Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 81)
— Тоді навіщо ховати Книгу?
— А ти не хотіла б замкнути річ, що має таку страхітливу силу? Так, щоб ніхто інший не зміг її використовувати в ім’я зла або заради своїх корисливих цілей? Або, можливо, вони замкнули її на випадок крайньої необхідності як головний козир у рукаві. Я не маю гадки, чому спочатку саме вони серед усіх інших Дворів отримали половину Книги.
Я кивнула й поклала руку просто на кільце всередині олива. Мене пройняв удар, немов блискавка, і я загарчала, налягаючи на двері. Мої пальці примерзли до них, ніби ця сила висмоктувала мою сутність, пила мене, як Амрен п’є кров. Я відчула її сумнів, запитання, що виникло в ній.
«Я — Тарквен. Я — літо. Я — тепло. Я — море, небо й засіяне поле».
Я перетворилася на усмішку, що її він подарував мені, стала кришталевою синявою його очей і його бронзовою шкірою. Я відчула, як моя шкіра змінюється, як кістки витягуються й набувають іншої форми. Поки я не стала
«Я твій господар, і ти дозволиш мені пройти».
Замок тягнув дедалі сильніше, я майже не могла дихати. Потім почулося клацання й важкий скрип.
Я повернулася у власну шкіру й видерлася на купу бруду саме в той момент, коли двері провалилися й відсунулися вбік. Вони зникли під камінням, відкриваючи кручені сходи, де зяяла первісна похмурість. Вологий солоний бриз знизу приніс вихори сили.
Амрен була бліда більше, ніж зазвичай, але коли помітила сходи, її сріблясті очі яскраво засяяли.
— Я ніколи не бачила Котла, — промовила вона, — але якщо бодай піщинка його сили відчувається саме так, він має бути страхітливим.
Справді, ця сила заповнила залу, мою голову й легені — задушлива, вона затоплювала й була спокуслива.
— Хутчіше, — сказала я, і невелика куля фейського променя освітила поворот сходів і сірі стерті сходинки, вкриті слизом.
Я витягла мисливський ніж і стала спускатися, впираючись рукою в замерзлу кам’яну стіну, щоб не посковзнутися. Я спустилася на один проліт, Амрен ішла слідом, поки фейська палахка куля не затанцювала над гнилою водою заввишки до поясу. Я оглянула прохід біля сходів.
— Попереду хол, а за ним — іще приміщення. Усе чисто.
— Тоді рухаймося хутчіше, — мовила Амрен.
Я ступила крок у темну воду і прикусила губу, щоб не закричати, опинившись у в’язкій крижаній воді. Амрен стулила рота. Вода доходила їй майже до грудей.
— Це місце швидко заповниться водою, коли буде приплив, — зауважила вона, запримітивши, поки ми пересувалися у воді, безліч дренажних отворів у стінах.
Ми рухалися повільно. Амрен же тим часом прислухалася, чи нема десь поблизу бодай натяку на охорону чи пастку. Але нічого не запідозрила. Взагалі нічого. Хоча хто схоче спускатися сюди, в таке місце?
Хіба що дурні, відчайдушні дурні — ось хто.
Довгий кам’яний хол закінчився ще одними дверима з олива. За ними вирувала сила, затьмарюючи відбиток Тарквена.
— Вона тут.
— Очевидно.
Я сердито подивилася на неї. Ми обидві тремтіли. Холод був такий убивчий, що я подумала: якби була людиною, вже померла б. Та й у своєму теперішньому стані я вже була близька до цього.
Я поклала долоню на двері. Цього разу відчувати, як тебе випивають, виснажують і допитують, було ще складніше. Набагато складніше. Настільки гірше, що мені довелося зіпертися на двері рукою з татуюванням, щоб не впасти на коліна й не закричати, поки вони мучили й обшукували мене.
«Я — літо, я — літо, я — літо».
Цього разу я не перетворилася на Тарквена — це було не потрібно. Клацання, скрип — і олив’яні двері посунулися до стіни. Вода лилася й розбризкувалася — я відсахнулася й потрапила до рук Амрен.
— Бридкий замок, — зашипіла вона, здригаючись не лише через воду.
У мене паморочилося в голові. Ще один замок, і я знепритомнію.
Проте фейські промені застрибнули до камери, і ми обидві зупинилися перед нею.
Вода не ринула до приміщення, а завмерла біля невидимого порога. Посеред камери на круглому подіумі поверх п’єдесталу стояла невелика олив’яна скринька.
Амрен обережно провела рукою в повітрі, в тому напрямку, де застигла вода. Потім, переконавшись, що ніяких засідок немає, вона ступила крок у камеру. Вода в ній капала на сірі камені. Злегка кривлячись, Амрен помахала мені.
Мало не падаючи на підлогу, я пішла за нею. Обернулася — вода стояла чорною стіною, ніби на місці її утримувала скляна гребля.
— Покінчімо із цим, — з нетерпінням мовила Амрен.
Я теж цього хотіла.
Ми обережно оглянули камеру: підлогу, стіни і стелі. Ніяк ознак прихованих механізмів або важелів. Олив’яна скринька, завбільшки зі звичайну книгу, здавалося, поглинула фейські промені, а зсередини долинав шепіт… Відбиток сили Тарквена і Книги.
І зараз я почула її так само ясно, як почула б шепіт Амрен:
—
Ми зупинилися, ставши з обох боків п’єдесталу. Фейське світло застигло над кришкою.
— Жодної охорони, — сказала Амрен голосом, не набагато голоснішим за шерех її чобіт об каміння. — Ніяких заклинань. Ти повинна зняти її й перенести.
Думка про те, що до цієї скриньки треба доторкнутися, наблизитися до цієї штуки всередині…
— Приплив повертається, — додала Амрен, вивчаючи стелю.
— Так швидко?
— Може, море знає про нас. Може, воно служить Вищому Лордові.
Якщо ми залишатимемося тут, коли підніметься вода…
Навряд чи мої маленькі водяні звірятка допоможуть. Мене накрила паніка, але я впоралася з нею. Я перетворилася на крицю.
Скринька, певне, буде важка й холодна.
—
Я розім’яла пальці і хруснула шиєю.
«Я — літо. Я — море, сонце і зелень».
— Ну ж бо, ну ж, — пробурмотіла Амрен.
Над нами вода стікала по камінню.
—
Скринька замовкла. Ніби цієї відповіді було достатньо.
Я зірвала скриньку з п’єдесталу. Метал обпік мої руки, а сила, як масляниста смола, поповзла моїми жилами.
Древній безжальний голос зашипів:
—
І двері з гуркотом зачинилися.
Розділ 37
—
А згори — приплив і булькання води, що падає вниз, заповнює кімнату.
Ні, ні, ні…
Я дісталася дверей, засовуючи скриньку в широку внутрішню кишеню шкіряної куртки, поки Амрен своєю сяйливою долонею гатила у двері, розжарюючи метал; вихори, в’юнячись, проходили крізь нього, а тоді…
Двері розчинилися.
Тільки для того, щоб впустити водоспад.