Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 80)
Легкі кроки почулися в коридорі — Амрен. Різ подивився мені в очі і сказав:
— Я поясню все іншим разом.
Двері відчинилися.
— Мені здається, що заховати Книгу там було б занадто безглуздо, — сказала Амрен замість привітання, увійшовши і всівшись на ліжко.
— Це останнє місце, де б її шукали, — відповів Різ, відходячи від мене, щоб сісти на лавку біля туалетного столика поряд із вікном. — Вони легко могли зачарувати її від вогкості й розпаду. Острівець, який буває на виду зовсім недовго протягом дня, та ще й на місцевості, розташованій так, що її всі бачать? Краще місце годі було знайти! За нами спостерігатимуть тисячі очей.
— Тоді як же нам прослизнути всередину? — спитала я.
— Найімовірніше, воно зачароване від розсіювання, — сказав Різ, взявши руки в боки. — Я не ризикну перевіряти, чи є там сигналізація. Тому ми підемо вночі, діючи за старим планом. Я можу переправити вас обох, а потім нестиму варту.
— Як люб’язно, — сказала Амрен, — зробити легку частину роботи, а нас, безпомічних жінок, залишити борсатися в бруді й водоростях.
— Хтось повинен буде звисока пильнувати, щоб побачити, коли хтось наблизиться або битиме на сполох. І приховати вас від чужих очей.
Я насупилася.
— Замки відповідають на його дотик. Сподіватимемося, що вони відгукнуться на мій.
Амрен запитала:
— Коли починаємо?
— Завтра вночі, — сказала я. — Сьогодні ми простежимо за зміною варти при низькому припливі, дізнаємося, де стоїть сторожа. І кого нам потрібно буде позбутися, перш ніж ми зробимо хід.
— Ти мислиш, як іллірієць, — пробурмотів Різ.
— Це мав бути комплімент, — почула я від Амрен.
Різ форкнув, і тіні згустилися навколо нього, коли він послабив контроль над своєю силою.
— Нуала і Керрідвен уже перевіряють палац. Я огляну з неба. А вам обом треба вийти на нічну прогулянку — адже тут так жарко.
Він зник у шелесті невидимих крил і звуках теплого темного бризу.
Губи Амрен були криваво-червоні при світлі місяця. Я знала, на кого покладено обов’язок обідати необачними шпигунами. І відчула в роті легку згагу.
— Прогуляємося?
Розділ 36
Наступний день уподібнився тортурам. Повільним, невпинним, пекучим.
Удавати цікавість до маєтку й території під час прогулянки з Тарквеном, зустрічатися з його підданими, посміхатися їм стало іще складніше, коли сонце обігнуло небо й нарешті повільно поповзло вниз, до моря. Брехуха, крадійка і зрадниця — зовсім скоро вони називатимуть мене саме так.
Я сподіваюся, що вони дізнаються — Тарквен дізнається, — що ми зробили це в ім’я їхнього порятунку.
Думати так, звісно ж, було за межами зарозумілості, але… Це була правда. З огляду на те, як швидко Тарквен і Крессида перезирнулися, відводячи мене геть від цього храму… Присягаюся, що вони не віддали б цю Книгу. З якихось лише їм зрозумілих причин Книга була їм потрібна.
Можливо, цей новий світ Тарквена міг бути побудований на самій лише довірі… Але якщо армія короля Гайберну зітре його з лиця землі, у Тарквена не буде шансів виконати свій намір.
Я повторювала собі це знов і знов, гуляючи містом, вимушена приймати вітання від його підданих. Можливо, не таких радісних, як у Веларісі, але… Несміливе й вистраждане тепло від людей, які витримали найгірше й тепер намагаються йти далі.
Так само, як і я, котра повинна йти далі всупереч власній пітьмі.
Коли нарешті сонце сіло за обрій, я зізналася Тарквену, що втомилася і зголодніла. Він, як добрий і привітний господар, відвів мене додому і купив дорогою рибний пиріг. Цього вечора він навіть їв смажену рибу в доках.
За вечерею мені велося ще гірше.
Ми мали піти ще до сніданку, але вони цього не знали. Різ казав щось про повернення до Двору Ночі завтра після обіду, тож, можливо, таке раннє відбування не викличе надто великих підозр. Він мав залишити записку з повідомленням про невідкладні справи й подякою Тарквену за гостинність, а потім ми, за планом, мали зникнути, розсіятися додому, до Веларіса.
Ми вивчили розміщення охоронців і графіки їх змін, а також розміщення постів на материку.
Коли Тарквен поцілував мене в щоку на ніч і сказав, що хотів би, щоб цей вечір не був для мене останнім… І що, можливо, він подумає про візит до Двору Ночі найближчим часом… Я мало не впала на коліна, благаючи його про прощення.
Різенд, поклавши руку мені на спину, ніби радив зберігати спокій, попри те що його обличчя не виражало нічого, крім прохолодної зацікавленості.
Я пішла до своєї кімнати. І знайшла там звичні для мене іллірійські бойові обладунки з ременем, увішаним іллірійськими ножами.
Отже, я знову одяглася для битви.
Різ переніс нас у повітрі якомога ближче до мілини і скинув на землю, а по тому піднявся в небо. Поки ми шукатимемо Книгу, Різ стежитиме за вартою на острові й на материку, кружляючи в небі.
Бруд смердів, хлюпав і гальмував кожен наш крок вузькою дорогою до руїн невеличкого храму. Мушлі, водорості й морські равлики обліпили темно-сіре каміння, і з кожним кроком углиб відокремленого храму
Різ і Амрен перевірили це місце на наявність охорони й нікого не виявили. Дивно, але нам щастило. Входячи до храму, ми не ризикнули запалити світло, але було досить і місячного освітлення, що лилося згори зі щілин у камені.
По коліно в багнюці і припливній воді, що, просочуючись, накривала стіни, ми з Амрен вивчили приміщення. Воно було не більше ніж сорок футів завширшки.
— Вона тут, — видихнула я, відчувши її, — так, ніби пазуриста рука ковзнула по моєму хребту вниз.
Шкіру поколювало, а волоски під теплою бронею стали дибки.
— Вона спить.
— Не дивно, що її сховали під камінням, мулом і морем, — пробурмотіла Амрен, і, коли вона повернулася на місці, на неї хлюпнуло баговиння.
Я тремтіла. Від іллірійських ножів, що були на мені зараз, користі було, як від зубочистки. Я крутнулася:
— Нічого не відчуваю в стінах, але вона тут.
Ми одночасно подивилися вниз і скривилися.
— Треба було взяти лопату, — сказала вона.
— Немає часу, щоб іти за нею, — відповіла я.
Починався приплив. Не можна гаяти ані хвилини. Не лише через воду, що прибуває, а й через те, що ось-ось зійде сонце.
З кожною спробою пробитися крізь грузький бруд це відчуття, цей поклик посилювався. Я зупинилася в центрі кімнати — точнісінько в центрі. «Тут, тут, тут», — прошепотіла вона.
Я нахилилася, здригаючись від холодного бруду й уламків мушель та всілякого сміття, що дряпало голу шкіру рук, і почала відкидати їх убік.
— Квапся.
Амрен засичала, але зсутулилася й почала розгрібати кігтями важкий в’язкий мул. Краби і щось слизьке лоскотало мої пальці. Я заборонила собі думати про те, що це могло бути.
Ми копали й копали, поки не вкрилися з ніг до голови солоним брудом, через який наші незліченні дрібні порізи пекло вогнем, а самі ми задихалися на кам’яній підлозі. Перед олив’яними дверима.
Амрен вилаялася:
— Оливо потрібно, щоб утримати і зберегти всередині всю силу. Вони вкривали ним саркофаги своїх найвидатніших правителів, вважаючи, що одного разу ті прокинуться.
— Так вони і зроблять, якщо короля Гайберну не зупинити з Котлом.
Амрен здригнулася й зазначила:
— Двері запечатані.
Я витерла руку об шию — єдину чисту частину свого тіла, а другою прибрала геть рештки бруду з круглих дверей. Кожен легкий дотик до олива відгукувався уколами холоду. Але ось з’явилося різьблене кільце в центрі дверей.
— Ця штука пролежала тут тривалий час, — пробурмотіла я.
Амрен кивнула.
— Я не здивуюся, якщо всупереч відбитку сили Вищого Лорда тут ніколи не ступала нога Тарквена та його попередників і якщо охоронне родове закляття передається їм з прийняттям влади.