Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 4)

— Це важливий момент і для мене, — обережно сказала Аянта, поправляючи вінець на каптурі. Очі кольору морської хвилі зустрілися з моїми. — Ми з тобою такі схожі — молоді, недосвідчені з-поміж цих… вовків. Я вдячна тобі й Темліну, що ви даєте мені змогу провести церемонію, що запросили працювати із цим Двором, бути його частиною. Іншим Вищим Жрицям немає діла до мене, як і мені до них, але…

Вона струснула головою, і на ній колихнувся каптур.

— Ми втрьох, — прошепотіла вона, — утворимо солідний союз. Навіть учотирьох, якщо долучимо Люсьєна. Проте він може й не схотіти мати зі мною справи.

Аянта пирхнула.

Головний аргумент.

Вона частенько так чи інак згадувала його в розмовах, намагалася не випускати його з ока на заходах, а ще торкнутися його ліктя або плеча. Він її ігнорував. Минулого тижня я нарешті запитала його, чи не запав він на неї. Люсьєн зиркнув на мене, злегка рикнув і тієї ж миті кудись зник. Я сприйняла це як стверджувальну відповідь.

Шлюб із Люсьєном був би так само корисний, як і з Темліном. Права рука Вищого Лорда і син ще одного Вищого Лорда… Будь-хто з їхніх нащадків матиме вплив, а знайомство з ними для кожного буде престижним.

— Знаєш, йому нелегко ведеться з жінками, — сказала я байдужим тоном.

— Він був з багатьма жінками після смерті своєї коханої.

— Можливо, з тобою буде інакше.

Можливо, це означало б щось, до чого він ще не готовий. Я зосередилася, добираючи слова:

— Можливо, тому він тебе й уникає.

Аянта замислилася, а я дуже хотіла, щоб вона повірила мені, попри те що сказане мною було лише напівправдою. Мені здається, що Люсьєн навряд чи пробачив або колись пробачить Аянті — амбітній, розумній, гарній, сміливій жінці — те, що вона втекла із Прифії під час правління Амаранти. Іноді я навіть боялася, щоб мій друг, розлютившись, не розірвав Аянті горло за вчинок, який напевно вважав зрадою. Урешті-решт Аянта кивнула.

— Ти рада, що невдовзі в тебе буде весілля?

Я покрутила смарагдову каблучку на пальці.

— Це буде найщасливіший день у моєму житті.

Коли Темлін освідчився, я, звісно ж, саме так і почувалася. Від радості я заплакала, сказала йому своє так, тисячу разів так, і ми кохалися посеред поля, куди він привіз мене, щоб освідчитися.

Аянта кивнула.

— Ваш союз благословен Котлом. Те, що ти вижила в Підгір’ї, є тому доказом.

Я завважила її погляд — вона подивилася на мою ліву руку, на татуювання.

Я поборола бажання сховати руку під стіл.

Татуювання в неї на лобі було ще темніше за моє, але зображення прекрасно гармоніювало з її виглядом, вбранням і прикрасами. Там навіть відчувалася якась ніжність, на відміну від витончених, але жорстких ліній, що покривали мою руку.

— А купімо тобі довгі рукавички, — раптом запропонувала вона.

І тим самим нагадати про себе тому, кого я так відчайдушно намагалася забути.

— Я подумаю над цим, — сказала я з м’якою усмішкою.

Це було все, що я могла вдіяти, аби не втекти до того, як Аянта піде до своєї особистої молитовні — подарунку від Темліна на честь її повернення, де вона висловлювала полудневу подяку Котлу за звільнення нашої землі, за мій тріумф, за встановлення панування Темліна.

Іноді мені хотілося попросити її помолитися і за мене.

Помолитися, щоб якогось дня я навчилася любити сукні, свята, де я грала б роль гарненької сором’язливої нареченої.

Я вже лежала в ліжку, коли Темлін тихо, мов олень у лісі, увійшов до кімнати. Я звела голову й хотіла вже взяти зі столика кинджал, який тримала там завжди, але, побачивши широкі плечі, розслабилася. Світло від запалених свічок осяяло його засмаглу шкіру, лишаючи обличчя в тіні.

— Не спиш? — ледь чутно промовив він.

Я чула по голосу, що він невдоволений. Після обіду він порпався в паперах, купу яких Люсьєн залишив у нього на столі.

— Не могла заснути, — відповіла я, спостерігаючи за рухом його м’язів, коли він ішов до ванної кімнати, щоб умитися.

Я вже годину намагалася заснути, але, щоразу як заплющувала очі, тіло кам’яніло, а стіни кімнати, здавалося, насувалися на мене. Обмежилася тим, що навстіж відчинила вікна, але ніч… ця ніч мала бути довгою.

Я знову відкинулася на подушки, слухала, як він спокійно й зібрано готується до сну. Він не порушував дистанції між нами, бо вважав, що для мене важливо мати власний простір.

Утім, він щоночі спав тут. Я ще жодного разу не ночувала в його спальні, тож усе думала, чи зміниться щось після нашої шлюбної ночі. Молилася, щоб не прокинутися зненацька посеред ночі й не злякатися, якщо в темряві не зрозумію, де я.

Можливо, тому він не квапив мене.

Вийшовши з ванної кімнати, Темлін скинув із себе сорочку й туніку, а я звелася, спершись на лікоть, щоб, коли він став біла ліжка, подивитися на нього.

Моя увага була прикута до сильних та спритних пальців, що розстібали штани.

Темлін видав схвальні звуки, і я прикусила нижню губу, коли він зняв і їх, і білизну, відкриваючи горду й переконливу довжину того, що ховалося під ними. У мене перехопило дух. Я скерувала погляд на його м’язистий торс, груди, а потім…

— Ходи сюди, — протягнув він так грубо, що я ледве розібрала слова.

Я відкинула ковдру, відкриваючи своє вже оголене тіло, і він зашипів з нетерпіння.

Його погляд змінився, у ньому кричав голод; я ж поповзла на край ліжка і стала навколішки. Узяла його обличчя в долоні. Його золотава шкіра опинилася в дивному обрамленні: білизни правої руки й чорноти лівої. Я поцілувала його.

Темлін тримав мій погляд, коли ми цілувалися, навіть коли я притиснулася ближче, стримуючи подих, а його рука сковзнула вниз, до мого живота.

Його мозолисті пальці гладили мої стегна, талію, потім затрималися на ній. Він нахилив голову, щоб поцілувати мене. Ковзнув язиком по моїх губах, і цей рух змусив мене розкрити їх, впускаючи його всередину, віддаючи йому всю владу над собою. Таким поцілунком Темлін щоразу ніби переконував мене, що я належу йому й тільки йому.

Я застогнала, відкинувши голову назад, надаючи йому ще більше доступу до себе. Його руки завмерли в мене на талії, потім перемістилися — одна на мої сідниці, а друга ковзнула між нами.

Ця мить… Цієї миті існували тільки ми — між нашими тілами не було нічого.

Його язик настирливо пестив моє піднебіння, а палець слизнув у глибину мене, і я задихнулася, вигинаючи спину.

— Фейро, — прошепотів він мені в губи з таким благоговінням, якого я не чула навіть від Аянти, коли вона на світанку в день Сонцестояння молилася Котлу.

Його язик знову заволодів моїм ротом, а в цей же час його палець рухався всередині мене. Мої стегна коливалися, благаючи ще, благаючи, щоб він весь увійшов у мою плоть, а його звуки, коли він занурив іще один палець, були подібні до гарчання і млосно проникли мені в груди. Я піддалася йому. Між стегон спалахнула і пронеслася блискавка… Я вже не думала ні про що, окрім його пальців, його губ, його тіла, яке накрило моє.

Він натиснув долонею в найчутливішій точці між моїми стегнами, і я простогнала його ім’я, розсипаючись на скалки в палких обіймах.

Я відкинула голову, щоб вдихнути прохолодне нічне повітря, а по тому він опустив мене на ліжко — ніжно, обережно, з любов’ю.

Він накрив мене собою, опустився мені на груди. Губи зімкнулися навколо соска. За якусь мить я впилася пальцями йому в спину, обвила його ногами, він занурився в мене. Це, саме це було мені потрібно.

Він зволікав, підвівшись на тремтливих руках наді мною.

— Благаю… — задихалася я.

Він сковзнув губами по моїй шиї, губах.

— Темліне, — благала я.

Він накрив мою праву грудь долонею, придавивши великим пальцем сосок. Я зойкнула, і він занурився в мене одним потужним поштовхом. Потім ще і ще.

На якусь мить я стала нічим, ніким.

Ми злилися в одне тіло, два серця билися, як одне. Я хотіла, щоб так було завжди. Він вийшов з мене — не весь, — напружуючи м’язи спини, яка вигиналася під моїми пальцями, а потім увірвався знову і робив так само знову і знову.

Я розсипалася й розсипалася в його обіймах, він рухався і мурмотів, що кохає мене. Потім моє тіло знову пронизала блискавка, і знову її шалений вогонь понісся по жилах і досяг голови. Коли ж я викрикнула: «О Темліне!», його теж накрила хвиля насолоди. Я стискала його, ловлячи хвилі цієї насолоди, що прокочувалися через усе його тіло, упивалася його вагою, його шкірою, його силою.

Деякий час у кімнаті було чутно тільки наше уривчасте дихання.

Мені не сподобалося, що Темлін вийшов з мене занадто швидко. Він, лігши набік і спершись головою на лікоть, малював кола в мене на животі та грудях.

— Вибач за сьогодні, — промурмотів він.

— Байдуже, я розумію, — відповіла я.

Напівправда, напівбрехня.