Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 69)

Кассіан засунув руки в подушки для спарингу й підвів.

Тридцять один подвійний удар; потім сорок, п’ятдесят. Я скривилася, бинтуючи руки.

— Ти не відповіла на моє запитання, — сказав він із обережною усмішкою — я мала сумнів, що його солдати або іллірійські побратими колись її бачили.

Це була любов, і я відчувала її — щастя, бажання, умиротворення. Я відчувала все це. Одного разу.

Я поставила ноги на ширині плечей і піднесла руки до обличчя. Але, напевно, всі ці речі й засліпили мене. Напевно, вони були немов серпанок на моїх очах, що не давав побачити його справжній характер. Його потреба контролювати, захищати, яка вкоренилася так глибоко, що він замкнув мене. Немов я була ув’язнена.

— Зі мною все гаразд, — сказала я, ступаючи крок уперед і завдаючи удару з лівого боку.

Рухома — я перетікала, немов шовк, ніби моє безсмертне тіло нарешті переналаштувалося.

Мій кулак врізався в спарингову подушку Кассіана й метнувся назад, швидко, немов зміїний язик, і я вдарила праворуч — плече і нога повернулись.

— Один, — лічив Кассіан.

Я знову вдарила, раз-два.

— Два. І гаразд — це добре, гаразд — це чудово.

Знову, знову, знову. Ми обидва знали, що це гаразд було брехнею.

Я зробила все — геть усе заради цієї любові. Я розірвала себе на шмаття, принижувалася і вбивала невинних, а він просто сидів поруч з Амарантою на тому троні. І нічого не зробив, нічим не ризикнув заради мене — не ризикнув бути спійманим, поки не настала остання ніч, і все, чого він побажав, — це не звільнити мене, а оволодіти мною…

Знову, знову, знову. Один-два; один-два; один-два…

І коли Амаранта розтрощила мене, коли переламала мені всі кістки і змусила мою кров закипіти в жилах, він просто стояв на колінах і просив її. Він не спробував убити її, не підповз до мене. Так, він боровся за мене — але я боролася за нього сильніше.

Знову, знову, знову. Кожен удар моїх кулаків у подушки для спарингу — немов запитання і відповідь.

І після того, як його сила повернулася, він мав нахабство посадити мене в клітку. Мав нахабство заявити, що з мене тепер нема жодного зиску, що я повинна бути ув’язненою — для його ж спокою. Він дав мені все, що мені було потрібно, щоб я стала собою, щоб почувалася в безпеці, але коли він отримав що хотів, — коли повернув свою силу, свої землі, уже не стежив за своїми діями, навіть не намагався. Він був хороший, той самий Темлін, але… неправильний.

І потім я ридала крізь зціплені зуби, сльози вимивали цю запалену рану, і мене не турбувало, що тут були Кассіан, Різ або Азріель.

Дзвін сталі урвався. Мої кулаки торкнулися голої шкіри, і я зрозуміла, що пробила подушки для спарингу — пропалила їх. Я зупинилася.

Загорнута навколо моїх рук тканина тепер була лише плямами сажі. Руки Кассіана залишилися піднятими переді мною — ладні взяти на себе удар, якщо я його зроблю.

— Зі мною все гаразд, — сказав він тихо, м’яко.

І, напевне, я була виснажена, розбита, а тому видихнула:

— Я вбила їх.

Я не вимовляла цього вголос відтоді, як усе сталося. Кассіан стиснув губи.

— Я знаю. — Ні осуду, ні похвали. Лише похмуре розуміння.

Мої руки заслабли, аж ось мене струсонув ще один схлип.

— На їхньому місці мала бути я.

І ось воно. Там, під безхмарним небом, — зимове сонце, що било мені в голову, і нічого навколо мене, крім голого каміння, ні тіні, у якій можна сховатися, нема за що зачепитися… ось воно.

Темрява охопила мене, заспокійлива ніжна темрява — ні, тінь — і вологе від поту чоловіче тіло з’явилося переді мною. Ніжні пальці підняли моє підборіддя, поки я не звела очі… на обличчя Різенда переді мною.

Його крила огорнули нас, немов кокон, через сонячне світло шкіряста мембрана відсвічувала золотим і червоним.

Навколо нас, за межами кокона, можливо, в іншому світі, звуки брязкоту криці об крицю поновилися — Кассіан і Азріель почали поєдинок.

— Ти відчуватимеш це щодня, поки житимеш, — сказав Різенд.

Ми були так близько одне до одного, що я відчувала запах поту на його шкірі і ще аромат моря й цитруса. Його погляд був такий м’який. Я спробувала відвести очі, але він тримав мене за підборіддя.

— Я знаю, тому що відчуваю те саме, що й ти, від того дня, коли мою маму і сестру вбили й мені довелося ховати їх самому, і навіть помста, навіть відплата нічого не змінила. — Він стер мої сльози спочатку на одній щоці, потім на другій. — Усе, що ти можеш зробити, — це або дозволити цьому зруйнувати себе, вбити, як це майже відбулося з Ткалею, або навчитися із цим жити.

Довгу мить я просто дивилася в його відкрите спокійне обличчя — може, його справжнє обличчя, зазвичай приховане під усіма масками, які він носить задля безпеки свого народу.

— Мені шкода… твоєї родини, — сказала я уривчастим голосом.

— Я шкодую, що не знайшов спосіб врятувати тебе від того, що сталося в Підгір’ї, — відповів Різенд так само тихо. — Від смерті. Від бажання померти.

Я хотіла похитати головою, проте він сказав:

— У мене буває два види жахіть: ті, де я знову покидьок Амаранти або мої друзі виконують це замість мене… і ще — коли я чую хрускіт, з яким ламається твоя шия, і бачу, як світло у твоїх очах згасає.

Я не знала, що відповісти на це — на жах, що його я чула в його красивому глибокому голосі. Натомість я розглядала татуювання на його грудях і руках, сяйво його смаглявої шкіри, яка зараз була така золотава, коли він більше не був у клітці всередині гори.

Я припинила вивчати його, коли вп’ялася поглядом у трикутник косих м’язів живота, що зникали за поясом його шкіряних штанів. Натомість я зігнула руку перед собою; моя шкіра була тепла від жару, який пропалив подушки.

— А, це… — сказав він, і крила за його спиною вигнулись, коли він акуратно склав їх.

Я примружила очі через потік сонячного світла.

— Двір Осені, правильно?

Він узяв мою руку, розглядаючи її, — синці від спарингу вже наливалися на шкірі.

— Так. Дар від Вищого Лорда Берона.

Батько Люсьєна. Люсьєн. Що ж він подумав про все це? Чи сумує він за мною? Чи досі Аянта полює на нього?

Продовжуючи боротися, Кассіан та Азріель щосили намагалися вдавати, що не підслуховують нас.

— Я не дуже добре знаюся на тонкощах стихійних здібностей інших Вищих Лордів, — сказав Різ, — але ми можемо почати з’ясовувати це — день у день, якщо знадобиться.

— Якщо ти наймогутніший Вищий Лорд в історії, то це означає, що частка сили, яку я отримала від тебе, має більшу владу, ніж інші? Як мені вдалося прослизнути до нього в голову того разу?

Він кивнув у мій бік і усміхнувся:

— Спробуймо. Подивимося, чи зможеш ти викликати темряву. Я не проситиму тебе розсіятися.

— Почнімо з того, що я не знаю, як це зробити.

— Побажай, щоб вона з’явилася.

Я послала йому погляд.

Він усміхнувся.

— Спробуй думати про мене — який я гарний. Який талановитий…

— От нахаба.

— І це теж. — Він схрестив руки на голих грудях, від руху м’язи на його животі заблищали.

— Надягни сорочку, поки ти тут, — уїдливо сказала я.

Котяча усмішка.

— Хвилюєшся?

— Здивована, що в будинку замало люстер, адже ти, здається, так любиш собою милуватися.

У Азріеля почався напад кашлю. Кассіан просто відвернувся, затиснувши рукою рот. Губи Різа сіпнулися в усмішці.

— Ось та Фейра, яку я обожнюю.