Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 72)

Її тонкі маленькі пальчики контрастували з його великою долонею. Другу руку він простягнув мені.

Різ відповів за неї:

— Тому що я допізна сидів із Кассіаном та Азріелем і вони обібрали мене до нитки в карти.

— Неприємно бути переможеним?

Я взяла його за руку. Мозолі на ній дряпали шкіру — єдина ознака того, що під витонченим одягом і зовнішнім лоском прихований тренований воїн.

— Так, коли мої брати об’єднуються в команду проти мене, — буркнув він. І без попередження з його боку ми зникли в північному вітрі.

А потім… Потім я мружила очі від яскравого сонця, що відбивалося від бірюзового моря, намагаючись звикнути до сухої задушливої спеки — навіть прохолодний морський бриз від неї не рятував.

Я кліпнула оком кілька разів — це була єдина реакція, яку я наважилася показати, забираючи руку із цупких долонь Різа.

Тепер ми стояли на майданчику біля жовто-коричневого кам’яного палацу, який був розташований на вершині острова-гори в самому серці затоки у вигляді півмісяця. Місто розкинулося навколо нас і нижче, спускалося до блискучого моря. Більшість будівель була споруджена або з того самого каменю, що й палац, або з мерехтливого білого матеріалу, який, можливо, був коралом або перлами. Над численними башточками і шпилями літали чайки, і на небі не було жодної хмаринки, — нічого, крім солоного морського бризу й шуму міста внизу.

Мости з’єднували галасливий острів з великою землею, що оточувала його з трьох боків. Один із мостів зараз було піднято, щоб пропустити великий багатомачтовий корабель. Справді, тут було більше кораблів, ніж я могла полічити, — торговельні судна, рибальські, а якісь, як мені здалося, переправляли людей з острова на материк, на берегах якого було ще більше будівель і різного народу.

Гурт людей стояв перед нами за дверима з морського скла, за якими був сам палац. З невеликого балкончика, на якому ми стояли, не було іншого виходу — хіба що розсіятися або ж вийти в ті двері. Або, припустімо, ми мали зробити стрибок на червоні дахи ошатних будинків, що були на цілу сотню футів нижче від нас.

— Ласкаво просимо до Адріати, — сказав високий чоловік у центрі гурту.

І я знала — пам’ятала його.

Але не зі своїх спогадів. Я пам’ятала, що в цього прекрасного Вищого Лорда Двору Літа була насиченого бронзового кольору шкіра, біле волосся і приголомшливі очі кольору бірюзових хвиль, що б’ються об берег. Я також пам’ятала, що цього чоловіка змусили спостерігати за тим, як Різенд спочатку проник у розум його придворного, а потім забрав у того життя. Пам’ятала про те, як Різенд збрехав Амаранті, що саме йому нібито стало відомо, і врятував чоловіка від долі, яка, можливо, була гірша за саму смерть.

Ні — якимось чином я пам’ятала Вищого Лорда Двору Літа, але не могла цього пояснити, немов якась дещиця мене знала, що вона була частиною його й цього місця. Ніби щось у мені говорило: «Я пам’ятаю, пам’ятаю, пам’ятаю. Ми одне ціле, ти і я».

— Радий бачити тебе знову, Тарквене, — сказав Різ, розтягуючи слова.

Решта п’ятеро осіб, що стояли позаду Вищого Лорда Двору Літа, обмінялися похмурими поглядами, у яких можна було завважити тривогу. Як і в їхнього лорда, шкіра в них була темна, а волосся різних відтінків — від білого до сріблястого, ніби все своє життя вони провели під палючим сонцем. Очі в них, однак, були різного кольору. І зараз вони металися між мною й Амрен.

Різ засунув одну руку в кишеню, а другою показав у бік Амрен.

— Гадаю, Амрен ти знаєш. Попри те що ви не бачилися від моменту твого сходження на трон.

Холодна обачлива люб’язність, м’яка рука в сталевій рукавичці.

Тарквен коротко кивнув.

— З поверненням до міста, леді.

Амрен не кивнула, не вклонилась і тим паче не зробила реверансу. Вона подивилася на Тарквена, високого і м’язистого, у вбранні блакитного, золотого та кольору морської хвилі, і сказала:

— Принаймні ти набагато симпатичніший за свого кузена. Він був як справжнісіньке більмо на оці.

Жінка, що стояла за Тарквеном, люто глипнула на неї. Червоні губи Амрен розтягнулися в широкій посмішці.

— Ясна річ, я співчуваю, — додала вона зі зміїною щирістю.

Аморальні, жорстокі — ось якими були Амрен і Різ. Отак і я повинна була поводитися із цими людьми.

Різ жестом показав у мій бік.

— Не впевнений, що ви двоє колись були офіційно представлені в Підгір’ї. Тарквен, Фейра. Фейра, Тарквен.

Жодних титулів — або для того, щоб позлити, або через те, що Різ вважав це марнуванням часу.

Очі Тарквена, такі пронизливі, кристально-блакитні, вп’ялися в мене.

«Я пам’ятаю тебе, пам’ятаю, пам’ятаю».

Вищий Лорд не усміхався.

Я надала обличчю байдужого, знудьгованого виразу. Його погляд ковзнув по моїх грудях, кинувшись до широкого трикутного вирізу моєї сукні, як коли б він міг побачити, куди вислизнула іскра його життя, його сили.

Різ простежив за його поглядом.

— Її груди досить спокусливі, хіба ні? Що твої стиглі яблука.

Я притлумила бажання кинути на Різа сердитий погляд, замість того перемкнувши увагу на Тарквена, ліниво розглядаючи його, так само як він розглядав інших.

— Ну от, а я подумала, що вас зачарували мої губи.

Сліпучий подив на мить промайнув на обличчі Різа й одразу зник.

Ми обоє озирнулися на господарів цього Двору, які, як і раніше, стояли напружено, зі скам’янілими обличчями. Здавалося, Тарквен зважував атмосферу між мною й моїми супутниками, а потім обережно вимовив:

— Схоже, ви маєте що мені розповісти.

— У нас є чимало історій, — відповів Різ, кивнувши в бік скляних дверей позаду них. — То чому б не послухати їх у більш комфортній обстановці?

Жінка, що стояла на пів кроку позаду Тарквена, трохи вийшла вперед.

— Закуски вже готові.

Здавалося, лише тепер Тарквен згадав про присутність цієї жінки і, спохопившись, поклав долоню на її тендітне плече.

— Крессида, принцеса Адріати.

Хто вона? Його дружина? На жодному з її пальців не було обручки, і я не пам’ятала, щоб вона була в Підгір’ї. Солоний бриз розвівав довгі сріблясті пасма її волосся, і я б ніколи не сплутала блиск її карих очей ні з чиїм іншим — блиск хитрощів, гострих як бритва.

— Дуже приємно, — проказала вона хрипко. — Це честь для мене.

Мені стало неприємно, але я не дала їй змоги запримітити, якою огидною була для мене її вдавана люб’язність. Натомість я знизала плечима, так само як Різенд.

— Це для мене честь, принцесо.

Нам поспіхом представили тих, хто залишився: трьох радників, що стежили за містом, Двором і контролювали торговельні відносини. І лиш по тому гарного широкоплечого чоловіка на ім’я Варіан, молодшого брата Крессиди, капітана охорони Тарквена і принца Адріати. Свою увагу він цілковито зосередив на Амрен, ніби відчував, від кого виходила найбільша загроза, і був би радий здихатися її якнайшвидше, якби мав таку можливість.

За весь час, що знала Амрен, я ніколи не помічала на її обличчі такого вдоволеного виразу, як зараз.

Нас провели до палацу з доріжками і стінами, майстерно вимощеними подрібненими мушлями, з незліченними вікнами, що відкривали вид на бухту, материк або море. Люстри з морського скла розгойдувалися на теплому бризі над джерелами й фонтанами зі свіжою прісною водою. Вищі Фе — слуги і придворні — квапливо проходили повз нас. У більшості з них, одягнених у вільний легкий одяг, була бронзова шкіра. Занурені у свої турботи, вони не звертали на нас уваги, ми їм були геть не цікаві. Нижчих фейрі на нашому шляху ми не зустріли.

Я крокувала позаду Різенда, який ішов поруч із Тарквеном. Могутня сила Різа стримувалася наче якоюсь перепоною. Усі інші йшли за нами. Амрен залишалася в межах досяжності, і я запитувала себе, чи була й вона моїм охоронцем. Тарквен і Різ невимушено розмовляли, обидва вже помітно нудьгували. Говорили про наближення Нінсара — про кольори, які виставлять обидва Двори на другорядне коротке свято.

А невдовзі після нього надійде Каланмай.

У мене скрутило живіт. Якщо Темлін має намір дотримуватися традиції та позаяк я більше не була з ним… Я не дозволила своїм думкам заходити так далеко в майбутнє. Це було б несправедливо. Ані стосовно мене, ані стосовно нього.

— На моїй землі є чотири головні міста, — сказав мені Тарквен, обернувшись через мускулисте плече. — Останній місяць зими й перші весняні місяці ми проводимо в Адріаті — в цей час місто найпрекрасніше.

Справді, я уявила, що нескінченним літом було приємно насолоджуватися у свій час. За містом, біля моря або в місті під зірками… Я кивнула.

— Тут надзвичайно красиво.

Тарквен дивився на мене досить довго, тож Різ не витримав.

— Відновлювальні роботи тривають? — спитав він.

Слова Різа перемкнули увагу Тарквена.

— Переважно. Нам ще багато слід зробити. Задня половина замку досі в руїнах. Але, як бачите, внутрішні роботи ми вже майже завершили. Утім, свою увагу ми передусім зосередили на відновленні міста, і там ремонтні роботи тривають.

Амаранта розграбувала місто?

— Сподіваюся, що ніякі цінності не були втрачені під час окупації? — поцікавився Різ.