Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 87)

Я підійшла до довгого дерев’яного столу й поклала на подряпану поверхню згорток. Кілька пінт крові — щойно від м’ясника. Я ледь не бігла сюди, щоб вона не охолола.

— Ні, не розказав.

На час сніданку Різ уже пішов, проте залишив записку на столі: «Спасибі за минулу ніч». Ручки для відповіді він не залишив.

Проте ручку я все ж здобула, щоб написати відповідь: «Що означають татуювання — зірки й гора на колінах?»

Папір зник за мить. Відповіді не було, і я одяглася й спустилася до сніданку. Я саме їла яєчню й тости, коли акуратно складений папір з’явився біля моєї тарілки: «Я не схилюся ані перед ким і ні перед чим, окрім моєї корони».

Цього разу і ручка з’явилася. «Як драматично», — глузливо відповіла я. І, присягаюся, по той бік зв’язку я чула, як він засміявся.

Усміхаючись своєму спогаду, я відкрутила кришку першої банки, і різкий запах крові заповнив мої ніздрі. Амрен глибоко зітхнула, а потім кивнула в бік скляної посудини.

— Ти… О, ти мені подобаєшся.

— Кров ягняти, якщо це має якесь значення. Тобі підігріти її?

Вона відірвалася від Книги, і я спостерігала, як вона стиснула банку обома руками й осушила, немов усередині була вода.

Що ж, принаймні, мені не довелося шукати чайник. Амрен одним духом вихилила половину. Цівка крові побігла її підборіддям, і вона дозволила їй впасти на свою сіру сорочку. Мені ще ніколи не доводилося бачити такої зім’ятої сорочки на ній. Прицмокнувши губами, вона поставила банку на стіл із глибоким зітханням. Кров сяяла на її зубах.

— Дякую.

— Тобі якась подобається більше?

Вона скинула голову, а потім, коли зрозуміла, що забруднилася, витерла підборіддя серветкою.

— З ягняти завжди була моя улюблена. Хай як це жахливо звучить.

— Не людська?

Вона скривилася.

— Вона водяниста, і часто її смак нагадує те, що вони останнього разу їли, а позаяк в людей мерзотний смак, тут забагато ризиків. Але ягня… Непогана вона і в козлів. Їхня кров чистіша. Насиченіша. Нагадує про інші часи… і місця…

— Цікаво, — сказала я серйозно.

Мені цікаво було, про які часи вона згадувала.

Вона вихилила решту, і її обличчя знову зарум’янилося. По тому поставила банку в маленьку мийку біля стіни.

— Я думала, ти живеш у кращому приміщенні, — сказала я.

І справді, її вишуканий одяг висів на вішаках поряд із ліжком, а її прикраси були розсипані на кількох столах і в секретерах. Тут було стільки коштовностей, що стало б на викуп імператора.

Вона повела плечем, знову сідаючи поряд із Книгою Дихання.

— Я колись намагалася. Але мені це набридло. І мені не подобається тримати слуг. Занадто шумно. Я жила в палацах, хатинах, у горах і на пляжі, але чомусь мені найбільше подобаються ці апартаменти поблизу річки. — Вона примружилася назустріч сонячним променям, що залили стелю. — І це також означає, що мені ніколи не доведеться влаштовувати вечори або приймати гостей. Адже все це я ненавиджу.

Я усміхнулася.

— Тоді я не затримаюся надовго.

Вона вдала, ніби образилася, схрестивши ноги під собою:

— Чому ти тут?

— Кассіан сказав, ти днюєш і ночуєш тут відтоді, як ми повернулися, і я подумала, що ти можеш бути голодна. До того ж у мене не було ніякої роботи.

— Кассіан любить пхати носа в чужі справи.

— Він турбується про тебе. Про всіх вас. Ви єдина його родина. — Усі вони були єдиною сім’єю одне в одного.

— Ах, — сказала вона, вивчаючи аркуш паперу.

Але, втім, здавалося, що це їй лестило. Мою увагу привернув кольоровий блиск на підлозі поряд із нею. Вона використовувала кривавий рубін як прес-пап’є для паперів.

— Різ умовив тебе не знищувати Адріату через кривавий рубін?

Очі Амрен метнулися вгору, сповнені гніву.

— Він цього не робив. Це, — вказала вона на свій комод, — переконало мене не знищувати Адріату.

Зверху, звившись змієм, лежало знайоме кольє з діамантів і рубінів. Я бачила його раніше в скарбниці Тарквена.

— Як? Звідки?

Амрен усміхнулася сама до себе.

— Його дав мені Варіан. Щоб пом’якшити заяву Тарквена про нашу криваву ворожнечу.

У мене промайнула думка, що ці рубіни може носити лише могутня жінка, і не могла подумати ні про яку іншу, крім тієї, що сиділа переді мною.

— Ти й Варіан?

— Спокусливо, проте ні. Цей дурень ніяк не визначиться, хоче він мене чи ненавидить.

— Чому не може бути відразу два варіанти?

Низький грудний сміх.

— Справді.

Потягнулися тижні очікування, коли Амрен заново опанує мову, якою не говорить ніхто інший у нашому світі, очікування відповіді смертних королев на наше прохання зустрітися.

Азріель продовжував спроби проникнути в їхні двори — проте безрезультатно. Я чула про це від Мор, яка завжди знала, коли він повертався з Будинку Вітру, і вважала своїм обов’язком бути присутньою в момент, коли він приземлявся.

Вона розповіла мені небагато деталей — і ще менше про те, що неможливість його проникнення або проникнення його шпигунів у ті двори важко позначалася на Азріелі. Ті стандарти, які він встановив для себе, зізналася вона мені, межували із садизмом.

Азріель не робив майже нічого, окрім як весь час тренувався або працював. Коли ж я сказала Мор, що він ходив з нею до кафе «У Рити», вона відповіла, що вмовляла його чотири століття. Іноді мені було цікаво, що відбувалося в Домі Вітру, коли ми з Різом були в міському будинку.

У Дім Вітру я навідувалася лише вранці, тренуючись із Кассіаном, який так само, як і Мор, вказував, яку їжу мені їсти, щоб набрати втрачену вагу й знову стати сильною і спритною. І з часом від фізичної оборони я перейшла до тренувань з іллірійським клинком — зброєю такою досконалою, що я мало не відрубала Кассіанові руку.

Але я вчилася володіти нею — повільно, болісно. У мене була перерва від виснажливих тренувань із Кассіаном лише раз — одного-єдиного ранку, коли він полетів у землі людей. Я повинна була дізнатися, чи не отримували мої сестри якихось звісток від королев, і доставити їм ще один лист від Різа.

Я припустила, що зустріч із Нестою минула жахливо, бо наступного дня мій урок був довший і важчий, ніж останніми кількома днями. Я запитала, що саме сказала йому Неста, адже бачила, як це його зачепило. Але Кассіан лише сердито загарчав і сказав мені не пхати носа не в свої справи, а також що моя сім’я складається із самих лише владних і впертих жінок, які вважають, що знають все краще за всіх.

Я подумала, що Кассіанові й Варіанові, можливо, не завадило б обмінятися враженнями.

Після обіду, якщо Різ був поблизу, я тренувалася з ним. Свідомість до свідомості, сила до сили. Ми повільно відпрацьовували ті здібності, що були мені даровані, — полум’я й вода, лід і темрява. Ми знали, що були й інші здібності, які залишалися не розкритими, не знайденими. Розсіювання досі не було опановане. Я не могла виконати його від того дня, коли одного снігового світанку зустрілася з Аттором.

— Це потребуватиме певного часу, — казав мені щоранку Різ, коли я вчергове зривалася на цій вправі, — часу, необхідного для того, щоб вивчити й відшліфувати всі мої здібності.

Кожен урок він супроводжував інформацією про Вищого Лорда, силу якого я вкрала: про Берона, жорстокого й марнославного Вищого Лорда Двору Осені; про Калліасеа, спокійного й хитрого Вищого Лорда Двору Зими; про Геліона — Того, що Руйнує Чари, Вищого Лорда Двору Дня, тисячу бібліотек якого розграбувала сама Амаранта й талановиті люди якого досягли успіху в магії чар і зберегли знання Прифії.

Різ казав, що знати, від кого саме походить моя сила, так само необхідно, як і вивчити саму її природу. Але ми ніколи не розмовляли про зміну форми тіла — про довгі кігті, які мені іноді вдавалося випускати. Переплетення ниток, що пов’язують нас із цим даром, було надто складне, а нерозказана історія — занадто жорстока і кривава.

Так я вивчала політику інших дворів та їх історію, вигострювала сили їхніх господарів, поки не стала відчувати полум’я в роті та іній між пальцями уві сні та наяву. І щоночі, стомлена денними тренуваннями тіла й напруженням, я провалювалася в глибокий сон, оточена темрявою із запахом жасмину.

Навіть жахіття втомилися переслідувати мене.

У ті дні, коли Різ кудись їхав, щоб розібратися з внутрішніми справами свого Двору, щоб нагадати, хто править ними і здійснює правосуддя, або щоб підготуватися до нашого неминучого візиту в Гайберн, я зазвичай читала або сиділа разом із Амрен, поки та працювала над Книгою, або ж гуляла по Веларісу з Мор. Останнє, напевно, було моїм улюбленим дозвіллям, і ця жінка майстерно знаходила способи витратити гроші. Я лише одного разу одним оком глянула на той банківський рахунок, що його Різ створив для мене, — і зрозуміла, що він надто, надто переплачував мені.

Я намагалася не сумувати тими вечорами, коли його не було поруч, намагалася не усвідомлювати, що з нетерпінням чекала, коли ми знову працюватимемо над відточуванням моїх сил. І знову лаятимемося з ним. Але навіть коли його не було поруч, він усе одно спілкувався зі мною — записками, які стали нашою спільною дивною таємницею.

Одного разу він написав мені із Цесіра, маленького містечка на північному сході, де зустрічався з кількома жрицями, що вижили, аби обговорити відновлення їхнього храму, знищеного військами Гайберну. Він запевнив мене, що жодна з них не була схожа на Аянту.

«Розкажи мені про живопис».