Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 75)
— Проблема не в тому, що він любив тебе, а в тому, як сильно. Занадто сильно. Любов буває отрутою.
Він пішов.
Бухта була доволі спокійна, напевно, заколисана волею її Лорда й господаря — щоб прогулянкова яхта погойдувалася, доки ми обідали й пили на її борту.
Виконана з найдорожчого дерева й золота, величезна яхта була досить простора для ста чи більше Вищих Фе, які намагалися не стежити за кожним кроком Різа, Амрен і моїм.
Головна палуба була заставлена низькими столами й кріслами для обідів і відпочинку, а на верхньому рівні під навісом з плитки, прикрашеної перламутром, був розташований наш довгий стіл. Тарквен був втіленням літа у своєму бірюзовому із золотом вбранні, із сяйливими смарагдами на ґудзиках і пальцях. На його волоссі кольору морської піни лежала корона із сапфірів і білого золота. Її форма була подібна до гребенів хвиль — така вишукана, що я часто ловила себе на тому, що пильно розглядаю її.
Як і зараз, коли він повернувся до мене — я сиділа праворуч від нього — і помітив мій погляд.
— Майстерні ювеліри могли б створити корону й більш комфортну. Ця жахливо впивається в шкіру.
Досить приємна спроба почати бесіду, адже я мовчала вже протягом години, натомість спостерігаючи за острівним містом, водою, материком, щоб побачити, чи відповість мені що-небудь. Чи справді Книга схована десь там.
Нічого не відгукнулося на мій німий заклик. Тому я вирішила, що зараз, може, слушний час, щоб запитати:
— Як ти зміг перешкодити тому, щоб корона не опинилася в її руках?
Вимовити ім’я Амаранти тут, серед таких щасливих людей, які святкують подію, було б те саме, що запросити дощові хмари.
Ліворуч від нього сидів Різ, поглинутий розмовою з Крессидою. Він навіть не глянув у мій бік. Ба більше, він майже не розмовляв зі мною, навіть не звернув уваги на моє вбрання.
Незвично, враховуючи, що навіть я сама була задоволена тим, який вигляд мала, сама вибрала собі образ: розпущене волосся, обруч із рожевого золота, котрий тримав його, не даючи спадати на обличчя, шифонова сукня кольору рожевого заходу, без рукавів, яка облягала груди й талію — майже ідентичне тому фіолетовому вбранню, що я носила цього ранку. Жіночна, м’яка, прекрасна. Вже дуже давно я не почувалася гарною. Не хотіла цього.
Але тут можна було дозволити собі бути такою, і це не означало підписати згоду на життя, присвячене плануванню званих вечорів. Тут, на вечірній зорі, я могла бути ніжною й милою, а вранці прокинутися, щоб вбратися в іллірійську бойову шкуру.
— Коли наша земля занепала, ми встигли переправити велику частину наших скарбів. Нострус, мій попередник, був моїм кузеном. Я в той час жив як принц в іншому місті. Тому глупої ночі я дістав наказ заховати скарб, і то швидко, — відповів Тарквен.
Амаранта вбила Ноструса, коли він повстав проти неї, стратила всю його сім’ю на знак покарання. Якщо сила перейшла до нього, Тарквен має бути одним із небагатьох її членів, хто вижив.
— Не знала, що у Дворі Літа так високо цінують скарби, — сказала я.
Тарквен засміявся:
— Лиш найперші Вищі Лорди їх цінували. Здебільшого ми зараз робимо це за традицією.
— Що ж, тоді золото й коштовності — те, що ви цінуєте? — спитала я обережно.
— З-поміж інших речей.
Я пригубила вино, щоб виграти час на обдумування запитання: мусила поставити його, не викликаючи при цьому підозри. Але, можливо, відвертість була найкращим способом поводження.
— Чи дозволено стороннім бачити цю колекцію? Мій батько був торговцем, і я провела більшу частину дитинства в його крамниці, допомагаючи з товарами. Було б цікаво порівняти багатства смертних і створені руками Фе.
Різ продовжував розмовляти з Крессидою, і жодного натяку на схвалення чи подив не пройшло через наш із ним зв’язок.
Тарквен схилив голову, і коштовності на його короні зблиснули.
— Звісно. Може, завтра після обіду?
Він не був дурнем, і, можливо, йому було відомо про цю гру, але його запрошення було щире. Я злегка усміхнулася, кивнувши, і подивилася у бік натовпу, що тинявся внизу палубою, на воду навколо, освітлену світлом ліхтарів. І весь час відчувала на собі погляд Тарквена.
— Який він? Світ смертних? — спитав він.
Я колупала полуничний салат на своїй тарілці.
— Я бачила лише малу його частину. Мого батька поважали торговці, але я була надто юна, щоб подорожувати з ним в інші частини світу людей. Коли мені було одинадцять, він витратив наш статок на партії вантажів, що відправлялися в Бгарат. Ми провели наступні вісім років у злиднях, у глухому селі поряд зі Стіною. Саме тому я не можу сказати про весь світ смертних, але коли розповідаю, що бачила там… Це було складно. Жорстоко. Тут, здається, класові відмінності більш розмиті. А там усе визначають гроші. Вони в тебе або є й ти не ділишся ними, або ти покинутий напризволяще — голодувати й боротися за виживання. Мій батько… Він відновив своє багатство, щойно я опинилася в Прифії. — Моє серце стиснулося. — А ті самі люди, які залишили нас помирати з голоду, знову стали нашими друзями. Я радше зустрінуся віч-на-віч з кожним створінням у Прифії, аніж із тими монстрами по той бік Стіни. Без магії, без сили гроші стали єдиною річчю, яка щось важить.
Тарквен стиснув губи, але його погляд залишався задумливим.
— Якщо прийде війна, ти б пощадила їх?
Таке небезпечне, двозначне запитання. Я не розповім йому, що ми робили за Стіною, — поки Різ не дасть мені вказівок зробити це.
— Мої сестри живуть з батьком у маєтку. Заради них я битимуся. Але заради тих підлабузників і павичів… Я не проти побачити, як їхній спокій буде зруйновано. Включно з ненависною сім’єю нареченого Елейн.
Тарквен стиха сказав:
— Дехто у Прифії думає так само про інші Двори…
— Про що? Про те, щоб позбутися Вищих Лордів?
— Можливо. Але переважно усунути природжені привілеї Вищих Фе над нижчими фейрі. Навіть у самих назвах закладена нерівність. Це може бути більше схоже на людський світ, ніж ти собі уявляєш, і насправді наш світ не такий розмитий, яким може здаватися. У деяких дворах, у найнижчих слуг, за походженням Вищих Фе, більше прав, ніж у найзаможніших нижчих фейрі.
Я раптом усвідомила, що ми були не самі на цій яхті, за цим столом. І те, що нас оточували Вищі Фе, які мали гострий, як у тварин, слух.
— Ви згодні з ними? Це має змінитися?
— Я молодий Вищий Лорд, — сказав він. — Мені ледь виповнилося вісімдесят років від народження.
Отже, йому було тридцять, коли Амаранта прийшла до влади.
— Можливо, інші можуть назвати мене недосвідченим або дурнем, але я знаю про ці звірства не з чуток і знаю безліч нижчих фейрі, які страждали лише через те, що народилися по той бік влади. Навіть у межах моїх власних володінь традиції змушують мене дотримуватися правил моїх попередників: під час роботи нижчих фейрі їх не має бути ні чутно, ні видно. Одного разу я б хотів побачити Прифію, у якій у них буде право голосу, і в моєму Дворі, і поза його межами.
Я вивчала його, намагаючись помітити обман, хитрість. Але нічого не виявила.
Якщо треба було вкрасти у нього — то я
— Скажи мені, що означає цей погляд, — сказав Тарквен, кладучи м’язисті руки на золоту скатертину.
— Я думаю про те, що вас було б легко полюбити. І ще легше назвати своїм другом, — сказала я прямо.
Він усміхнувся мені — широко й нестримно.
— Я не проти будь-якого варіанту.
Легко — напрочуд легко закохатися в такого доброго серйозного чоловіка.
Але я кинула погляд на Крессиду, яка зараз майже сиділа на колінах Різенда. А Різенд усміхався, як кіт, одним пальцем виводячи кола на тильній стороні її долоні. Вона ж сиділа, прикусивши нижню губу, і просто сяяла. Я зустрілася поглядом з Тарквеном, і мої брови поповзли вгору в німому запитанні.
Він скривився й похитав головою.
Я сподівалася, що вони підуть у її кімнату. Тому що якщо я повинна буду слухати, як Різ бавиться з нею в ліжку… Я не дозволила собі закінчити цю думку.
— Минуло багато років відтоді, як я бачив її ось такою, — розмірковував уголос Тарквен.
Мої щоки обдало жаром — сором. За що мені має бути соромно? За бажання задушити її без вагомої причини? Різенд дражнив мене й насміхався наді мною, але він ніколи не спокушав мене такими довгими уважними поглядами, усмішкою з суто іллірійською пихою й зарозумілістю.
Я подумала, що одного разу мені вже був даний цей дар і я розтринькала його, боролася за нього і втратила. Тож вирішила, що за все, що Різенд зробив і чим пожертвував… Він заслужив це так само, як і Крессида.
Навіть якщо… Навіть якщо на якусь мить я хотіла цього.
Я хотіла відчути це знову.
І… Я була самотня.
Я усвідомила, що була самотня, вже дуже й дуже давно.
Різ нахилився, щоб почути те, що говорила Крессида. Її губи торкалися його вуха, її рука переплелася з його рукою.
І це не було сумом або відчаєм, або жахом, що вдарили по мені, це було… Нещастя. Таке похмуре, гостре нещастя, що я звелася на ноги.
Очі Різа метнулися до мене, нарешті він згадав про моє існування, але на його обличчі не відбилося ані натяку на те, що він відчув бодай щось із того, що я послала крізь наш зв’язок. Мені було все одно, чи були мої думки відкриті й чи прочитав він їх, мов книгу. Схоже, його це теж не хвилювало. Він повернувся, сміючись, до того, що говорила йому Крессида, притискаючись до нього ближче.