Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 8)
Темлін закинув голову й зареготав. Решта засміялася разом із ним.
Я пішла непоміченою, прослизаючи через переповнені зали, поки не опинилася на тьмяних порожніх сходах, що вели в житлове крило.
Залишившись сама у своїй спальні, я усвідомила, що не можу пригадати, коли востаннє по-справжньому сміялася.
Стеля нависала наді мною, великі тупі шипи були такі гарячі, що я, навіть прикута до підлоги, могла бачити спекотне повітря, що його вони випромінювали. Мене прикували, адже я була неписьменна й не могла прочитати загадку, написану на стіні, і Амаранта була б рада побачити мене насадженою на спис.
Дедалі ближче і ближче. І не було нікого, хто врятував би мене від цієї жахливої смерті.
Мені стане боляче. Я мучитимуся й повільно згасатиму, я кричатиму. Може, я навіть кликатиму матір, якій завжди було байдуже до мене. Може, я благатиму її врятувати мене…
Я підхопилася на ліжку і врізнобіч замолотила руками, відкидаючи невидимі кайдани.
Могла б піти у ванну, якби мої руки й ноги так сильно не тремтіли. Якби я могла дихати. Дихати,
Здригаючись, я обвела спальню поглядом — оце вона, реальність. А ті жахіття були кошмарами. Насправді я на свободі, жива і в безпеці.
Нічний вітер дмухнув крізь відчинені вікна, розвіваючи моє волосся, висушуючи холодний піт. Погляд вабили темне небо й зірки, які були тьмяні й крихітні, немов крижинки.
Брон говорив так, що могло здатися, ніби мій бій з Міденгардським хробаком був спортивним змаганням. Наче я не була за крок від помилки, через яку потвора могла проковтнути мене.
Я вочевидь була рятівницею і блазнем.
Дошкандибавши до відчиненого вікна, я розчахнула його навстіж, щоб бачити просто себе рясно вкрите сяйливими цятками небо.
Я притулилася головою до стіни, всотуючи прохолоду каменів.
За кілька годин я вийду заміж.
То буде моїм щасливим кінцем, заслужила я його чи ні. Але ця земля, ці люди — у
Тоді й зі мною все буде гаразд.
Я справді ненавиділа свою весільну сукню.
Це було жахіття з тюлю, шифону та павутинки, і воно було геть не схоже на вбрання вільного крою, які я зазвичай носила. Тугий корсет дуже щільно облягав стан, виріз тиснув на груди й підкреслював їх, а спідниця… Спідниця скидалася радше на блискучий намет, роздмуханий солодкавим весняним вітром.
Не дивно, що Темлін усміхнувся, глянувши на мене. Навіть Ейсіл ледве стримувала усмішку. А смішно, вірогідно, було через те, що сукня, яку власноруч вибирала Аянта, мала доповнити легенду, яку вона сьогодні оголосить на весь світ.
Із вбранням я могла б упоратися й сама, якби мені не заважали пишні рукави, що були надто розлогі, і при кожному поруху рук мені мерехтіло в очах. Волосся моє було завите, окремі його пасма спускалися на плечі, а решта зачесана назад, прикрашена перлинами та коштовним камінням. І тільки Котел знає, якої витримки мені було потрібно, щоб не скривитися, коли я поглянула на себе у велике люстро. Коли ж я почала спускатися вниз широкими похилими сходами, моє вбрання під час кожного моєго кроку шелестіло, шурхотіло і видавало ще якісь звуки.
За дверми патіо, де я зупинилася, розкинувся сад, прикрашений стрічками та ліхтариками кремового, рожевого й небесно-блакитного кольору. У величезному подвір’ї стояли три сотні стільців, за якими сядуть піддані Темліна. Я повинна була пройти вздовж головної алеї під їхніми поглядами до підмостків, на яких мене чекатиме Темлін.
Потім Аянта, як представниця
Я відчувала згагу, немов перебувала в пустелі, коли Ейсіл поправила блискучий шлейф моєї сукні біля дверей, що вели в сад. Шовк і газ зашелестіли й засвистіли, і я з такою силою вчепилася в букет руками в рукавичках, що мало не зламала стебел.
Шовкові рукавички по лікті приховували татуювання. Аянта особисто доставила їх сьогодні вранці в підбитій оксамитом скриньці.
— Не хвилюйся, — сказала Ейсіл, і її засмагла шкіра засяяла золотаво-медовим відтінком у вечірніх променях.
— Я спокійна, — тихо проказала я.
— Ти нервуєш, як мій молодший небіж, коли його стрижуть.
Вона припинила метушитися навколо моєї сукні і вигнала служниць, які прийшли шпигувати за мною перед церемонією. Я вдала, ніби не бачила ані їх, ані строкатого натовпу у дворі, залитому сонячним промінням, і стала збивати невидимі пилинки зі спідниці.
— Ти маєш чудовий вигляд, — мовила Ейсіл.
Я не була впевнена, що сказала вона це щиро, та все ж повірила їй.
— Дякую.
— Не поводься так, ніби зібралася на власний похорон.
Я вимушено посміхнулася. Ейсіл закотила очі й підштовхнула мене до відчинених якимось безсмертним вітром дверей, через які лилася музика.
— За мить усе скінчиться, — пообіцяла вона, злегка підштовхнувши мене у промені призахідного сонця.
Три сотні людей підвелися зі своїх місць і повернулися до мене.
Від дня мого останнього випробування не збиралося так багато людей, щоб подивитися й оцінити мене. Вбрання їхнє було подібне до того, яке вони носили в Підгір’ї, а обличчя розпливалися й танули переді мною.
Ейсіл кашлянула, стоячи в тіні будинку, і я згадала, що треба йти, треба дивитися на кафедру…
На Темліна.
Моє дихання почастішало, я мала зібратися на силі, щоб спускатися сходами й не дати тремтливим ногам підігнутися. У золотаво-зеленій туніці й короні з лаврового листя, що сяяла на голові, Темлін був сліпучо-розкішний. Це заради мене він сяяв, оточений ореолом свого безсмертного світла й краси.
Я зосередилася на ньому, моєму Вищому Лорді, котрий сяйливим поглядом пильнував кожний мій крок, коли я ступала килимом оксамитової зеленої трави, вкритої білими трояндовими пелюстками.
І червоними також — вони, немов бризки крові з-поміж білих пелюсток, вкривали стежку переді мною.
Я підвела погляд на Темліна, який стояв, гордо підвівши голову та розправивши плечі.
Він навіть не уявляв, якою розбитою і сповненою темряви я була, як мені не пасувало це біле вбрання, скільки бруду було на моїх руках.
Усі так думали. Повинні були так думати.
Я швидко, навіть квапливо наближалася до підмостків, де стояв Темлін. До Аянти, на якій сьогодні було темно-синє вбрання, увінчане каптуром та срібною короною.
Ніби я була хороша, ніби не вбила двох із їхнього роду.
Я була вбивцею і брехухою.
Попереду темніли червоні пелюстки, так само як кров тих молодих Фе, у басейні яких я мало не потонула.
За десять кроків до кафедри, до краю червоного басейну я сповільнилася.
А потім зупинилася.
Усі погляди були прикуті до мене, так само як тоді, коли я мало не померла. Навколо зібралися глядачі — свідки моїх мук.
Темлін широким жестом простягнув руку, злегка насупивши брови. Моє серце билося швидко, занадто швидко.
Мене мало не знудило.
Мало не знудило на килим із тих пелюсток, на траву і стрічки, які з’єднують підмостки і стільці, що їх оточують.
І між моєю шкірою й кістками щось билося, пульсуючи, піднімалося й давило, прямуючи моїм кровотоком…
Як же багато, занадто багато поглядів тиснуло на мене, було свідками кожного з моїх злочинів, усіх моїх принижень…
Я не знаю, навіщо взагалі надягнула рукавички, чому дозволила Аянті переконати себе.
Сонце згасало, але ще занадто сильно пекло. В саду бракувало простору. Звідси не втекти, як і від клятви, яка пов’яже мене з ним навіки, прикує його до моєї розбитої, змученої душі. Щось усередині мене тепер обурено вирувало, ця сила накопичувалася, ніби хотіла вихопитися назовні, і від цього моє тіло тремтіло.
Навіки — мені ніколи не полегшає, я ніколи не звільнюся від себе, не виберуся з тієї темниці, у якій відсиділа три місяці.
— Фейро… — озвався Темлін.
Його рука була випростана — він тягнувся до мене.
Сонце тонуло за крайкою західної стіни саду, тіні видовжилися, похолоднішало повітря.
Якщо я відступлю, вони почнуть перешіптуватися, утім я не можу змусити себе зробити останні кілька кроків, не можу, не можу, не можу…
Іще трохи — і я впала б, просто там, просто тієї хвилини — і тоді вони побачили б, яка я зломлена.