Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 84)

Я подумки зробила собі замітку запитати в нього про те, хто були ці люди і яка їхня історія — розпитати в Різа, чому в Підгір’ї він ніколи навіть не натякав на те, що знає чоловіка, замкненого в персні Амаранти. Після того, як я прийму ванну. І вип’ю води. І трохи подрімаю.

Але всі вони знов подивилися на мене та Амрен, чекаючи почути розлогу історію подій. Струсивши кілька зернинок піску, я дозволила Амрен почати розповідь, кожне слово якої було ще менш імовірним, ніж попереднє.

Я відвела погляд від свого одягу й побачила, що Різ на мене дивиться. Я злегка нахилила голову й ненадовго опустила стіну, тільки щоб сказати крізь зв’язок: «За бажання, які здійснюються».

Миттю пізніше чуттєвий ласкавий дотик до мого щита — ввічливе прохання. Я дозволила йому опуститися, дозволила Різу ввійти, і його голос заповнив мою голову. «За мисливиць, які пам’ятають і допомагають тим, кому пощастило менше. І водних примар, які плавають дуже, дуже швидко».

Розділ 38

Амрен узяла Книгу із собою туди, де мешкала у Веларісі, залишивши за сніданком нас п’ятьох. Поки Різ розповідав про наш візит до Двору Літа, я швидко доїла свій сніданок, а потім, виснажена після безсонної ночі, знесилена від того, як намагалася відчинити важезні двері, знесилена від усвідомлення близькості смерті, упала на своє ліжко й незчулася, як сон зморив мене. Коли я прокинулася, дім був порожній, з вікон лилися золотаві промені передвечірнього сонця, і сам день був такий приємний і незвично теплий, що я вирішила піти в затишний палісадник за будинком і трохи почитати.

Поступово сонце стало сідати, в затінку знову похолоднішало, але мені не хотілося відпускати сонце, тож я піднялася на три поверхи вгору, щоб там, у дворику на даху, насолодитися його заходом.

Звісно — ну звісно ж — Різенд уже розташувався в одному з пофарбованих у біле залізних крісел. Одну руку він поклав під голову, у другій ліниво тримав келих із алкоголем, а на столику перед ним стояв наповнений кришталевий графин.

Крила Різенда звисали позад нього на підлогу, вимощену плиткою. Я подумала, що він, скориставшись цим надзвичайно теплим вечором, гріє їх на сонечку. Прочистила горло.

— Я знаю, що ти тут, — сказав Різ, не відриваючись від виду на Сидру й золотаве море за нею.

Я насупилася:

— Якщо ти хочеш побути на самоті, то я можу піти.

Він кивнув на порожнє місце за залізним столиком. Не таке вже ласкаве запрошення, проте… я сіла.

За графином стояла дерев’яна скринька. Я подумала, що всередині лежить щось до напою, але помітила на кришці кинджал, прикрашений перламутром.

Я могла б заприсягтися, що відчула запах моря, спеки, яка йшла від землі. Це був запах Тарквена.

— Що це? — запитала я про скриньку.

Різ осушив келих, підвів руку, і графин підлетів до нього на примарному вітрі. Знову наливши собі майже повен келих напою, Різенд сказав:

— Знаєш, про що я оце весь час думаю? Може, я повинен був просто попросити Тарквена віддати Книгу? Але я подумав, що він легко може відмовити мені й продати інформацію тому, хто більше заплатить. Якщо ж він погодиться, то людей, які знають про наші плани, стане ще більше, і можливість витоку інформації зросте. До кінця дня мені потрібно було знайти причину, щоб зберігати наш секрет якомога довше. — Він ще раз відпив із келиха, поставив його на стіл і провів рукою по синяво-чорним пасмам волосся. — Мені неприємно красти в нього. Шкода, що я не кращим чином усунув його сторожу. А ще гірше почуватися негідником, який мовчки зник, коли казав, що хотів укласти союз, навіть запропонувати дружбу. Жоден Вищий Лорд до нього не обтяжував себе прийомами — може, через те, що не був такий сміливий. Але мені здається, що Тарквен хотів бути моїм другом.

Я подивилася на нього, а по тому на скриньку і повторила:

— То що ж це?

— Відкрий її.

Я обережно відкинула кришку.

Усередині, на подушці з білого оксамиту, лежали три блискучі рубіни, кожен розміром з куряче яйце. Усі вони були такого чистого й багатого відтінку, що, здавалося, були зроблені…

— Криваві рубіни, — сказав Різ, перш ніж я про це подумала.

Я хотіла доторкнутися, проте стрималася.

— У Дворі Літа є звичай, згідно з яким, якщо Двору завдано смертельної образи, кривдникові посилають кривавий рубін. Це офіційна заява, що за його голову призначена ціна: на нього тепер полюють, і незабаром він попрощається з життям. Скринька прибула у Двір Жахіть годину тому.

Свята Мати.

— Гадаю, на одному з них є ім’я моє. І твоє. І Амрен.

Вітер закрив кришку.

— Я схибив, — сказав він.

Я розтулила рота, щоб відповісти, проте він продовжив:

— Я мав би стерти пам’ять сторожі та й годі. Проте я відімкнув їх, і, мабуть, ненадовго. Бо схибив. Адже минуло чимало часу відтоді, як я використав фізичну силу, тобто захист на кшталт цього. Я був так зосереджений на своїх іллірійських тренуваннях, що забув про інші варіанти у своєму арсеналі. Охоронці, напевно, прокинулися й одразу пішли до Тарквена.

— Він би все одно дуже скоро помітив зникнення Книги.

— Ми могли б відкинути всі підозри щодо нас, сказавши, що зникнення — то просто збіг. — Різ осушив келих. — Я серйозно схибив.

— Це аж ніяк не кінець світу, якщо ти й помилився.

— Тебе відтепер вважають ворогом номер один Двору Літа, а тобі все одно?

— Ні, не все одно й мені, утім я тебе не звинувачую.

Він зітхнув і подивився на місто: денне тепло відійшло, а натомість усе довкола огорнув щипкий зимовий холод. Складалося враження, що йому було байдуже — він не помічав змін.

— Ти ще зможеш повернути Книгу, коли ми знешкодимо Котел. І тоді вибачишся.

Різ хмикнув.

— Ні, Книга залишатиметься у Амрен стільки, скільки вона їй буде потрібна.

— То поясни Тарквену все як є. Очевидно ж, що ти хотів бути його другом так само сильно, як він хотів бути твоїм. Інакше б ти тепер так не засмучувався.

— Я не засмучений, а злий.

— Це подробиці.

Губ його торкнулася усмішка.

— Міжусобиці, як ця, можуть тривати віки. Тисячоліття навіть. Проте, якщо така ціна потрібна, щоб допомогти Амрен і зупинити війну, я її заплачу.

Я розуміла, що він готовий на все. Навіть поступитися сподіванням на власне щастя.

— Чи знає ще хтось про криваві рубіни?

— Цю скриньку приніс Азріель. Я зараз думаю над тим, як сказати про них Амрен. Це непросто.

— Чому?

Його приголомшливі очі сяйнули:

— Тому що, якщо я їй скажу, вона зітре Адріату в порох.

Я здригнулася.

— Саме так, — мовив Різ.

Я подивилася на Веларіс разом з Різом, дослухаючись до звуків дня, що минав, і ночі, яка наближалася. Порівняно з тим, що я споглядала, Адріата здавалася нікчемною.

— Я розумію, — озвалася я нарешті, потираючи руки, щоб зігрітися, — чому ти вчинив так: усе задля того, щоб захистити місто.

Від думки про такі самі руйнування у Веларісі, як то було скоєно в Адріаті, мене морозом обсипало. Його погляд звернувся до мене, сумний і насторожений. Я проковтнула клубок, що застряг у горлі.

— І я розумію, чому ти ладен зробити що завгодно, щоб зберегти місто в безпеці і в майбутньому.

— І що ти пропонуєш?

Поганий день, я зрозуміла, це поганий для нього день. Я не образилася на дратівливість, що прозвучала в його словах.

— Пройди через цю війну, Різенде, і тоді почни турбуватися про Тарквена та його криваві рубіни. Знешкодь Котел, не дай королю зруйнувати Стіну і знову поневолити людей. А вже по тому ми вирішимо всі інші проблеми.

— Звучить так, ніби ти збираєшся затриматися тут на якийсь час, — поставив Різ гостре питання.

— Я можу знайти собі житло, якщо це те, на що ти натякаєш. Може, я скористаюся твоєю щедрою платнею і куплю собі щось розкішне.

Ну ж бо. Підморгни мені. Пограйся зі мною. Що завгодно, тільки не дивися так.

Проте він лише сказав: