Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 5)

Його пальці опустилися нижче, кружляючи навколо пупка.

— Ти… ти для мене весь світ, — промовив він хрипко. — Хочу, щоб з тобою все було гаразд. Хочу знати, що вони не дістануться тебе, що більше не скривдять.

— Знаю.

Пальці спускалися нижче. Я важко ковтнула і знову сказала:

— Знаю.

Відкинула пасма волосся з його чола.

— А хто попіклується про тебе? Хто тебе охоронятиме?

Його губи стиснулися в одну лінію. Всі сили повернулися до нього, він не потребував нікого, хто захищав би його чи опікував. Я майже фізично відчувала, як у ньому закипає гнів — не на мене, а від думки про те, який він був безпорадний лише кілька місяців тому, коли, вразливий до всіх примх Амаранти, змушений був виконувати їх. Тоді його сила була слабким струмком порівняно з водограєм, що вирував у ньому зараз. Він глибоко зітхнув, заспокоюючись, і нахилився, щоб поцілувати моє серце, просто між моїх грудей. То була досить вичерпна відповідь.

— Скоро, — промурмотів він, опускаючи пальці мені на талію. — Скоро ти станеш моєю дружиною, і тоді все це залишиться в минулому.

Я вигнула спину від нетерплячого бажання відчути його пальці нижче, і усмішка торкнулася його вуст. Я майже не чула власного голосу, зосередивши всю увагу на пальцях, що корилися моєму мовчазному наказу.

— Як тоді мене називатимуть?

Його палець опинився біля мого пупка, а сам він нахилився до соска і став легенько його посмоктувати.

— М-м-м, — промурмотів він, і, відчувши вібрацію навколо соска, я вигнулася.

— Усі називатимуть мене просто дружиною Темліна чи в мене буде якийсь титул?

Він підвів голову, щоб подивитися на мене.

— Хочеш, щоб був титул?

Перш ніж я встигла відповісти, він вкусив мене за сосок, а потім став зализувати невелику подряпинку, і його пальці знову занурилися між моїми ногами. Він пестив мене, малюючи довгі дражливі кола.

— Ні, — видихнула я. — Але не хочу, щоб люди… — Котел би мене забрав — його бісові пальці! — Я не знаю, чи впораюся, якщо вони називатимуть мене Вищою Леді.

Знову його пальці сковзнули вглиб мене, і він схвально рикнув, відчувши всередині й між моїми ногами вологу — мою і його.

— Вони не називатимуть тебе так. Ні, не називатимуть, — знову видав він звук, подібний до вдоволеного гарчання, знову навис наді мною і, сповзаючи вниз, залишив по собі слід від поцілунків. — Немає такого поняття, як Вища Леді.

Він схопив мої стегна, щоб ширше розвести мої ноги, спустився губами нижче і…

— Що означає немає такого поняття, як Вища Леді?

Жар, його торкання — все припинилося.

Він подивився на мене, лежачи між моїми ногами, і я майже досягла кульмінації від його погляду. Але те, що він сказав, що мав на увазі… Він поцілував внутрішню частину мого стегна.

— Дружини Вищих Лордів — просто дружини. Консорти. Вищих Леді ніколи не було.

— Але ж мати Люсьєна…

— Вона — Леді Двору Осені. Не Вища Леді. Тож і ти будеш Леді Двору Весни. До тебе звертатимуться так само, як до неї. Так само поважатимуть, як і її. — Він опустив погляд на те, що містилося зовсім близько від його рота.

— Але ж Люсьєн…

— Я не хочу зараз чути імені жодного з чоловіків із твоїх вуст, — видихнув він і притиснувся губами до мене.

Перший доторк його язика поклав край суперечці.

Розділ 3

Темлін, напевно, почувався страшенно винним. Того самого ранку, як він поїхав, Люсьєн запросив мене відвідати селище, щоб оцінити, як воно відновлюється.

Я не була там цілий місяць. Не можу навіть пригадати, коли востаннє моя нога ступала на цю землю. Декого із селян запросили на наше святкування Зимового Сонцестояння, але натовп був такий великий, що я ледве спромоглася привітатися із тими, хто там був.

Коні вже були осідлані й стояли перед дверима стайні, а я полічила охоронців: чотири біля дальніх воріт, по двоє обабіч будинку і двоє тих, повз кого я зараз пройшла в саду. Ніхто з них не мовив ані слова, проте вони пантрували за мною очима, і це було неприємно.

Люсьєн хотів осідлати свого сірого в яблуках коня, але я зупинила його.

— Упав зі своєї чортової кобили? — сердито спитала я, штурхаючи його в плече.

Люсьєн відсахнувся, кобила тривожно заіржала, а я швидко глянула на свою витягнуту руку. Я не стала дивитися на охоронців і запитувати себе, що вони могли подумати про цю сцену. Не встиг Люсьєн відповісти, як я спитала:

— Чого ти не сказав мені про нагів?

Він схрестив руки на грудях, примружив металеве око й відкинув руді пасма з обличчя.

Я мусила на мить відвести погляд.

Волосся Амаранти було темніше. Її шкіра — кремово- біла, геть не схожа на поціловану сонцем золотаву шкіру Люсьєна.

Я пильно роздивлялася стайню. Принаймні вона була велика й відкрита, а робітники саме працювали в іншому крилі. Перебування всередині для мене зазвичай не становило проблем. Здебільшого я бувала там тоді, коли мені ставало аж так нудно, що я йшла в стайню до коней. Багато місця для переміщення, для втечі. Стіни не справляли враження таких незламних. На відміну від кухонь — занадто низьких, із товстими стінами, замалими вікнами, через які не можна пролізти. На відміну від студії, у якій бракує природного освітлення. У мене в голові був довгий список тих місць у маєтку, де я могла або не могла перебувати. Рейтинг складався за таким принципом: чи в цих приміщеннях моє тіло напружувалося і чи я пітніла.

— Я не брехав, — жорстко відказав Люсьєн і погладив кобилу по корпусу. — Насправді вона мене скинула. Коли один із них стягнув мене з неї.

Типовий для Фе спосіб мислити і брехати.

— Чому?

Люсьєн стиснув губи.

— Чому?

Він повернувся до кобили, що терпляче чекала на нього. Проте я встигла помітити вираз його обличчя. На ньому була… жалість.

Я запропонувала:

— Може, підемо пішки?

Він повільно повернувся до мене:

— Це близько чотирьох кілометрів.

— І ти міг би пробігти їх за кілька хвилин. Мені ж цікаво, чи не відстану я від тебе.

Його металеве око заскреготало, і я знала, що він скаже, ще до того, як розтулив рота.

— Забудь, я пожартувала, — мовила я й сіла на свою білу кобилу з приємним норовом, трохи лінькувату й розпещену.

Люсьєн не намагався сперечатися й мовчав, поки ми їхали лісовою стежкою. Весна, як завжди, розкошувала у своїй красі. Повітря було насичене ароматом бузку, хаща, через яку стрічкою бігла стежка, була сповнена звуків життя. Жодного боге, жодних ознак нагів чи подібних істот, через яких на ліс спадала німа тиша.

— Мені не потрібна твоя бісова жалість, — сказала я йому нарешті.

— Це не жалість. Темлін просив, щоб я не говорив тобі… — Він трохи скривився.

— Я не зі скла зроблена. Якщо нага напав на тебе, я маю право знати.

— Темлін — мій Вищий Лорд. Він віддає накази, а я їх виконую.

— Ти так не думав, коли порушив наказ Темліна і відправив мене на пошуки суріеля. Я мало не загинула.

— Тоді я був у розпачі. Ми всі були в розпачі. Але тепер… Тепер треба навести лад, Фейро. Нам потрібні правила, ієрархія й порядок, якщо ми хочемо мати шанс на відновлення. Тому все, що він говорить, треба виконувати. Я перший, на кого дивитимуться інші… Я подаю приклад. Не проси мене ризикувати стабільністю цього Двору, висловлюючи незгоду. Не зараз. Він дає тобі стільки свободи дій, скільки може.

Я змусила себе заспокоїтися й набрати повітря в легені, яким уже його бракувало.

— Попри те що відмовляєшся спілкуватися з Аянтою, ти говориш зовсім як вона.

Люсьєн аж зашипів, немов мої слова обпекли його. А тоді сердито додав: