Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 6)

— Ти не уявляєш, як важко відпускати тебе навіть із маєтку! Він під значно більшим тиском, ніж ти гадаєш.

— Я добре знаю, що на нього тиснуть. Але мені навіть на думку не спадало, що я можу стати його бранкою.

— Ти не бранка. — Він стиснув щелепи. — Це геть не так, і ти це знаєш.

— Чомусь раніше, коли я була смертною людською жінкою, він зовсім не хвилювався, дозволяючи мені полювати і блукати лісом самій. І кордони тоді були набагато менш безпечні.

— Він не дбав про тебе так, як дбає зараз. І після того, що трапилося в Підгір’ї…

Слова Люсьєна прокотилися луною у мене в голові.

— Він був дуже наляканий. Він боїться побачити тебе в руках ворогів. Вони це прекрасно знають. Щоб узяти Темліна під свій контроль, їм достатньо захопити тебе в полон.

— І ти гадаєш, я про це не знаю? Невже він справді думає, що решту життя я проведу в маєтку, наглядаючи за служницями та розгулюючи в розкішному вбранні?

Люсьєн дивився вглиб вічнозеленого лісу.

— Хіба не про це мріють усі смертні жінки — вийти заміж за прекрасного лорда Фе, який купуватиме їм подарунки, і довіку жити в розкоші?

Я схопила свою кобилу за вуздечку так сильно, що вона закрутила головою.

— Я бачу, ти досі такий самий дурник, яким був і раніше, Люсьєне.

Він примружив своє металеве око.

— Темлін — Вищий Лорд. Ти станеш його дружиною. Є певні традиції, очікування, яких ти маєш дотримуватися і яким мусиш відповідати. Ми повинні їх дотримуватися. Якщо хочемо утворити потужний згуртований фронт, який відновився після того, як його знищила Амаранта, і тепер може дати відсіч ворогам, якщо вони знову спробують відібрати те, що нам належить.

— Аянта сказала мені майже те саме вчора.

— Наближається десятина, — сказав він, похитавши головою. — Перша десятина, яку він збиратиме від часів… від початку дії її прокляття. — У його словах ледь чутно проклюнулася рабська інтонація. — Він дав мешканцям три місяці, щоб навести лад у справах. Він хотів дочекатися Нового року, але чомусь передумав і почне збирати її вже наступного місяця. Аянта сказала, що вже час — люди до цього готові.

Він очікував на мою реакцію, попри те що знав, знав, що я зеленого уявлення не маю, що воно таке, ця десятина. Йому хотілося, щоб я вголос це визнала. Від злості я мало не плюнула йому в обличчя. Утім, стрималася і рівним голосом попросила:

— Скажи мені, що воно таке, ця десятина.

— Двічі на рік, — повів він, — частіше в дні Літнього та Зимового Сонцестояння, кожен із придворних Двору Весни, незалежно від того, належать вони до Вищих Фе чи нижчих, мусить платити десятину — залежно від доходу та статусу. У такий спосіб ми утримуємо маєток, оплачуємо охоронців, їжу, прислугу. Темлін, натомість, захищає своїх підданих, керує, допомагає, якщо може. Це обмін. Цього року він переніс дату на місяць уперед — щоб був додатковий час для збору коштів, а по тому — святкувань. Але незабаром посланці від кожного села чи клану прибудуть сюди, щоб заплатити свою десятину. Як дружина Темліна ти сидітимеш поруч із ним. І якщо вони не заплатять, ти будеш змушена сидіти там, поки він здійснюватиме правосуддя. Це може бути жахливим видовиськом. Я вестиму облік — хто прийшов, хто заплатив чи не заплатив. Потім, якщо вони не заплатять своєї десятини в триденний термін, він повинен буде розпочати полювання на них. Сама Вища Жриця — Аянта — наділятиме його священними правами на це полювання.

Жахливо. Брутально. Я хотіла сказати йому це, але піймала Люсьєнів погляд і передумала. З мене було досить і тих людських поглядів, що засуджували мене.

— Дай йому час, Фейро, — сказав Люсьєн. — Нехай відгуляєте весілля, за ним, наступного місяця, відбудеться збирання десятини, а потім подивимося.

— Я вже дала йому час. Я не можу весь час сидіти в маєтку під замком, — сказала я.

— Він знає. Не говорить про це, але ж знає. Повір. Прости йому, що через вбивство його родини він не може бути таким… м’яким щодо тебе і твоєї охорони. Він забагато разів втрачав тих, хто йому був дорогий. Як і всі ми, — мовив Люсьєн.

Кожне його слово розпалювало повільний вогонь всередині мене.

— Я не хочу виходити заміж за Вищого Лорда. Я хочу вийти заміж за нього.

— Один без одного просто не існує. Він той, ким він є. Він завжди, завжди захищатиме тебе, подобається тобі це чи ні. Поговори з ним, серйозно поговори, Фейро. Ти все тоді зрозумієш. — Наші погляди зустрілися. М’язи окреслилися на щелепі Люсьєна. — Не проси мене обирати.

— Але ти навмисно не кажеш мені багатьох речей.

— Він мій Вищий Лорд. Його слово — закон. У нас є один-єдиний шанс, Фейро, єдиний шанс відновити і зробити світ таким, яким він має бути. Я не почну боротися за новий світ з того, що зраджу його довіру. Навіть якщо ти…

— Навіть якщо я — що?

Обличчя Люсьєна зблідло. Він провів рукою по сивій кінській гриві.

— Мене змусили дивитися на те, як мій батько ріже на шматки жінку, яку я любив. Брати змусили мене.

У мене стиснулося серце у співчутті до нього, бо я розуміла його біль, який невідступно йшов за ним.

— Не було закляття, магічного заклинання, щоб повернути її. Зібрання Вищих Лордів не воскресило б її. Я дивився, як вона помирає, і ніколи не забуду тієї миті, коли її серце перестало битися.

Мої очі кресали іскри.

— У Темліна є те, чого не маю я, — тихо сказав Люсьєн. Він важко дихав. — Ми всі чули, як ти зламала шию. Але ти мусила повернутися. І я сумніваюся, що він теж зможе забути цей звук. І зробить усе можливе, щоб захистити тебе від небезпеки, навіть якщо це означає зберігати секрети і йти за правилами, які тобі не подобаються. У цьому він не поступиться. Тож і не проси його, принаймні не зараз.

Я не знала, що йому на те відповісти. Дати Темліну час, дати йому звикнути… Хіба що на це я була здатна.

Шум будівництва заглушив співи лісових птахів задовго до того, як ми зайшли в селище: стук молотків по цвяхах, накази робітників, ревіння домашньої худоби.

Вийшовши з хащі, ми опинилися перед недобудованим поселенням. То були охайні споруди з каменю та дерева, будівлі з доступних матеріалів, зведені над складами для зберігання припасів та загонами для худоби… Закінченою була тільки криниця в центрі міста та будівля, що здавалася подібною до корчми.

Мене досі дивувала схожість життя в Прифії й у світі людей. У мене було таке відчуття, що я опинилася у своєму рідному селищі. Тут було охайніше, поселення мало вигляд новіший, але загальне планування, основні акценти — все те саме.

Я почувалася чужинкою, ступивши в поселення тоді, коли в ньому кипіла робота. Та, побачивши нас із Люсьєном, усі покидали хто що робив, торгувати чи молотити, щоб подивитися на незнайомих людей.

На мене.

Ніби хвиля тиші накрила поселення — всі звуки діяльності в ньому завмерли, навіть у найвіддаленіших куточках.

— Фейра, та, що звільнила нас від прокляття, Визволителька, — прошепотів хтось.

Ось і нове ім’я.

Я пораділа з того, що на мені був костюм для їзди верхи з довгими рукавами й рукавички в тон, які я надягнула, перш ніж ми під’їхали до кордонів селища.

Люсьєн зі своєю кобилою зупинився біля довготелесого Вищого Фе, який, судячи з усього, відповідав за зведення будинку, що межував із криницею-фонтаном.

— Ми приїхали дізнатися, чи потрібна вам допомога, — сказав Люсьєн доволі голосно, щоб його почули всі. — Ми до ваших послуг до кінця дня.

Чоловік зблід.

— Дякую, мілорде, нам нічого не потрібно. — Він хтиво глипав на мене великими очицями. — Борг сплачено.

Мої вологі й без того долоні спітніли ще більше. Моя кобила нетерпляче перебирала ногами по червонуватій брудній вуличній дорозі.

— Прошу вас, — сказав Люсьєн, ввічливо схиляючи голову. — Участь у будівництві — наш обов’язок. Це буде честю для нас.

Чоловік похитав головою.

— Борг сплачено.

Так відбувалося під час усіх наших зупинок під час подорожі селищем: Люсьєн всюди зустрічав ввічливу, шанобливу відмову.

За двадцять хвилин ми вже поверталися в тінь і шелест лісу.

— Він дозволив тобі взяти мене із собою, — сказала я осиплим від хвилювання голосом, — щоб я нарешті припинила пропонувати їм допомогу?

— Ні, я сам вирішив тебе взяти. Саме із цією метою. Вони не хочуть і не потребують твоєї допомоги. Твоя присутність відволікає їх від роботи й нагадує, у якому пеклі їм довелося побувати.

Я здригнулася.

— Нікого з них не було в Підгір’ї. Я нікого з них не впізнала.

Люсьєна пересмикнуло.

— Не було. Бо Амаранта запроторила їх у табори. Знаті та фаворитам Фе дозволяли жити в Підгір’ї. Утім, якщо вони не допомагали на будівництві або ж не постачали їжу, їх замикали в мережі тунелів у Підгір’ї. Тисячі людей тіснилися в камерах і тунелях без світла й повітря. Протягом п’ятдесяти років.

— Ніхто мені такого ніколи не казав…

— Тому що про це забороняли говорити. Деякі люди божеволіли, і тоді, як Амаранта забувала віддавати охоронцям накази погодувати в’язнів, вони починали полювати одне на одного. Утворювалися банди, які нишпорили по таборах. — Він потер брову. — Там відбувалися жахливі речі. Тепер вони намагаються згадати, як це — бути нормальними, як воно — жити.

У горлі в мене від люті пекло вогнем. Але це весілля… Можливо, воно стане початком зцілення.

Проте всі мої чуття — звук, смак, сприйняття — їх немов оповила сіра пелена.