Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 86)

Я йшла за нею, поки мої ноги не вдарилися об щось, що, напевно, було його ліжком.

— Різенде, — сказала я крізь шум вітру й темряви.

Будинок здригався, дошки підлоги гуркотіли під моїми ногами. Я провела руками по ліжку, намацуючи простирадла і ковдру, а потім…

Потім я торкнулась м’язистого чоловічого тіла.

Але ліжко було величезне, і я не могла схопити його.

— Різенде!

Темрява вихором кружляла навколо нас — початок і кінець світу.

Я залізла на ліжко, намацуючи його, навпомацки визначаючи, що ось його рука, ось живіт і плечі. Шкіра в нього була крижана, коли я схопила його за плечі і прокричала ім’я.

І знову ніякої відповіді. Я провела рукою по його шиї, губах — аби переконатися, що він іще дихає, що це все не означає, що сила полишає його тіло.

Крижаний подих обпік мою долоню. Опанувавши себе, я підвелася на колінах і, цілячись наосліп, дала йому ляпаса.

Моя долоня горіла від удару, але він не рухався. Я вдарила його знову, напружуючи наш зв’язок, викрикуючи його ім’я через цей зв’язок, ніби це був тунель, б’ючи по цій чорній адамантовій стіні, що оточувала його розум, і гарчала на неї.

Тріщина в пітьмі.

А потім його руки схопили мене, перевертаючи і втискаючи мене в матрац з убивчою швидкістю й точністю. Рука з кігтями була на моєму горлі.

Я не рухалася.

— Різенде, — видихнула я і сказала через наш зв’язок, кладучи руку на його внутрішній щит: — Різе.

Темрява затремтіла.

Я вивільнила власну силу — чорне до чорного, заспокоюючи його темряву, згладжуючи межу, щоб вона послабилася. Моя пітьма співала його пітьмі колискову — пісню, якої співала мені няня, коли мати спихала мене їй, щоб піти на чергову вечірку.

— Це був сон, — сказала я. — Просто сон.

Його руки були крижані.

Темрява знов застигла. Я послала їй назустріч власну, яка пестила її вкритими мерехтливими зірками-цяточками долонями.

І на мить чорнильна темрява розступилася досить, щоб я побачила обличчя Різа над собою: виснажене, губи безкровні, фіалкові очі широко розплющені.

— Фейра, — сказала я. — Я Фейра.

Він дихав нерівно, уривчасто. Я обхопила зап’ястя його руки, яка тримала мене за шию. Тримала, але не робила боляче.

— Ти спав і бачив сон.

Я побажала, щоб темрява всередині мене вторила моєму заспокійливому тону, усипляючи шалений переляк, пестячи адамантову стіну, зведену навколо його розуму.

І раптом, немов сніг, що впав із гілок дерева, його тьма розчинилася, забираючи із собою і мою. Місячне світло і звуки міста наповнили приміщення.

Його кімната була схожа на мою, з величезним ліжком — мабуть, для того, щоб було зручно розмістити іллірійські крила. Усе в кімнаті було комфортне й оформлене зі смаком. І він був голий наді мною. Зовсім голий. Я не наважилася дивитися нижче татуювань на його грудях.

— Фейро, — сказав він хрипким, мов від крику, голосом.

— Так, — відповіла я.

Різ придивився до мого обличчя — пазуриста рука досі лежала на моїй шиї — і тієї ж миті відпустив.

Я дивилася на ту частину ліжка, де він зараз зігнувся на колінах, потираючи руками обличчя. Мої зрадницькі очі все ж таки опустилися нижче його грудей, проте погляд затримався на двох однакових татуюваннях у нього на колінах: гора з короною з трьох зірок. Прекрасна, але водночас сувора.

— Тобі наснилося жахіття, — сказала я, сідаючи.

Цієї миті немов якась гребля розверзлася у мене в голові і я глянула на свою руку, побажавши, щоб та перетворилася на тінь. Так і сталося.

Ще одне бажання, і темрява знову розсіялася.

Руки Різа закінчувалися довгими чорними кігтями… Такі самі були й на його ногах. Крила випущені — опалі, вони лежали позаду нього. І мені стало цікаво, як близько Різ був до перетворення на чудовисько, яке, як одного разу мені зізнався, він ненавидів.

Різ опустив руки, і його пазури стали пальцями.

— Вибач.

— То ось чому ти залишаєшся тут, а не в Будинку Вітру. Не хочеш, щоб інші побачили.

— Зазвичай я намагаюся стримувати це в межах моєї кімнати. Вибач, що розбудив.

Я стиснула руки в кулаки на колінах, щоб не дати собі доторкнутися до нього.

— Як часто таке трапляється?

Його фіалкові очі зустрілися з моїми, і я знала відповідь, перш ніж він сказав:

— Так само часто, як і твої кошмари.

Я застигла.

— Що тобі снилося сьогодні?

Він похитав головою, дивлячись у вікно, туди, де сніг покривав прилеглі дахи.

— Є спогади про Підгір’я, Фейро, з якими краще ні з ким не ділитися. Навіть із тобою.

Він уже розповів мені досить жахливі речі, то що ж залишилося прихованим? Я взяла його за лікоть, адже він іще був голий.

— Якщо схочеш поговорити, скажи мені. Я не розповім нікому.

Я вже хотіла зісковзнути з ліжка, але він схопив мою руку, притискаючи до своєї.

— Дякую.

Я подивилася на його руку, на його спустошене обличчя. Стільки болю, і яке ж воно виснажене! Обличчя, яке він нікому ніколи не показує.

Я підвелася на колінах на ліжку й поцілувала його у щоку. Шкіра в нього була тепла і м’яка. Поцілунок закінчився раніше, ніж почався, але скільки ночей я марила, щоб хтось поцілував мене?

Його зіниці злегка розширилися, коли я відсунулася, але він не зупинив мене, коли я підвелася з ліжка. Я вже майже вийшла з кімнати, але біля дверей обернулася.

Різ досі стояв на колінах, його крила лежали на білих простирадлах, голова похилилася, татуювання вирізнялися на золотавій шкірі. Володар темряви, що занепав духом.

Ідея для картини промайнула у мене в голові. Затрималася на мить — і розчинилася.

Але вона залишилася в моїй душі. І рана в ній почала поступово затягуватися.

Розділ 39

— Як гадаєш, зможеш розшифрувати її, щойно ми дістанемо другу половину? — запитала я Амрен, наступного дня, затримавшись біля вхідних дверей в її апартаменти.

Їй належав верхній поверх триповерхової будівлі, де похилі стелі з двох боків завершувалися масивними вікнами. Одне з них виходило на Сидру, а друге — на дерева на міській площі. Апартаменти складалися з однієї величезної кімнати: вицвіла дубова підлога була покрита зношеними килимами, меблі стояли врозкид тут і там, ніби Амрен постійно їх пересувала з тієї чи тієї причини.

Лише її ліжко — просторе, з чотирма стовпчиками і величезним балдахіном з легкої шовкової тканини, здавалося, весь час було на своєму місці біля стіни. Тут не було кухні — тільки довгий стіл і камін, що пашів жаром, від чого в кімнаті було майже душно. Паморозь, що з’явилася минулої ночі, зникла під сухим зимовим сонцем уже на ранок, температура на вулиці була низька, але досить м’яка, щоб прогулянка сюди збадьорила мене.

Сидячи на підлозі перед низьким столом, заваленим паперами, Амрен відірвалася від блискучого металу Книги. Обличчя в неї було блідіше, ніж зазвичай, губи знекровлені.

— Минуло багато часу відтоді, як я користувалася цією мовою, тож хочу знов опанувати її, перш ніж братися за Книгу. Будемо сподіватися, що ті зверхні королеви віддадуть нам половину до того часу.

— Скільки часу тобі потрібно, щоб опанувати цю мову?

— Хіба його Темна величність не розповів? — Вона знову повернулася до Книги.