Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 3)

Хоч Темлін і платив за мій повсякденний одяг, обирала його Аянта, вихоплюючи своїм прискіпливим оком з усього те, що мені пасуватиме. Вона була душею народу фе. Здавалося, сама Богиня звеліла вивести його з мороку і відчаю до світла. Вона ще жодного разу не зрадила й не обманула мене, і мене брав острах у ті дні, коли Аянта була в храмі, приймала паломників, давала вказівки своїм слугам та помічникам. Отож сьогодні я особливо раділа їй.

Я підібгала свої тонкі спідниці кольору ніжно-рожевого світанку і, притримуючи їх рукою, стала підніматися мармуровими сходами до будинку.

Наступного разу, обіцяла собі, я таки переконаю Темліна взяти мене із собою в селище.

— О ні, ми не можемо дозволити їй сісти поруч із ним! Вони пошматують одне одного, а кров зіпсує скатертини.

Аянта насупилася під блідим сіро-блакитним каптуром, і татуювання на чолі, що зображувало різні фази Місяця, зморщилося. Вона викреслила ім’я, яке внесла до списку гостей мить тому в схему їх розсадки за столом.

Удень стало жарко, і в кімнаті, де ми сиділи, було навіть трохи душно. Навіть легенький вітерець, що дув у відчинені вікна, не давав прохолоди. Утім, Аянта не знімала із себе важкої накидки з каптуром.

Усі Вищі Жриці вдягалися у вишукано переплетені, хвилясті, багатошарові вбрання вільного крою, хоч на вигляд були аж ніяк не матрони. Тонку талію Аянта підкреслювала красивим поясом із напівпрозорим небесно-блакитним камінням ідеально овальної форми, оправленим у сяйливе срібло. Обрамляв каптур тонкий німб сріблястого кольору з великим каменем у центрі. Тканина була закріплена під німбом так, щоб прикривати брови та очі, коли жриці потрібно було помолитися, звернутися до Котла чи Матері або просто подумати.

Одного разу Аянта показала мені, який вигляд має тканина, коли вона опущена на очі: видно було лише ніс та повні чуттєві губи Аянти. Голос Котлу. Такий її образ мене трохи налякав. Ця закрита верхня частина обличчя просто перетворила яскраву лукаву жінку на живу ляльку, на щось геть інше. На щастя, Аянта рідко опускала покривало. Вона іноді навіть знімала каптур, і тоді сонце грало її довгим, злегка кучерявим золотавим волоссям.

Срібні каблучки блищали на доглянутих пальцях Аянти, коли вона записувала наступне ім’я.

— Схоже на гру, — промовила вона, зітхнувши. — Усі ці особи, які б’ються за владу і вплив, якщо потрібно буде, проливатимуть кров. Дивно тобі, мабуть, до такого звикати.

Попри витонченість та заможність вони зберігали звички дикунів. Вищі Фе не були схожі на легковажну знать зі світу смертних. Ні, коли вони ворогували, то буквально розпускали когось на криваві стрічки.

Колись я боялася навіть дихати в їх присутності.

Я розім’яла пальці, розтягуючи й викривляючи татуювання, нанесені на шкіру.

Тепер я можу битися разом із ними і проти них. Але поки що я цього не робила.

За мною дуже пильно наглядали — стежили й занадто доскіпливо оцінювали. Навіщо нареченій Вищого Лорда навчатися бойової підготовки, якщо в країні нарешті запанував мир? До такого аргументу вдалася Аянта, коли я необачно заїкнулася про це за вечерею. Треба віддати належне Темліну, він бачив проблему з обох боків: я можу навчитися захищати себе, але… поширяться чутки.

— Смертні не набагато кращі, — зізналася я Аянті й додала, намагаючись підтримати розмову з нею, бо лиш вона з мого нового оточення була адекватна у спілкуванні зі мною: — Моя сестра Неста саме та компанія.

Аянта закинула голову, сонячні промені впали на блакитний камінь на її каптурі, і той засяяв.

— Твої смертні родичі приєднаються до нас?

— Ні, — сказала я. — У мене не було на меті запрошувати їх. Не хотіла показувати їх прифіянцям. Не хотіла, щоб бачили, якою я стала.

Вона побарабанила довгим тонким пальцем по столу.

— Але ж вони живуть зовсім неподалік від Стіни, чи не так? Якщо для тебе важливо, щоб вони приїхали, Темлін і я могли б убезпечити їх під час подорожі.

За час, що його ми проводили разом, я встигла розповісти їй про селище, про дім, де зараз жили мої сестри, про Айзека й Томаса Мандрея. Мені несила було згадувати Клер Беддор і те, що сталося з її родиною.

— Неста ненавидить ваш рід за все те, що з нею зробили, — сказала я, пригадуючи, що пережила смертна, і водночас відганяючи ці спогади.

— Наш рід. Ми про це вже говорили, — тихо мовила Аянта.

Я кивнула.

— Ми старі й лукаві, нам подобається битися словами, як клинком чи кігтями. Усе, що ти кажеш, кожне твоє слово, судитимуть, і, найімовірніше, не на твою користь. — І ніби для того, щоб пом’якшити попередження, додала: — Будь обережна, леді.

Леді. Яке безглузде звертання. Ніхто взагалі не знав, як до мене слід звертатися. Я не була однією з Вищих Фе за народженням.

Я була Перетвореною. Мене воскресили, сім лордів Прифії дали мені нове тіло. Я знала, що не була дружиною Темліна. Ми не поєднані як належить. Поки що.

По правді… По правді, то Аянта, з її блискучим золотавим волоссям, очима кольору морської хвилі, витонченими рисами обличчя, гнучким станом була більше до пари Темліну. Вона йому рівня. Союз із Темліном — Вищий Лорд та Жриця, — демонстрував би намір захисту, сили й безпеки з наших земель перед будь-яким зовнішнім ворогом. І зміцнив би силу Аянти, яку, безсумнівно, вона хотіла здобути.

Серед Вищих Фе було заведено, що жриці здійснюють обряди й ритуали, записують історії та легенди, а також виступають радниками лордів і леді як із глобальних, так і з не надто значних питань. Я не помітила, щоб Аянта використовувала магію, але коли запитала про це Люсьєна, то він насупився і сказав, що їхня магія виходить із їх церемоній і може мати смертельні наслідки, якщо вони того схочуть. Під час Зимового Сонцестояння я шукала якихось її ознак, сподівалася побачити магію, яка спускається крізь її здійняті догори руки, залиті променями вранішнього сонця, але жодної хвилі чи магічної вібрації не помітила. Ані від неї, ані від землі, на якій ми стояли.

Я не знаю, чого насправді чекала від Аянти — однієї з дванадцяти Вищих Жриць, які разом керують сестрами на всій території Прифії. Літня, тиха, незаймана — такою малювала мені уява жрицю з легенд, що їх смертні переказували з уст в уста. Аж ось Темлін оголосив, що давній друг має невдовзі відновити напівзруйнований храмовий комплекс на наших землях. Проте наступного дня в нашому домі здійнявся ураган на ім’я Аянта, і тієї ж миті ці очікування були нівельовані. Особливо про целібат.

Жриці могли виходити заміж, народжувати дітей і розважатися як їм заманеться. Притлумити природні інстинкти, свою вроджену жіночу магію дарувальниці життя — це осквернити дар плодючості від Котла. Так одного разу сказала мені Аянта.

І якщо сім Вищих Лордів правили Прифією, сидячи на троні, дванадцять Вищих Жриць верховодять зі своїх вівтарів. Їх потомство мало ту саму повагу й володіло такою самою владою, як і діти будь-якого Вищого Лорда. Аянта, будучи наймолодшою верховною жрицею за останні триста років, залишалася незаміжньою, бездітною і готовою дарувати свої ласки «найкращим чоловікам Прифії».

Я часто запитувала себе, як це — бути такою вільною і врівноваженою.

Коли я не відповіла на її м’яке зауваження, вона сказала:

— Ти вирішила, якого кольору буде твоя сукня? Біла? Рожева? Жовта? Червона?

— Не червона.

Я ненавиділа цей колір. Понад усе. Волосся Амаранти, кров, шрами на мертвому тілі Клер Беддор, прибитому до стіни в Підгір’ї.

— Багряний колір може пасувати до зеленого… Але це, напевне, дуже нагадує стиль Двору Осені, — знову постукала пальцем по столу Аянта.

— Будь-який колір, який ти вибереш.

Вона стала моєю опорою, і я мусила це визнати. Здавалося, їй за втіху чинити так — турбуватися про ті справи, які мені не до снаги було виконувати.

Брови її ледь не злетіли догори.

Попри те що вона була Вищою Жрицею, їй та її родині тільки втечею пощастило врятуватися від жахіть, що вирували в Підгір’ї. Її батько, один із найсильніших союзників Темліна з-поміж Двору Весни і капітан його армії, відчув, що насувається лихо, й доправив Аянту, її матір та двох молодших сестер за океан, до Валлахану, який був однією з численних територій Фе. П’ятдесят років жили вони при чужому Дворі, у той час як їхніх людей вбивали й перетворювали на рабів.

Вона жодного разу не згадала про це, а я ні про що не розпитувала. Я знала цю історію від Темліна.

— Кожна деталь цього весілля — повідомлення не лише Прифії, а й світові, — сказала вона.

Я стримала зітхання. Знала — вона вже казала про це раніше.

— Бачу, тобі не подобається сукня…

М’яко сказано. Я ненавиділа тюлеве жахіття, яке вона вибрала для мене. Темлін теж кривився, особливо коли я продемонструвала йому, який матиму вигляд у цьому вбранні. І водночас він переконливо мовив: «Аянта знає, що робить». Мені захотілося з ним посперечатися. Було прикро, що він, хоч і погодився зі мною, проте став на її бік, але я не стала даремно витрачати сили, подумавши: «Власне, яка різниця?»

Аянта вела далі:

— Утім, вона створює правильне послання. Я жила при багатьох Дворах і знаю, як усе працює. Повір.

— Я вірю тобі, — сказала я, махнувши рукою в бік паперів, що лежали перед нами. — Ти знаєш, як це робиться. А я — ні.

Срібло задзвеніло на зап’ястях Аянти, геть як браслети дівчат із «Дітей Благословенних» по той бік Стіни. Я іноді запитувала себе, чи, бува, ці дурні смертні не вкрали ідею у Вищих Жриць Прифії, або ж якась жриця, подібна до Аянти, завела таку моду серед людей.