Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 88)

Я написала відповідь, сидячи в садку у своєму кріслі. Фонтан у садку ожив, коли знову стало тепло.

«Нема про що розказувати».

«Усе одно розкажи».

На відповідь мені знадобився час. Поміркувати про ту маленьку порожнечу в мені, і чим вона раніше була, і як це було — відчувати її. Але потім я написала: «Був час, коли все, чого я хотіла, — це досить грошей, щоб я й моя сім’я були ситі, а я могла проводити дні за малюванням. Ось і все, що мені було потрібно. Завжди тільки це».

Пауза.

«А зараз?»

«Зараз, — відповіла я, — я не знаю, чого хочу. Я більше не можу малювати».

«Чому?»

«Тому що ця частина мене порожня».

Хоча, можливо, тієї ночі, коли я побачила його на колінах на ліжку, це трохи змінилося. Я роздумувала над тим реченням, а потім написала: «Ти завжди хотів бути Вищим Лордом?»

Занадто довга пауза.

«І так, і ні. Я бачив, як володарював мій батько, і від самого дитинства знав, що не хочу бути таким, як він. Тому я вирішив, що буду іншим Вищим Лордом; я хотів захищати моїх людей, змінити погляди на іллірійців і позбутися корупції, що руйнувала ці землі».

На якийсь момент я не могла зупинити себе від порівнянь: Темлін не хотів бути Вищим Лордом. Він ненавидів бути Вищим Лордом — і може… може, це було однією з причин, чому його Двір став таким, яким він був зараз. Але Різенд, з його поглядами, з його волею і бажанням, і пристрастю до того, що робить… Він побудував щось інше. А потім уплутався у війну, щоб відстояти побудоване ним. Це було те, що він бачив у Тарквені, тому ті криваві рубіни й зачепили його так. Ще один Вищий Лорд із тими самими поглядами — радикальними поглядами про майбутнє Прифії.

Тому я написала у відповідь: «Принаймні ти компенсуєш свій безсоромний флірт, адже ти до біса приголомшливий Вищий Лорд».

Цього вечора він повернувся, самовдоволено усміхаючись, як кіт, і замість привітання сказав:

— До біса приголомшливий Вищий Лорд?

Я направила воду, якої вистачило б мало не на повне відро, просто йому в обличчя.

Різ не ухилився. Він потрусив мокрим волоссям, як собака, оббризкуючи мене, поки я не заверещала й не кинулася геть. Його сміх досяг мене на сходах.

Зима повільно послаблювала свою міць, і, прокинувшись одного ранку, я знайшла лист від Різа поряд із моїм ліжком: «Цього ранку ніяких тренувань із твоїм другим улюбленим іллірійцем. Королеви нарешті відповіли нам. Завтра вони прибудуть до твого родинного маєтку».

У мене не було часу для переживань. Ми вирушили відразу ж після вечері, ширяючи над відталими людськими землями під покровом темряви. Ревів вітер, і Різ міцно притискав мене до себе.

Наступного ранку мої сестри були готові, обидві вдягнені в розкішні вбрання, гідні зустрічі з будь-якою королевою, Фе або смертною.

Я припускала, що і я так само.

Я вдягла білу сукню із шифону та шовку, типову для Двору Ночі. Крізь сукню було видно мою шкіру, золоте оздоблення мінилося в ранковому світлі, що хвилястими променями вливалося через вікна вітальні. На щастя, мій батько залишився на континенті ще на два місяці — через якусь надзвичайно важливу угоду, яку він прагнув укласти у всіх Дворах.

Я стояла біля каміна поруч із Різендом, який був одягнений у звичну чорну туніку, крила були складені, а обличчя приховане під спокійною маскою. Лише чорна корона поверх його голови була інша — метал мав форму воронячого пір’я. Корона пасувала до моєї золотої діадеми.

Кассіан і Азріель стежили за всім коло дальньої стіни, зброї на них не було.

Але їхні Сифони виблискували так яскраво, що мені стало цікаво, яку саме зброю вони могли відтворити за допомогою неї в разі потреби. Однією з вимог, що встановили королеви для цієї зустрічі, було не мати при собі зброї. Попри те, що іллірійські воїни самі були зброєю.

Мор у червоній сукні, схожій на мою, супилася, дивлячись на годинник над білою камінної аркою й совала ногою по вишуканому килиму. Я хотіла познайомити її зі своїми сестрами, але Неста й Елейн були такі напружені й бліді, коли ми прибули, що я вирішила: час знайомства ще не настав.

Одного разу — колись — я познайомлю їх. Якщо тільки ми не помремо в цій війні першими. Якщо королеви вирішать допомогти нам.

Годинник пробив одинадцяту.

У них було ще дві вимоги. Зустріч мала відбутися об одинадцятій. Не раніше, не пізніше. І вони хотіли знати точне розташування будинку, схему й розмір кожної кімнати, де стояли меблі, де були вікна і двері, у якій кімнаті ми вітатимемо їх.

Азріель влаштував усе це за допомогою моїх сестер.

Бій годинника над камінною аркою був єдиним звуком у кімнаті. І коли пролунав останній удар, я зрозуміла, що третя вимога була висловлена не тільки заради безпеки.

Ні, це не було просто заради безпеки: коли вітер пронісся кімнатою і в ній виникло п’ять фігур, кожна в супроводі двох гвардійців, я зрозуміла, що це все тому, що королеви могли розсіюватися.

Розділ 40

Смертні королеви були геть різні як за віком, так і за кольором, комплекцією та темпераментом. Старша, дуже смаглява, з гострими холодними очима, була одягнена у вовняну вишиту сукню глибокого синього кольору, трималася вона дуже прямо попри вік, який видавали зморшки на її обличчі.

Дві королеви середнього віку мали вигляд геть протилежний: одна темна, друга світла; одна чарівна, в другої риси ніби витесані з граніту; одна посміхалася, друга була похмура. Вони навіть були одягнені в чорне й біле і, здавалося, рухалися за власною схемою суперечностей. Я подумала: цікаво, які ж їхні Двори, які відносини між цими двома протилежностями. І чи пов’язували їх якимось чином однакові срібні каблучки, що обидві носили на пальцях.

І дві молодші королеви. Одна з них, можливо, була трохи старша за мене, чорнява й темноока; кожен її рух, поки вона неспішно нас роздивлялася, свідчив про обережність і хитрість.

І остання королева — та, що заговорила останньою, — була прекрасна, єдина красуня з-поміж них. Попри те що всі вони були вишукано вдягнені, здавалося, жінки не надто переймаються своєю зовнішністю — були молоді вони, літні, гладкі, стрункі, високі чи малого зросту. То все були дурниці для них, марнота, що так мало важила. Утім, та королева — напевне, не старша тридцяти років, була справді гарна.

Її неслухняне кучеряве волосся було так само золотаве, як волосся Мор. А очі були кольору найчистішого бурштину. Трохи смаглява шкіра була вкрита веснянками, ніби золотим пилом. Одяг вдало підкреслював усі принади гнучкого граційного тіла. Це була левиця в людській подобі.

— Ласкаво просимо, — сказав Різенд і застиг, поки охоронці з кам’яними обличчями оглядали нас і кімнату. Королеви також роздивлялися нас.

Вітальня була величезна. Лише за одним кивком золотоволосої королеви варта вишикувалася уздовж стін і в дверях. Мої сестри, які досі мовчки стояли коло вікна, стали осторонь, даючи їм можливість зайняти свої позиції.

Різ наблизився до них. Королеви зітхнули водночас, ніби набиралися духу. Охоронці поклали одну руку на руків’я мечів — жест звичний, хоча трохи недолугий, — їхні мечі були великі й незграбні порівняно з іллірійськими клинками. Невже вони думали, що в них є шанс… бодай один… проти будь-кого з нас. Зокрема, проти мене — я усвідомила це, і на мить мені стало страшно.

Проте сьогодні Кассіан і Азріель були нашими охоронцями й мали відвернути увагу.

Різ повільно схилив голову і промовив:

— Ми вдячні вам за те, що відгукнулися на наше запрошення. — Він скинув бровами. — Але де ж шоста?

Старша з королев, у важкій синій сукні, коротко пояснила:

— Вона нездорова й не змогла вирушити в подорож. — І, глянувши на мене, спитала: — Ти емісарка?

Я вся напружилася. Під цим важким поглядом моя корона здалася мені насмішкою, дурістю, однак я відповіла:

— Так. Я Фейра.

Королева кинула гострий погляд на Різенда.

— Це ти той Вищий Лорд, що написав нам такого цікавого листа після того, як ми не відповіли на всі попередні?

Я не насмілилась поглянути на нього. Він надіслав багато листів через моїх сестер.

— Ти не питала мене, що я в них писав, — сказав він мені через наш ментальний зв’язок, і я відчула легку усмішку.

Я опустила ментальну стіну на той випадок, якщо виникне необхідність поговорити без слів.

— Так, — відповів Різенд і з легким кивком промовив: — А це моя кузина, Морріган.

Мор наблизилася до нас, її яскраво-червона сукня, здавалося, коливається від невидимого вітру. Золотоволоса королева стежила за кожним її кроком, кожним подихом. Загроза… Поєднання краси, могутності й переваги. Мор підійшла до мене і легенько вклонилася їм.

— Уже дуже давно я не зустрічалася зі смертними королевами.

Королева в темній сукні схрестила білі, як місячне сяйво, руки і промовила:

— Морріган… Та сама Морріган часів Війни.

Усі застигли, приголомшені, відчуваючи захоплення, а можливо, і страх. Мор знову вклонилася.

— Прошу, сідайте. — Вона вказала на стільці, розставлені на значній відстані один від одного, достатній, щоб охорона могла кинутися на захист королев, якщо це буде необхідно.

Усі королеви сіли майже одночасно. Охорона залишилася на своїх місцях, замикаючи коло уздовж стін зали.

Королева із золотавим волоссям розправила свої пишні спідниці й мовила:

— Гадаю, що це наші любі господині. — Гострий погляд в бік моїх сестер.

Неста стояла, гордо випроставшись, Елейн присіла в реверансі, почервонівши.