Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 2)
І, гадаю, навіть вічності забракне, щоб зібрати їх докупи.
Розділ 2
— Я хочу з тобою.
— Ні.
Я схрестила руки, майже накривши правою татуйовану ліву й трохи ширше розставивши ноги на брудній підлозі стайні.
— Минуло три місяці. Нічого не трапилося, а до селища менше ніж п’ять кілометрів.
— Ні.
Крізь двері стайні лилися промені ранкового сонця, осяваючи золотаве волосся Темліна, який застібав на грудях останню пряжку перев’язу з кинджалами. Його обличчя — мужнє й прекрасне, саме таке, яким я мріяла його побачити тими нескінченними місяцями, коли він носив маску, — було серйозне, губи стиснуті.
За його спиною Люсьєн, уже сидячи верхи на своєму сірому коні в яблуках, в оточенні ще трьох охоронців із фейської знаті, мовчки хитнув головою на знак попередження, примруживши своє металеве око.
Здавалося, він казав: «Не тисни на нього».
Темлін уже рушив до свого осідланого вороного коня. Мені залишалося хіба що зціпити зуби й поквапитися за ним.
— Селищу потрібна бодай якась допомога, і мої руки не будуть зайвими.
— Не варто забувати, що ми досі полюємо на чудовиськ Амаранти, — сказав Темлін, спритно, одним рухом стрибнувши на свого коня.
Іноді мені здавалося, що коні були просто прикриттям — засобом довести свою нормальність, вдати, що він не може побігти прудкіше за них. Я не раз казала йому, що він живе однією ногою в лісі. Темлін сів верхи. Зараз його зелені очі нагадували дві зелені крижинки.
— Я не зможу дати тобі охорону для супроводу — у мене немає зайвої.
Я вхопилася за повіддя:
— Не треба мені охорони.
Пальці мої напружилися, стиснувши шкіряну вуздечку, і я спинила коня. Золота каблучка з прямокутним смарагдом на моєму пальці зблиснула на сонці.
Два місяці тому Темлін освідчився мені. Ці два місяці минули в переглядах варіантів весільних букетів та вбрання, вивченні варіантів меню та розсаджування гостей. Невелика перерва — дякувати Зимовому Сонцестоянню — відбулася тиждень тому. Я перевдяглася з шовків і мережив у хвойні гілки та гірлянди з листя. Власне, я міняла одне свято на друге, проте зміна внесла певну різноманітність.
Три дні святкувань та обміну невеликими подарунками завершилися тривалою помпезною церемонією на вершині пагорба. Тоді ми перейшли зі старого року в новий, коли сонце «померло», щоб вранці «народитися» заново. Щось на кшталт цього. Зимове Сонцестояння святкували в краю вічної весни! Та це не додало мені весільного настрою.
Я не дуже уважно слухала пояснення походження свята, та й самі Фе сперечалися з приводу того, походило воно від Двору Зими чи від Двору Дня. Тепер в обох Дворах його вважають головним святом. Найголовнішою зі священних урочистостей. Усе, що я знала, — це те, що повинна витримати дві церемонії: одну на заході сонця — вона знаменувала початок нескінченної ночі подарунків, танців та випивки — на честь помирання старого сонця, і другу — світанкове привітання, народження нового сонця. Це вже коли я буду геть втомлена і в мене болітимуть і очі, і ноги.
Мені дуже не подобалося, що я мусила стояти перед численними придворними, втім, не забуваючи і про фейрі з нижчих станів, тоді як Темлін проголошував промови і довгі тости. Я завбачливо змовчала, що мій день народження випав саме на цю найдовшу ніч у році. Хай там як, подарунків я отримала достатньо, і, безумовно, на весілля отримаю ще стільки ж чи навіть більше. Я не знала, що робитиму з такою кількістю речей.
Тепер до весілля залишалося якихось два тижні. І я будь-що повинна була вибратися з маєтку, бо якщо не здійсню цього, то все, що мені судилося, — це витрачати Темлінові гроші й задовольнятися запопадливим до себе ставленням фейрі і фейців.
— Прошу тебе! Життя в селищі ледь жевріє. Я могла б полювати, щоб добувати їжу для його мешканців…
— Це небезпечно, — сказав Темлін, знову вповільнюючи хід коня, шкіра якого виблискувала, як чорне дзеркало, навіть у тіні стайні. — Надто для тебе.
Щоразу, як ми сперечалися, він наводив цей аргумент. Щоразу я благала його відпустити мене в селище Вищих Фе, щоб допомогти відновити те, що Амаранта спалила багато років тому.
Ми вийшли зі стайні. Я пішла за ним у яскравий безхмарний день, де трави вкривали сусідні пагорби, погойдуючись під легким вітерцем.
— Люди хочуть повернутися, вони хочуть знайти місце, де зможуть
— Ці ж люди вважають тебе благословенням, ознакою стабільності. Якщо з тобою щось станеться… — Він урвав себе на півслові, спиняючи коня на краю брудної стежки, що вела до східних лісів і де на нього за кілька метрів уже чекав Люсьєн. — Немає сенсу щось відновлювати, якщо тварі Амаранти шастають землями і можуть знову все знищити.
— Діють охоронні закляття.
— Дехто зміг їх уникнути. Учора Люсьєн убив п’ятьох нагів.
Я повернула голову, подивилася на Люсьєна. Той скривився. Люсьєн нічого мені про це не сказав учора за вечерею. Він
Темлін тихо сказав:
— Мені важко робити те, що я мушу, коли весь час думаю, чи в безпеці ти.
— Звісно, я буду в безпеці.
Я ж тепер фейка. З такою силою та спритністю я мала всі шанси втекти, уникнути небезпеки, коли раптом щось станеться.
— Прошу тебе, будь ласка, просто зроби це для мене, — промовив Темлін, погладжуючи міцну шию жеребця, який нетерпляче заіржав.
Інші вже перевели своїх коней у легкий галоп, і перший із них вже майже сховався в тіні лісу. Темлін різко повернув обличчя у бік білосніжного маєтку, який було добре видно в мене за спиною.
— Я певен, що там знайдеться тобі робота. Або почни писати картини. Спробуй той новий набір, що я подарував тобі на свято Зимового Сонцестояння.
У цьому домі на мене не чекало нічого, окрім приготування до весілля, відтоді як Ейсіл заборонила мені робити бодай щось. І не тільки через те, ким я була і ким невдовзі стану для Темліна… Через те, що я зробила особисто для неї, для її хлопчаків і для всієї Прифії. І слуги поводилися так само. Деякі з них плакали, висловлюючи подяку, коли бачили мене в коридорах. Що ж до живопису…
— Хай буде по-твоєму, — зітхнула я і змусила себе подивитися йому у вічі й усміхнутися, а тоді застерегла його: — Будь обережним.
Мене непокоїла думка про те, що він їде полювати на монстрів, яких колись звільнила Амаранта.
— Я люблю тебе, — тихо мовив Темлін.
Я кивнула, тихо проказавши те саме у відповідь, тим часом як кінь Темліна вже біг риссю до Люсьєна, який досі чекав на нього і тепер трохи хмурився. Я не дивилася їм услід.
Неквапом я поверталася через загорожі, що ними були обнесені садки; птахи весело співали своїх весняних пісень, а під моїми легкими черевиками шелестіла рінь.
Я ненавиділа яскраві сукні, які стали тепер моїм щоденним вбранням, але сміливості зізнатися в цьому Темліну у мене не ставало. Ні тоді, коли він купував мені ті сукні, ані тепер, коли він сяйливими очима дивився на мене, коли я вбиралася в них, і щиро зізнавався мені в тому, який він щасливий. День, коли я знову вдягну шаровари й туніку, коли зброя замінить мені вишукані прикраси, стане тим днем, коли зрозуміле всім послання полине в усі землі. А поки що я вбиралася в сукні й дозволяла Ейсіл куйовдити мені зачіски — нехай, якщо вже таким чином усі, хто мене бачить, почуваються певніше й комфортніше.
Темлін принаймні не заперечував проти того, щоб у мене при собі був кинджал. Я повісила його на пояс, прикрашений коштовним камінням. Люсьєн подарував мені і пояс, і кинджал. Кинджал — за кілька місяців до поразки Амаранти, а пояс — через кілька тижнів після того, і тепер кинджал та ще іншу зброю я носила із собою повсюди. «Навіть озброєна до зубів ти залишаєшся прекрасною», — казав він.
Та навіть якби раптом протягом ста років тривала стабільність, не певна, що, прокинувшись уранці, я не взяла б із собою кинджал.
Століття.
Переді мною простиралися століття. Століття з Темліном у цьому прекрасному затишному місці. Можливо, я й дам собі лад. А може, й ні.
Я зупинилася перед сходами обвитого плющем та трояндами будинку й поглянула праворуч — на доглянутий розарій і вікна під ним.
Сюди, до моєї колишньої художньої студії, після мого повернення я заходила лише раз.
І всі ці картини, всі фарби та пензлі, білі полотна, що чекали на мене, сподіваючись, що я колись розповім їм свої історії, виллю на них свої почуття та мрії… усі вони викликали в мене відразу.
Я пішла за кілька хвилин і відтоді не поверталася.
Я припинила систематизувати в уяві кольори, відчуття та текстури й уже не помічала їх. І ледве могла дивитися на картини, що висіли в коридорах і зібрані в галереї.
Мене покликали. Із прочинених дверей маєтку до мене долинуло ніжно проспіване моє ім’я, і напруження в моїх плечах трохи ослабло. Вища Жриця, Вища Фе і подруга дитинства Темліна, яка взялася допомогти мені підготуватися до весілля. Проти цього я не заперечувала. Але мені зовсім не подобалася її готовність поклонятися мені й Темліну, немов ми — новоспечені боги, обрані й благословенні Котлом.
І, спостерігаючи за нею, я не пошкодувала, — адже Аянта знала всіх і в Дворі, і поза його межами. Вона супроводжувала мене на всіх заходах та обідах і розповідала подробиці про гостей, а ще сприяла тому, що я змогла поринути у веселий вир свята Зимового Сонцестояння. Зрештою, вона головувала на різних церемоніях, і я була більше ніж щаслива дати їй обирати, якими вінками та стрічками прикрасити будинок та сад і яким сріблом накрити обідній стіл.