Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 85)

— Прибережи свої гроші. Твоє ім’я вже додано до списку тих, хто може витрачати гроші з мого рахунку. Купуй усе що заманеться. Купи собі хоч цілий будинок, якщо хочеш.

Я скреготнула зубами, а потім — можливо, це була паніка або безвихідь — солодко проспівала:

— Днями я побачила милу крамничку по той бік Сидри. Там продають багато різних чарівних мереживних дрібничок. Я можу і їх купити на твої гроші чи мені розплачуватися самій?

Погляд його фіалкових очей знову ковзнув по мені:

— Я не в гуморі.

Ні тіні пустощів у його словах. Я могла б піти в дім грітися біля каміна, але…

Він лишився. Він боровся за мене.

Тиждень за тижнем він боровся за мене, навіть коли у відповідь не отримував ніякої реакції, коли я ледве розмовляла й мені було все одно, жива я чи мертва, сита чи голодна. Я не могла залишити Різа наодинці з його темними думками, з почуттям провини. Він ніс їх сам уже досить довго.

Тож я витримала його погляд.

— Я не знала, що іллірійці такі похмурі, коли напиваються.

— Я не п’яний, я п’ю, — відповів він, і його зуби трохи зблиснули.

— Знову подробиці. — Я відкинулася в кріслі, жалкуючи, що не вдягла пальта. — Може, тобі таки слід було переспати з Крессидою — тоді ви обоє були б сумні й самотні.

— То в тебе можуть бути погані дні, а я навіть кілька поганих годин собі не можу дозволити, еге ж?

— О, можеш киснути скільки завгодно. Просто хотіла запропонувати шопінг разом. Але, якщо твоя воля, залишайся тут.

Він не відповів, тож я повела далі:

— Може, відішлю щось Тарквену. І запропоную вдягнути це для нього, якщо пробачить нас. Може, він ті бісові криваві камінці забере.

У Різа зовсім трохи, ледь помітно піднялися куточки губ.

— Він сприйме це як глузування.

— Я кілька разів усміхнулася йому, і він віддав мені сімейну реліквію. Можу посперечатися, що він віддасть мені ключі від своїх земель, якщо я з’явлюся перед ним у спідній білизні.

— Хтось забагато про себе думає.

— А чому ні? Здається, для тебе не проблема дивитися на мене вдень і вночі.

Зерно правди і запитання водночас.

— Я маю заперечувати, — спокійно відповів Різ, але щось зблиснуло в його очах, — що вважаю тебе привабливою?

— Ти ніколи не говорив цього.

— Я говорив тобі багато разів і досить часто про те, яка ти гарна.

Я здригнулася, згадавши всі ті рази, коли пропускала його коментарі повз вуха, вважаючи, що він мене просто дражнить.

— Що ж, можливо, тобі потрібно докладати більше зусиль.

Блиск у його очах став хижим. Мурашки пробігли по шкірі, коли він зіперся своїми сильними руками на стіл і промуркотів:

— Це виклик, Фейро?

Я витримала його хижий погляд — погляд наймогутнішого чоловіка у Прифії.

— Хіба?

Його зіниці розширилися. Тихий смуток і почуття провини зникли. Залишився тільки цей погляд, сконцентрований на мені. На моїх губах. На рухові моєї шиї, коли я намагалася не дихати занадто часто. Він сказав повільно і м’яко:

— Чому б нам, Фейро, просто зараз не піти до тієї крамниці, щоб ти поміряла мереживну білизну, а я допоміг тобі обрати, що саме відправити Тарквену?

Пальці моїх ніг самі собою зіщулилися у флісових капцях. Ми обоє підійшли до небезпечної межі. Поцілований кригою нічний вітер розвівав наше волосся.

Але погляд Різа перемістився на небо, де миттю пізніше крізь хмари на нас спікірував Азріель — стрімко, немов спис із темряви.

Я не знала, чи мені слід видихнути з полегшенням, проте я пішла з даху до того, як Азріель приземлився, щоб Вищий Лорд і його головний шпигун могли поговорити сам на сам.

Щойно увійшла в напівтемряву сходового прольоту, я трохи заспокоїлася.

Ми фліртували, а потім… Знову те саме.

Я любила Темліна. Любила так сильно, що без тіні сумніву зруйнувала себе заради цього… заради нього. Потім так багато всього сталося, і зараз я тут… І я могла б піти в ту милу крамничку разом із Різендом.

Я вже майже можу уявити, як це буде.

Продавчині в крамниці будуть ввічливими, але трохи нервуватимуть і залишать нас наодинці, тільки-но Різ присяде на невеликий диванчик у глибині крамниці, а я зайду в завішену кімнату, щоб приміряти червоний мереживний комплект білизни, на якому зупинила погляд уже тричі. А потім я хоробро вийду. Різ окине мене поглядом згори вниз. Двічі.

І він мірятиме мене поглядом, повідомляючи продавчиням, що крамниця вже зачинена, на роботу їм слід повернутися завтра, а чек ми залишимо на прилавку.

Я стоятиму там зовсім гола, за винятком кількох клаптиків червоного мережива, поки ми слухатимемо, як працівниці швидко й тихо збираються і йдуть собі геть. І він дивитиметься на мене весь цей час: на мої груди, що світяться крізь мереживо, на плаский живіт, що став нарешті підтягнутим, а не замореним голодом, на згини стегон, ніг. Потім знову зустріне мій погляд, покличе до себе, сказавши пошепки лише два слова:

— Ходи сюди.

І я підійду до нього, зважуючи кожен крок, поки не зупинюся напроти. У нього між ногами.

Його руки ковзнуть мені на талію, трохи дряпаючи шкіру мозолистими долонями. І потім він притягне мене ще ближче і схилиться, щоб поцілувати мій пупок, а його язик…

Я вилаялася, врізавшись у сходову клітку.

Кліпнула очима, намагаючись повернутися до реальності, і зрозуміла…

Я подивилася на витатуйоване на моїй долоні око й засичала і вголос, і через зв’язок:

— Дурень!

На задвірках моєї свідомості чоловічий голос тихо засміявся холодним сміхом.

Я вся пашіла. І проклинала Різа за те видіння, що послав мені крізь мої ментальні стіни. Я зміцнила їх і увійшла до своєї кімнати. А по тому прийняла дуже холодну ванну.

Ми вечеряли з Мор біля вогню в їдальні в міському будинку. Різ і всі решта десь поділися, і, коли Мор нарешті запитала, чому сердито суплюся щоразу, коли вона згадує Різенда, я розповіла їй про видіння, яке він мені послав. Вона реготала, аж поки вино не потекло у неї з носа. Коли я сердито подивилася тепер уже на неї, вона сказала, що я повинна собою пишатися: коли Різ занурюється в тяжкі роздуми, витягнути його звідти здатне лише справжнє диво.

Я намагалася не звертати уваги на легке відчуття тріумфу — навіть коли лягала в ліжко.

Кілька годин поспіль до пізньої ночі ми з Мор просиділи на дивані у вітальні, розмовляючи про ті чудові й жахливі місця, де вона побувала за своє життя. Приблизно після другої години ночі я вже майже спала у своєму ліжку, коли раптово будинок застогнав.

Я підхопилася й повернулася до відчиненого вікна. Небо було чисте. Нічого не відбувалося.

Нічого, крім темряви, що струменіла крізь вхідні двері.

Цю темряву я знала. Зерно її жило в мені.

Ця темрява струменіла з тріщин у дверях. Потім дім знову здригнувся.

Я зірвалася з ліжка, навстіж відчинила двері, і темрява огорнула мене примарним зоряним вітром, сповненим болю. Болю, відчаю, страху.

Я помчала в хол, нічого не розбираючи в непроглядній темряві.

Але між нами була нитка зв’язку, і я йшла за нею — туди, де, як я знала, була кімната Різа. Я ніяково намацала дверну ручку, а потім…

Темрява огортала мене дедалі щільніше. Волосся моє розлетілося і метлялося на вітрі, тож я підвела руку, прикривши обличчя, і увійшла до кімнати.

— Різенде! — Відповіді не було.

Проте я відчувала його присутність — цю рятівну нитку між нами.