Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 82)

Я схопилася за поріг, але не змогла втриматися, коли вода відкинула мене, тягнучи під темну крижану поверхню. Від холоду мені перехопило дух. Відчути під собою підлогу, відчути під собою підлогу…

Мої ноги торкнулися її, і я відштовхнулася вгору, жадібно ковтаючи повітря й шукаючи в темряві Амрен. Вона трималася за поріг, подаючи руку, яка яскраво світилася.

Вода вже піднялася до моїх грудей — я кинулася до Амрен, борючись із потоком, що заповнював кімнату, і закликаючи цю нову силу собі в тіло, в руки.

Вода вщухла, немов ядро сили в мені заспокоїло її міць, її лють, і Амрен уже піднімалася на поріг.

— Вона в тебе? — закричала вона крізь ревіння води.

Я кивнула й раптом усвідомила, що рука її була простягнута не для мене — нею вона тримала двері, які щосили вдавлювала назад у стіну, і тримала їх, поки я не дістануся до них.

Я проштовхнулася крізь отвір, і Амрен ковзнула через поріг — саме тоді, коли двері з гуркотом знову зачинилися. Гуркіт був такий потужний, що я мимохіть подумала: яку ж бо силу треба мати, щоб утримувати їх. І таку силу Амрен мала.

Єдиним недоліком було те, що тепер залишилося набагато менше місця, яке могла б заповнити вода.

— Іди, — сказала Амрен, але я, не чекаючи її схвалення, схопила її, заводячи її ноги довкола свого живота, а по тому закинула собі на спину.

— Просто роби що мусиш, — прохрипіла я, витягуючи шию над водою.

До сходів було не так далеко — сходів, що зараз перетворилися на водоспад. Де ж, у дідька, Різенд?

Амрен простягнула кисть перед нами, і вода спінилася й затремтіла. Не геть чистий шлях, але бодай розрив у течії. Я скерувала частку сили Тарквена — тепер моєї сили — у напрямку до неї. Вода ще дужче присмирніла, стискаючись і скоряючись моїм наказам.

Я бігла, тримаючи Амрен за стегна, можливо, надто міцно, аж так, що від моїх рук у неї на дупі залишаться синці. Крок за кроком вода підступала: до мого підборіддя, потім до рота… Але я все ж таки дісталася сходів, мало не послизнувшись на нижній сходинці. Амрен із силою видихнула, я зупинилася, і все в мені похололо.

Видихнула вона не через шок, а щоб ковтнути повітря за мить до того, як стіна з води хлине вниз сходами. От-от могутня хвиля накриє весь майданчик. І я тоді не матиму влади над стихією, уже нічого не зможу вдіяти.

У мене був час, щоб жадібно ковтнути повітря, стиснути ноги Амрен і приготуватися. Дивитися, як двері нагорі сходів, ковзнувши, зачинилися, запечатуючи нас у водяній гробниці.

Мені кінець. Я не мала сумніву, що це моя погибель. Я знала, що гину, що звідси немає виходу.

Я вдихнула востаннє, усвідомлюючи, що з кожною секундою наближається смерть, аж поки легені й тіло не зрадили мене і я не зробила згубного для мене ковтка води, яка враз заповнила мій рот.

Амрен била мене по руках, поки я не відпустила її. Я попливла за нею, намагаючись вгамувати биття серця, змусити легені дихати. За якісь секунди Амрен допливла до дверей і вдарила по них долонею. Як я вже те спостерігала раніше, з них посипалися іскри. Символи загорілися. Знову і знову вона била долонями по дверях. Але вони трималися.

Я дісталася її, штовхаючи тілом у двері, залишаючи вм’ятини в оливі на рівні своїх плечей. Нараз у мене з’явилися довжелезні кігті, і я розсікала та пробивала ними отвори в металі.

Мої легені горіли, стискалися.

Амрен била по дверях, і фейські промені струменіли від неї, немов відраховували удари її серця…

Мені конче треба було вдихнути, розтулити рота і зробити вдих, я повинна була полегшити це горіння.

Потім двері зірвалися.

Полинуло сяйво, досить яскраве, щоб побачити трьох неземних створінь, які щось шипіли до нас крізь риб’ячі зуби. Нараз їхні довгі тонкі перетинчасті пальці підхопили нас зі сходів, узявши в обійми лапами, покритими жаб’ячої шкірою.

Водні примари.

На той час я вже не володіла собою. Щойно ці руки схопили мої, як я не втрималася й розтулила рота. Вода одразу наповнила його, урвавши думки, звуки й дихання. Моє тіло не рухалося, довгі кігті зникли. Обрізки заліза, водорості, вода неслися повз мене. Виникло відчуття, що й мене несе крізь воду, і так швидко, що вона обпікає повіки. І по тому — гаряче повітря. Повітря, повітря, повітря. Але мої легені, наповнені водою, не могли його увібрати.

Я відчула удар кулака в живіт, і мене викинуло водою на хвилю. Я жадібно ковтала ротом повітря, мружачись на фіолетово-рожеве ранкове небо. Чула чиїсь спазми й утруднене дихання неподалік себе. І я відштовхнулася у воді, повернулася обличчям до бухти й побачила Амрен, яка вивертала шлунок. Жива!

І на хвилях між нами, з прилиплим, немов шоломи до їхніх дивних голів, волоссям кольору онікса, пливли водні примари, пильно вдивляючись у нас великими темними очима.

Сонце піднімалося позаду них — місто оживало.

Одна з примар сказала:

— Борг нашої сестри сплачено.

І потім усі троє зникли.

Амрен уже пливла до віддаленого великого острова. Аби примари, раптом повернувшись, не поснідали нами, я зібралася на силі й попливла за нею, намагаючись не видавати себе рухами, щоб нас, бува, не викрили. Обидві ми досягли тихої піщаної мілини біля скель і впали ледь притомні.

Тінь затулила сонце, і носок чобота торкнувся ікри моєї ноги.

— Що ви там накоїли? — скрушно мовив Різенд, одягнений у чорний бойовий костюм.

Я розплющила очі й побачила, що Амрен звелася на лікоть.

— Де, в дідька, тебе носило? — вимогливо спитала вона.

— Ви удвох привели там у дію кожен сигнальний механізм. Я мусив ловити всіх охоронців, котрі вирушали на звук тривоги.

У горлі в мене немилосердно пекло, пісок лоскотав щоки й голі руки.

— За цим ти повинна була стежити, — сказав він їй.

Амрен прошипіла:

— Це місце або ця бісова Книга майже нейтралізували мою силу. Ми ледве не потонули.

Його погляд переметнувся на мене.

— Я не відчув цього через зв’язок…

— Можливо, його також нейтралізувало, ти, ідіоте, — різко відповіла йому Амрен.

Очі Різенда спалахнули.

— Де вона? — Жодних ознак занепокоєння з приводу того, що ми наражалися на небезпеку, мало не потонули, врешті, могли загинути.

Я доторкнулася до куртки: всередині неї був важкий брусок металу.

— Добре, — сказав Різ, і раптова наполегливість у його тоні змусила мене подивитися йому за спину.

Звісно ж, у замку на тому боці бухти шастали люди.

— Я не помітив кількох стражників. — Проскреготавши зубами, він схопив нас обох за руки, і ми розсіялись.

Вітер був холодний, я чула його виття, і в мене ледь вистачало сил триматися за Різа.

Коли ми опинились у холі міського будинку, я була вкрай виснажена, так само як і Амрен. Ми впали на дерев’яну підлогу, застелену килимом, розсипаючи по ньому пісок і розхлюпуючи воду.

Кассіан, виходячи з їдальні, двері якої виходили у хол, скрикнув:

— Якого біса!

Я люто подивилася на Різенда, який прямував собі у їдальню до столу, накритого для сніданку.

— Я теж чекаю пояснень, — просто сказав він Кассіану, Азріелю і Мор, які дивилися на нього, широко розплющивши очі.

Але я повернулася до Амрен, яка шипіла на підлозі. Її почервонілі очі звузилися:

— Як?

— Під час збирання десятини емісарка водних примар сказала, що в неї немає ні золота, ні їжі, щоб заплатити. Вони із сестрами голодували. — Кожне слово було боляче вимовляти, до горла підступала нудота. Так йому і треба, якщо я виблюю просто на килим. Хоча, можливо, він вирахує його вартість із моєї платні. — Тому я дала їй кілька своїх прикрас, щоб вона сплатила свої борги. І ця водна істота заприсяглася, що ні вона, ні її сестри ніколи не забудуть цього, будуть моїми боржниками.

— Це хтось може пояснити? — подала голос Мор зі своєї кімнати.

Ми ще лежали на килимі, коли Амрен так зареготала, що її тендітне тіло затрусилося.

— Що з тобою? — спитала я.

— Тільки безсмертний із серцем смертного дав би одній із цих жахливих істот коштовні прикраси. — Амрен знову засміялася, її темне волосся було вкрите піском і водоростями. На мить вона навіть стала схожа на людину. — Хай би який успіх вів тебе по життю, дівчино, дякуй за нього Котлу.

Решта дивилася на нас, але я відчула, як із мене вихопився несміливий смішок. А за ним — сміх, різкий і сирий, так само як і мої легені. Але справжній, байдуже, що, можливо, межував з істерикою. Та він дав мені полегшення. Ми подивилися одна на одну і знову засміялися.