

Вони знову закивали.

— Чому б це не показати королевам? Ти почала розповідати їм…

— Тому що, — втрутився у розповідь Різ, — по-перше, крім того, що це нічого не говорить про мій характер, який, здається, є найголовнішим чинником, що дратує королев, по-друге, це буде означати смертельну зраду наших друзів. Їхнє єдине бажання — залишатися не знайденими, мирно жити з їхнім народом. Вони досить билися, стікали кров’ю і страждали заради цього. Я не вплутуватиму їх у цей конфлікт.

— Повітряні сили Дрейкона не гірші за наші. Можливо, нам варто буде піти на контакт. — Так мислив Кассіан.

Різ тільки хитнув головою.

— Розмову закінчено.

І, напевно, він мав рацію: викриття мирного існування Дрейкона й Міріам нічого не пояснювало про його власні наміри. Про його переваги й характер.

— У такому разі що ми можемо запропонувати їм натомість? — запитала я. — Що ми покажемо їм?

Різ похмуро відповів:

— Ми покажемо їм Веларіс.

— Що?! — скрикнула Мор.

Але Амрен шикнула на неї.

— Ти не можеш привести їх сюди, — сказала я.

— Звісно, ні. Завеликий ризик. Їхня поява у Веларісі може призвести до кровопролиття. Тож я просто покажу їм місто, — сказав Різ.

— Вони можуть розцінити це як простий розумовий трюк, — заперечив Азріель.

— Ні, — сказав Різ, підводячись на ноги. — Я маю на увазі — показати їм, граючи за їхніми правилами.

Амрен чистила нігті:

— Що ти маєш на увазі, Вищий Лорде?

Але Різ лише сказав Мор:

— Відправ звістку своєму батькові. Ми збираємося відвідати його й мій інший Двір.

Моя кров захолола, як потік під кригою Двору Жахіть.

Як я згодом дізналася, існувала магічна куля, яка належала родині Мор протягом тисячоліть, — Верітас. Куля була сповнена магії правди, якою, за її словами, вона володіє, як і багато хто з її роду. І Верітас був одним з їх найцінніших талісманів, що їх вони охороняли.

Різ не витрачав часу на планування. Ми мали вирушити у Двір Жахіть, розташований у Кам’яному місті, завтра вдень. Розсіятися неподалік масивної гори, всередині якої воно було збудоване, а потім пролетіти решту шляху.

Мор, Кассіан і я мали місію відвести підозри від несподіваного візиту Різа, а Азріель — викрасти кулю з покоїв батька Мор.

Як сказав мені Різ під час тихої вечері тієї ночі, куля була відома й серед людей, її використовували під час Війни. Королеви повинні були знати про неї. Знати, що куля була носієм абсолютної правди, не ілюзією й не вивертом, якщо ми використаємо її, щоб показати їм, як на картині, що Веларіс і його мирні жителі існують.

Решта запропонувала показати будь-які інші місця в межах Двору Ночі, щоб довести, що Нічний Лорд не якийсь войовничий садист, однак Різ не погодився, сказавши, що ніщо не матиме такого сильного ефекту, як Веларіс. Заради свого народу, заради всього світу він готовий запропонувати королевам цю часточку правди.

Після обіду, прогулюючись вулицями, я опинилася на самій межі Веселки. Ніч була в розпалі, покупці й художники, а також звичайні містяни поспішали від однієї крамниці до другої, заглядаючи в галереї й купуючи товари.

Порівняно з мерехтливими вогнями і яскравими фарбами невеликого пагорба, що спускався вниз до річки попереду, вулиці позаду мене були затінені, занурені в сон.

Я жила тут уже майже два місяці, але так і не набралася сміливості, щоб зайти у квартал художників.

Але цей квартал… Різ ризикне і прекрасним містом, і чудовими людьми — всім заради шансу на мир.

Може, він відчував провину через те, що Веларіс захищений, а інша частина Прифії страждала; можливо, вручити Веларіс королевам на срібному блюдечку було його спробою полегшити цей тягар провини. Я потерла груди, відчуваючи біль, що розлився в них.

Ступила крок у напрямку до кварталу — і заклякла.

Можливо, я повинна була попросити Мор прогулятися зі мною. Але вона пішла одразу після обіду, бліда і нервова, попри спроби Кассіана заговорити з нею. Азріель полетів на нараду зі своїми шпигунами. Він тихо пообіцяв Кассіану, який походжав, нервуючи, з кутка в куток, що знайде Мор, коли завершить свої справи.

А Різ… на його плечі забагато лягло останнім часом. Він не заперечував, щоб я пішла на прогулянку, коли я сказала йому про свій намір. Навіть не застеріг мене, щоб я була обережна. Була це довіра і абсолютна віра в безпеку свого міста чи ж він просто знав, як погано я відреагувала б, якби він спробував попередити мене й порадити не йти, — цього я не знала.

Я труснула головою, відганяючи думки, і знову подивилася вниз, на головну вулицю Веселки.

Я відчувала проблиски світла в цій рані, що зяяла в моїх грудях останніми тижнями, — проблиски картин, але нічого цілісного. Нічого такого, що вимагає втілення в життя. Не так, як це трапилося тієї ночі, коли я побачила, як Різ стоїть на колінах на ліжку, оголений, з татуюваннями та крилами.

Було б нерозумно зважитися зайти в цей квартал, принаймні тоді, коли він легко може бути зруйнованим майбутнім конфліктом. Було б нерозумно полюбити цей квартал, коли його можуть забрати в мене.

І от, як боягузка, я розвернулася й пішла додому.

Різ чекав у холі, зіпершись на перила. Він був похмурий.

Я завмерла, стоячи на килимі, на півдорозі.

— Що сталося?

Його крил не було видно. Навіть тіні.

— Саме думаю, чи не попросити тебе завтра залишитися.

Я схрестила руки:

— Я думала, що їду. Не закривай мене тут, не роби з мене полонянку.

Він провів рукою по волоссю.

— Ким я буду завтра, на кого маю перетворитися, це… це не те, що я хотів би, щоб ти бачила. Як я повинен буду ставитися до тебе, до інших?

— Маска Вищого Лорда, — тихо промовила я.

— Так, — тихо відповів він, сідаючи на нижню сходинку.

Я залишалася в центрі холу.

— Чому ти не хочеш, щоб я це бачила? — спитала я.

— Ти тільки починаєш ставитися до мене як до не-монстра, і я не можу примиритися з думкою, що побачене завтра під цією горою не поверне тебе туди, де я тебе знайшов.

Під горою — під землею. Так, я й забула про це. Забула, що побачу Двір, за подобою якого Амаранта створила свій власний, забула, що опинюся в пастці під землею…

Але ж із Кассіаном, Азріелем, Мор. З ним.