Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 77)
Я хитнула головою, прямуючи до полиць, убудованих у стіну. Твердий камінь — жодного шансу пробратися сюди, хіба що я прокладу тунель під самою горою. Або якщо хтось не розсіє мене. Хоча тут, напевно, міг бути захист, подібний до того, що був у міському маєтку і в Будинку Вітру.
Скрині, переповнені коштовностями, перлами і нешліфованим коштовним камінням, золотом, якого було стільки, що воно сипалося на мощену бруківкою підлогу. Ряди пишних обладунків стояли біля однієї стіни, ткані шати з мережива й зоряного світла прилягали до другої. Тут були різні мечі та кинджали. Проте жодної книжки. Жодної.
— Ти знаєш історію про кожен скарб?
— Почасти, — сказав він. — У мене не було багато часу, щоб вивчити все.
Добре. Може, він не дізнається про Книгу, не помітить зникнення.
Я обернулася.
— Що тут найцінніше?
— Подумала про крадіжку?
Я придушила смішок.
— Чи не робить мене це запитання злодієм-невдахою?
Брехливою лукавою негідницею — ось ким зробило мене
Тарквен вивчав мене.
— Я сказав би, що просто зараз дивлюся на найдорожче, що тут є.
Мій рум’янець від збентеження був справжнім, не удаваним.
— Ти дуже люб’язний.
Він м’яко усміхнувся. Я завважила, що його високе становище не вбило ще в ньому щирості. Сподівалася, що він ніколи не зміниться.
— Насправді я не знаю, яка річ тут є найціннішою. Усе це безцінні реліквії мого Двору.
Я підійшла до полиці, вивчаючи її. На вельветовій подушечці лежало кольє з рубінів — кожен із цих рубінів був розміром як яйце малинівки. Лише розкішна жінка надягла б на себе це намисто, затьмаривши дорогоцінні камені, а не навпаки.
На сусідній полиці — намисто з перлів, потім сапфірове.
Ще на одній — намисто з чорних діамантів.
Кожен із темних каменів був загадкою — і відповіддю. Кожен із них немов дрімав.
Тарквен наблизився до мене ззаду, дивлячись через моє плече на те, що привернуло мою увагу. Його погляд ковзнув до мого обличчя.
— Візьми його.
— Що? — Я повернулася до нього.
— На знак подяки. За те, що було в Підгір’ї. — Він потер потилицю.
«Запитай його зараз натомість про Книгу».
Але це потребує довіри і… хай який він був добрий, але він залишався Вищим Лордом.
Він закрив кришку скриньки, передаючи її мені.
— Ти була першою людиною, хто не розреготався над моєю ідеєю про стирання кордонів класової приналежності. Навіть Крессида розсміялася, коли я поділився з нею. Якщо ти не приймеш намисто за те, що врятувала нас, тоді прийми його за те, що сприйняла мою ідею.
— Вона справедлива, Тарквене. Я її оцінила, але це аж ніяк не означає, що ти мені щось винен.
Він похитав головою:
— Просто прийми це.
Моя відмова образить його, тому я взяла скриньку.
— Воно пасуватиме тобі у Дворі Ночі, — сказав Тарквен.
— А може, я залишуся тут і допоможу тобі змінити світ.
Він злегка всміхнувся — куточками губ.
— Мені стане в пригоді союзник на півночі.
То ось чому він привів мене сюди? Ось чому дав мені цей подарунок? Я не усвідомлювала, що ми були одні тут унизу, глибоко під землею, в місці, яке з легкістю могло бути запечатане.
— Тобі не варто боятися мене, — сказав він, і я замислилася над тим, чи був мій страх таким видимим. — Але я мав на увазі те, що ти маєш вплив на Різенда. А з ним, як відомо, до біса важко мати справу. Він отримує те, що хоче, у нього є плани, про які він нікому не розповідає, поки не здійснить їх, і він ніколи не вибачається за жоден із них. Будь його емісаром у людських землях, але будь і нашим. Ти бачила моє місто. У мене є ще троє таких людей. Амаранта знищила їх майже одразу по тому, як захопила владу. Усе, чого мої люди зараз хочуть, — це лише миру, безпеки, щоб не тремтіти й не озиратися через плече. Інші Вищі Лорди розповіли мені про Різа й попередили про нього. Але він помилував мене в Підгір’ї. Брутіас був моїм кузеном, і ми зібрали в наших містах усі сили для штурму Підгір’я. Вони зловили його, коли він пробирався потайки в тунель для зустрічі з ними. Різ бачив це в розумі Брутіаса — я знаю, що він бачив. Але все ж таки він збрехав їй в обличчя і кинув виклик, коли вона віддала наказ перетворити його на живу примару. Може, це було заради його власних планів, але я знаю, що це було милосердно. Він знав, що я молодий і недосвідчений, і він помилував мене. — Тарквен похитав головою, здебільшого, здавалося, до самого себе. — Іноді я думаю, що Різенд… Що він міг стати її підстилкою для того, щоб не дати їй звернути всю свою увагу на нас.
Я б ніколи не зрадила те, що мені було відомо. Але підозрювала, що він бачив це в моїх очах — мені було сумно від цієї думки.
— Я знаю, що, дивлячись на тебе, я повинен бачити, на кого він перетворив тебе, — на свою вихованку, монстра. Але я бачу в тобі доброту. Гадаю, що це говорить про нього більше, ніж будь-що інше. Це свідчить про те, що в нього і в тебе може бути багато таємниць.
— Годі! — вихопилося в мене. — Не треба. Ти знаєш, що я не можу нічого розповісти тобі. І нічого не можу обіцяти. Різенд — Вищий Лорд. І я служу його Двору.
Тарквен опустив погляд.
— Вибач мені, що був такий напористий. Я тільки вчуся грати в ігри Дворів — на превеликий жаль моїх радників.
— Сподіваюся, що ти ніколи не навчишся грати в ці ігри.
Тарквен подивився мені в очі, на його обличчі був обережний, проте похмурий вираз.
— Тоді дозволь прямо тебе запитати. Це правда, що ти пішла від Темліна, тому що він замкнув тебе у своєму домі?
Я намагалася відігнати спогади, жах і страждання мого розбитого серця. Але кивнула.
— І це правда, що ти була врятована з в’язниці Двору Ночі?
Я знову кивнула.
Тарквен сказав:
— Двір Весни — мій південний сусід. У нас з ними тісні зв’язки. Але якщо мене не запитають безпосередньо, я не згадаю, що ти була тут.
Крадійка, брехуха й маніпулятор. Я не заслуговувала на союз із ним.
Але я схилила голову на знак подяки.
— Чи покажуть мені й інші колекції скарбів?
— Золото й коштовності мало вразили тебе? Як же твоє око торговця?
Я постукала по скриньці.
— О, я отримала те, що хотіла. Зараз мені цікаво побачити, наскільки цінний союз із тобою.
Тарквен засміявся, звук відбився від каменю і скарбів навколо нас.
— Усе одно я не дуже хотів іти сьогодні на засідання.
— Який же несерйозний і неслухняний юний Вищий Лорд!
Тарквен знову взяв мене під лікоть, погладжуючи мою руку й виводячи з кімнати.
— Знаєш, мені здається, що тебе теж було б напрочуд легко полюбити, Фейро. І ще легше стати твоїм другом.
Я змусила себе ніяково відвернутися, поки він замикав двері позаду нас, поклавши долоню на поверхню над дверною ручкою. Я почула клацання замків, що стали на місце.
Він привів мене в інші кімнати під замком. Одні були заповнені коштовностями, другі — зброєю, треті — одягом попередніх епох. Він показав мені кімнату, що була заповнена книжками, і моє серце тьохнуло, але там нічого не було. Нічого, крім шкіри, пилу й тиші. Ніяких ознак сили, схожої на чоловіка поруч зі мною — ані натяку на Книгу, яка була мені потрібна.