Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 7)

— Знаю, ти хотіла допомогти, — вів далі Люсьєн, — мені шкода.

Так само, як і мені.

Перед неосяжністю мого існування, яке тепер нічим не було обмежено, розверзлася прірва.

Я дозволила їй мене всю поглинути.

Розділ 4

Гості почали прибувати за кілька днів до весільної церемонії, і я була рада, що ніколи не стану Вищою Леді, отже, не матиму того рівня відповідальності, тієї могутності, що їх має Темлін.

Якась давно забута крихітна частинка мене бунтувала й навісніла із цього приводу, однак…

Вечері, сніданки, пікніки та полювання.

Мене представляли гостям, і мені вже боляче було посміхатися, адже посмішку я носила, немов маску, приклеєну до обличчя і вдень, і вночі. Я з нетерпінням чекала весілля, знаючи, що, коли все скінчиться, мені не доведеться вдавати із себе щасливу, розмовляти з кимось чи взагалі щось робити. Цілий тиждень. Місяць. Рік.

Темлін мужньо витримував усі урочистості. Він умів затаюватися, як звір, нічим не видаючи свого внутрішнього стану. Мені ж невтомно повторював, що прийоми були способом представити мене Двору, приводом для торжества його підданих. Він запевнив, що ненавидить ці прийоми так само, як і я, що справді подобаються вони лише Люсьєну, бо той любить веселощі. Але бувало, що я помічала, як він усміхається. І, правду кажучи, він на це заслуговував. І його піддані — також.

Тож я терпіла, тримаючись ближче до Аянти, коли Темліна не було поруч. Або, якщо вони обоє були біля мене, не втручалася в їхню розмову, лічила години, поки всі гості розійдуться.

— Тобі час у ліжко, — сказала мені Аянта, коли ми з нею дивилися на зібрання п’яних гультяїв, що заповнили парадну залу. Я помітила Аянту біля розчинених дверей пів години тому і була рада втекти від галасливої компанії Темлінових друзів, із якими я змушена була розмовляти. Чи не розмовляти. Вони або відверто на мене витріщалися, або силувалися знайти спільні теми для розмови. Здебільшого патякали про полювання. Бесіда сходила нанівець уже за три хвилини.

— У мене є ще ціла година до сну, — сказала я.

Аянта була у звичній для мене світлій мантії з каптуром і срібним вінцем з блакитним каменем, що прикрашав його верхівку.

Ми стояли біля обшитих дерев’яними панелями стін при головному вході, і чоловіки Фе, проходячи повз нас, дивилися на неї з благоговінням або хіттю, або так і так. Подеколи їхні погляди затримувалися й на мені. Я знала, що їхні відверті погляди не стосуються ані мого яскраво-зеленого вбрання, ані гарного обличчя (надто блідого порівняно з красою Аянти). Я намагалася їх ігнорувати.

— Ти готова до завтрашнього дня? Чи можу я чимось допомогти? — Аянта пригубила шампанське з келиха.

Сукня, яку я надягла сьогодні ввечері, була її подарунком. Вона називала її квіткою Двору Весни. Ейсіл просто отетеріла, коли я одягалася, і напружено мовчала, поки Аянта виконувала свої звичні обов’язки.

— Усе добре.

Я вже розуміла, який жалюгідний вигляд матиму, якщо попрошу її бути зі мною й після весілля, назавжди. Якщо зізнаюся, що мені страшно залишатися сам-на-сам із цим Двором, із цими людьми — до самого Нінсара, другорядного весняного свята на честь закінчення засівання полів та збору перших квітів у цьому сезоні. Попереду були довгі місяці. Навіть якби вона зосталася жити у своєму храмі, все одно це було б надто далеко.

Двоє молодиків, які проходили повз нас, мали нахабство наблизитися. Їх, власне, цікавила Аянта.

Вони підійшли до неї, а я відступила і сперлася спиною на дерев’яну панель. Молодики були рослі, вродливі, як і здебільшого всі чоловіки Двору. Те, що вони озброєні, означало, що перед нами Вищі Фе, які охороняють землі Темліна. Можливо, вони навіть працювали на батька Аянти.

— Жрице, — шанобливо вклонившись, звернувся один із чоловіків.

На цей час я вже звикла до того, що люди цілують її срібні каблучки і просять молитися за них, їхні родини, коханих. Аянта спокійно вислуховувала їх, і вираз її вродливого обличчя не мінявся.

— Броне, — звернулася вона до одного з молодиків із брунатним волоссям, який стояв ліворуч від неї, і додала, сором’язливо усміхнувшись і поглянувши на чорнявого кремезного молодика, що стояв праворуч від неї: — І Гарт.

Я знала, що означає ця усмішка: вона шукає, з ким провести ніч.

— Давно я вас, шибайголів, не бачила.

Вони фліртували у відповідь, аж ось помітили мене.

— О, — сказала Аянта, і з неї спав каптур, коли вона повернула голову в мій бік. — Дозвольте представити вам Леді Фейру, рятівницю Прифії.

— Ми знаємо, — тихо мовив Гарт, і вони з другом вклонилися мені в пояс. — Ми були разом з вами там, у Підгір’ї.

Я змусила себе злегка схилити голову, коли вони випростались.

— Вітаю із завтрашнім днем! — сказав Брон, усміхнувшись. — Гідний кінець, так?

Гідний кінець настане, коли я ляжу в могилу й горітиму в пеклі.

— Котел, — сказала Аянта, — благословив нас усіх цих союзом.

Чоловіки згідно пробурмотіли, знову схиляючи голови.

Я більше не звертала на них уваги.

— Мушу сказати, — вів далі Брон, — що той бій… Бій із Міденгардським хробаком, еге ж? Це було надзвичайно. Одна з найблискучіших битв, що я бачив у своєму житті.

Я ладна була злитися зі стіною, не піддатися спогадам про смердючий бруд, про скрегіт ікл, що роздирали плоть.

— Дякую.

— О, це звучить жахливо, — сказала Аянта і присунулася ближче, напевно, помітивши, що ввічлива усмішка спала з мого обличчя. Жриця торкнулася мого плеча. — Така мужність варта благоговіння.

Я відчула жалюгідну вдячність за цей заспокійливий дотик. За це легке стискання, подібне до обіймів. Уже тоді я знала, що вона надихала сонми дівчат Фе вступити в її орден — не для поклоніння Матері або Котлу, а щоб навчити їх жити, як живе вона, сяяти так само яскраво, як вона, і любити себе, насолоджуючись чоловіками, куштуючи то одного, то другого, як вони куштують страви на бенкеті.

— Ми пропустили полювання, — невимушено сказав Гарт, — тож нам не пощастило помилуватися вашими талантами зблизька, але, сподіваємося, наступного місяця Вищий Лорд розквартирує нас поблизу угідь. Матимемо за честь полювати з вами.

Темлін ніколи не дозволив би мені їхати з ними. Я не хотіла зізнаватися, що більше ніколи в житті не взяла б до рук лук та стріли й не стала б полювати. Останнє полювання, у якому мене змусили брати участь два дні тому, було не в радість. На мене всі дивилися, а я не могла впоратися з луком та стрілами. Зараз знову на мене дивилися, чекаючи відповіді, і я змушена була сказати:

— Матиму за честь.

Аянта, щоб відволікти Брона від розмови, взяла його за руку й запитала:

— Ви завтра будете на службі в мого батька чи відвідаєте церемонію?

Саме за таке вміння я потребувала її присутності на церемоніях.

Брон відповів їй, а от погляд Гарта був прикутий до мене — до моїх схрещених рук, моїх татуйованих пальців. Він спитав:

— Чи щось чутно про Вищого Лорда?

Аянта напружилася, а Брон тієї ж миті перевів погляд на мої татуювання.

— Ні, — відповіла я, утримуючи погляд Гарта.

— Він має тікати з переляку, адже до Темліна повернулася сила.

— Тоді ви зовсім не знаєте Різенда.

Гарт кліпнув очима, і навіть Аянта замовкла. Певне, то була найбільш рішуча з моїх заяв під час усіх цих прийомів.

— Ми подбаємо про нього в разі необхідності, — сказав Гарт, переступаючи з ноги на ногу.

Весь цей час я дивилася на нього так само, не змінюючи виразу обличчя.

Аянта сказала:

— Вищі Жриці подбають про це. Ми не дозволимо, щоб з нашою рятівницею поводилися нечемно.

Моє обличчя виражало байдужість. То ось чому Темлін спочатку розшукував Аянту? Щоб укласти союз? Мені забракло повітря.

Я повернулася до неї:

— Я піду до себе. Скажи Темліну, що ми з ним побачимося завтра.

Завтра, тому що, за їхнім давнім звичаєм, сьогодні ми мали спати окремо, так мені сказала Аянта.

Вона поцілувала мене в щоку, і її каптур в одну мить сховав мене від усіх поглядів присутніх у кімнаті.

— Я до ваших послуг, Леді. Просто скажіть, якщо вам щось буде потрібно.

Я кивнула, хоч і не збиралася просити про допомогу.

Вислизнувши з кімнати, я обернулася, щоб подивитися на гостей в залі. Темлін і Люсьєн стояли, оточені Вищими Фе. Можливо, не всі вони були однаково вишукані, але то були люди, які знали одне одного і здавна билися пліч-о-пліч. Друзі Темліна. Він представив мене їм, і я миттєво забула їхні імена. А потім не намагалася їх пригадати.