Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 76)

Тарквен звівся на ноги, вивчаючи мене й Різа.

Я була нещасною — не просто розбитою. А нещасною.

Емоція, усвідомила я. Це було емоцією, а не нескінченною порожнечею чи жахом, спровокованим інстинктом виживання.

— Мені треба на свіже повітря, — сказала я, попри те що ми були на відкритому просторі.

Але ці золоті вогні, люди вгорі і внизу столу… Мені потрібно було знайти місце на цій великій яхті, де я могла б трохи бути побути на самоті, не має значення, була в мене місія чи ні.

— Якщо хочеш, я можу піти з тобою.

Я поглянула на Вищого Лорда Двору Літа. Я не брехала. Було б легко закохатися в такого чоловіка, як він. Але я не була впевнена, що навіть з тими труднощами, з якими він зіткнувся в Підгір’ї, Тарквен міг зрозуміти темряву, яка, можливо, назавжди залишиться в мені. Не тільки через Амаранту, але й через роки, проведені в голоді й розпачі.

Що я, можливо, завжди буду трохи зломлена і неспокійна. Що я завжди прагнутиму миру, але ніколи — лишитися в затишній золотій клітці.

— Зі мною все гаразд, дякую, — сказала я й попрямувала до широких сходів, що вели вниз, до корми — яскраво освітленої, але більш тихої, ніж головна частина на носі корабля.

Різ навіть не подивився в мій бік, коли я йшла. Скатертю доріжка — хорошої подорожі.

Я була на півдорозі, спускаючись дерев’яними сходами, аж раптом помітила Амрен і Варіана — обидва притулилися до сусідніх колон, п’ючи вино і, здавалося, зовсім не помічали одне одного. Навіть якщо вони ні з ким іншим і не розмовляли.

Можливо, це було ще однією причиною, з якої вона прийшла: щоб відвернути сторожового пса Тарквена.

Я досягла головної палуби, виявивши місце близько дерев’яного поруччя, яке було затінене більше, ніж інші, і припала до нього. Магія вела корабель — жодного човнового весла, жодного вітрила. Таким чином ми тихо пливли в бухту, майже не залишаючи за собою пінного сліду.

Я провела увесь останній час на самоті й не усвідомлювала, що чекала його, доки судно не увійшло в док біля міста-острова.

Коли я спустилася на суходіл із рештою натовпу, Амрен, Варіан і Тарквен чекали мене біля причалу, і в усіх них був дещо напружений вигляд.

Різенда й Крессиди ніде не було видно.

Розділ 34

На щастя, з його зачиненої спальні не було чутно ні звуку. Жодного звуку протягом усієї ночі, навіть коли я підхопилася від кошмару, у якому мене насаджували на палю, і не могла згадати, де була.

З моїх відчинених вікон було видно, як місячне світло танцювало на поверхні моря. Стояла тиша — така гучна тиша.

Зброя. Я була зброєю, яку використовували під час пошуків Книги, для того, щоб зупинити короля й не допустити знищення Стіни, щоб порушити всі його плани щодо Джуріана і війни, яка могла зруйнувати мій світ. Знищити це місце і… Вищого Лорда, який цілком міг змінити хід подій. На мить я уявила Веларіс, його вогні, музику й Веселку. Я сумувала за теплом затишного міського будинку, такого привітного холодної зими. Мені забракло відчуття того, що я частина їх маленького союзу.

Можливо, огортати й захищати мене своїми крилами, писати мені записки — все це було своєрідним способом для Різа переконатися в тому, що його зброя не зламається остаточно, непоправно.

І заради справедливості скажу, що це навіть добре. Ми нічого не були винні одне одному, крім обіцянки разом працювати й боротися.

Він досі міг бути моїм другом. Компаньйоном — хай би що сталося між нами. І те, що він ліг із кимось у ліжко, нічого не змінює.

Думка про те, що він міг бути так само самотнім, як і я, стала справжнім полегшенням для мене.

У мене забракло духу вийти з кімнати і спуститися на сніданок, щоб побачити, чи повернувся Різ.

Побачити, з ким він міг спуститися до сніданку.

Мені нічого робити, казала я собі, лежачи в ліжку і гайнуючи час до обіду з Тарквеном. Тому я залишалася там, поки не прийшли слуги, вибачаючись за те, що потурбували мене. Я зупинила їх, сказавши, що, поки вони прибирають кімнату, я прийму ванну. Вони були ввічливі — якщо не нервували — і лише кивнули, коли я пішла.

У ванній я не квапилася. За замкненими дверима я дозволила собі закликати крихту сили Тарквена — спочатку наказуючи воді піднятися з ванни і прибрати форми маленьких тварин та істот.

Я була дуже близька до трансформації, коли дала волю почуттям. Я розуміла, що могла надати собі рис тварини, і від цього тремтіла, це викликало в мене нудоту. Я могла проігнорувати це, проігнорувати — на якийсь час — те, що в мене з’являлося бажання випустити кігті.

Я була зосереджена на метеликах, що пурхали по всій ванній кімнаті, коли зрозуміла, що провела там уже забагато часу й вода охолола.

Як і минулого вечора, Нуала пройшла крізь стіни, з’явившись звідти, де вона перебувала в палаці, і одягла мене, якимось чином навчившись відчувати, коли я готова. Керрідвен, сказала вона мені, не пощастило й вона мусила допомагати Амрен. Запитати про Різа мені забракло духу.

Нуала обрала кольори зеленої морської піни й рожевого золота, завила, а потім заплела мені волосся в густу косу, у якій виблискували краплини перлів. Якщо Нуала і знала, чому я тут, що робитиму, вона нічого не сказала. Але приділила моєму обличчю більше уваги, ніж зазвичай, увиразнюючи мої губи малиново-рожевим кольором і злегка припудрюючи вилиці рожевими рум’янами. Я могла б мати невинний вигляд, бути чарівною, якби не мої сіро-блакитні очі. Більш запалі, ніж минулого вечора, коли я востаннє милувалася собою в люстрі.

Я достатньо знала палац, щоб здогадатися, де Тарквен призначив зустріч, перш ніж ми побажали одне одному на добраніч.

Головна зала була розташована поверхом вище, приблизно на півдорозі звідси — ідеальне місце зустрічі для мешканців башт і тих, хто працював унизу, невидимі й нечутні, як примари.

Цей поверх уміщував усі численні зали засідань, бальні, обідні й багато інших, якими могли користуватися для зустрічей гостей, а також для урочистостей та зборів. Доступ до житлових рівнів, із яких я і прийшла, охороняла четвірка солдатів на кожній сходовій клітці — всі вони уважно спостерігали за мною, поки я чекала їхнього Вищого Лорда побіля колони з морських мушель. Я питала себе, чи міг він відчути, як я грала з його силою у ванній кімнаті і що частка його сили, яку він віддав, була тепер тут і відповідала мені.

Коли годинник пробив другу, Тарквен вийшов із однієї з сусідніх кімнат у супроводі двох моїх супутників.

Погляд Різенда ковзнув по мені, завваживши одяг, — було очевидно, що вбрання обране на честь нашого господаря та його людей. Помітивши, що я уникала дивитися на нього або Крессиду й дивилася лиш на Тарквена та Амрен, а поруч із ним — Варіана, який зараз крокував до солдатів на сходах, — я подарувала їм обом м’яку стриману усмішку.

— Ти сьогодні чарівна, — сказав Тарквен, схиляючи голову.

Схоже, що Нуала була прекрасним шпигуном. Темно-сіру туніку Тарквена підкреслював такий само відтінок морської піни, як і мій одяг. Ми могли б бути вдалою парою. Я припустила, що з моїм русяво-золотим волоссям і блідою шкірою я була його протилежністю.

Я відчувала, як Різ оцінював мене поглядом.

Я блокувала його. Можливо, пізніше я відправлю водного пса за ним, щоб укусив його за дупу.

— Я маю надію, що не потурбувала вас, — сказала я Амрен.

Амрен знизала плечима. Сьогодні на ній був одяг кольору сірої кам’яної плити.

— Ми закінчували доволі жваву суперечку про воєнний флот і про можливого командувача єдиного фронту. Ти знала, що, перш ніж вони стали такими великими й могутніми, Тарквен і Варіан командували морським флотом Ноструса?

Варіан, що стояв на кілька кроків позаду, напружився, але не обернувся.

Я зустрілася поглядом з Тарквеном.

— Ти не згадував, що був моряком.

Було складно вдавати зацікавленість, бо мене це анітрохи не хвилювало.

Тарквен потер шию.

— Я планував розповісти тобі сьогодні під час нашої екскурсії. — Він простягнув мені руку. — Ходімо?

Жодного слова — я не озвалася жодним словом до Різенда. І не збиралася, лише взяла руку Тарквена і сказала в простір, не звертаючись ні до кого:

— Побачимося пізніше.

Щось торкнулося моєї ментальної стіни, щось темне, потужне. Певно, застереження бути обережною.

Попри те що це було схоже на непевну мерехтливу емоцію, яка переслідувала мене, вона була приємна, тому я ступила трохи ближче до Тарквена. А потім подарувала Вищому Лорду Двору Літа чарівну легковажну усмішку, якої нікому не дарувала вже дуже давно.

Цей легкий дотик емоції згас по інший бік моїх щитів.

Добре.

Тарквен привів мене в наповнену коштовностями і скарбами залу, таку простору, що я роздивлялася її, роззявивши рота, десь зо хвилину. Хвилину, яку я використовувала на те, щоб вивчити полиці, а також дослухатися до себе, щоб почути порух, ознаку якогось почуття — що завгодно, що було б схоже на чоловіка, який стояв поруч зі мною, на силу, яку я закликала у ванній.

— І це… лише одна з колекцій?

Кімната була висічена глибоко під палацом, за важкими олив’яними дверима, які відчинилися лише тоді, коли Тарквен поклав на них долоню. Я не наважилася підійти досить близько до замка, щоб переконатися, чи міг він спрацювати від мого дотику — його підробленого відбитка.

Лисиця в курнику. Ось ким я була.

Тарквен хмикнув.

— Мої предки були жадібні виродки.