Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 68)
Пропав на деякий час — на значно довший час, ніж було потрібно, щоб написати кілька слів, які з’явилися на ньому, коли він повернувся.
«Краще буде, коли ти залижеш мої рани».
Моє серце закалатало сильніше, швидше і швидше, і дивна насолода прокотилася моїми венами, коли я перечитала його пропозицію кілька разів. Виклик. У ній був виклик.
Я стиснула губи, щоб стримати усмішку, і написала: «Вилизати тебе де саме?»
Папір зник, не встигла й крапку поставити.
Його відповідь забрала тривалий час. І потім ось що: «Скрізь, де б ти хотіла вилизати мене, Фейро. Я б хотів почати з
Я написала у відповідь: «Будемо сподіватися, що я в цьому більш уміла, ніж ти. Пам’ятаю, як жахливо ти це робив у Підгір’ї».
Брехня. Він злизував мої сльози, коли я мало не розбилася на друзки.
Він зробив це, щоб відволікти мене — розсердити. Тому що відчувати гнів було краще, ніж не відчувати нічого; бо гнів і ненависть були паливом, якого надовго вистачало в нескінченному мороці мого відчаю. Так само музика втримала мене від загибелі.
Люсьєн приходив кілька разів, щоб підлатати мене, але ніхто не ризикував так сильно, намагаючись не лише зберегти моє життя, але й цілісність мого розуму — з огляду на обставини. Він робив те саме останні кілька тижнів — зачіпаючи й дратуючи мене, щоб не залишити місця для порожнечі. Він робив те саме й зараз.
«Мене шантажували, — відповів він. — Якщо схочеш, я буду щасливий довести, що це не так. Мені говорили, що мої навички вилизування дуже, дуже помічні».
Я звела коліна, стиснувши їх, і написала: «На добраніч».
За мить у записці з’явилося: «Намагайся не стогнати занадто голосно, коли побачиш у своєму сні мене. Мені потрібно добряче відпочити».
Я встала, кинула аркушик у полум’я, що потріскувало, і кинула услід йому непристойний жест.
Присягаюся, його сміх прокотився кімнатою.
Мені не снився Різ.
Снився Аттор, його кігті на мені, вони стискали мене, було боляче. Мені снився його застрашливий сміх і огидний сморід.
Проте я проспала всю ніч. І жодного разу не прокинулася.
Розділ 30
Кассіан, коли траплявся мені на очі, здебільшого був вульгарним нахабою, але на тренувальному рингу кам’яного майданчика на вершині Будинку Вітру наступного дня по обіді був холоднокровним убивцею. І коли він звернув свої смертоносні інстинкти проти мене…
Під бойовими шкіряними обладунками, навіть попри прохолоду, моя шкіра була слизька від поту. Кожен вдих ґвалтував горло, і руки тремтіли так сильно, що кожного разу, коли я намагалася поворухнути пальцями, мізинці безконтрольно трусилися.
Я дивилася, як вони тремтіли, коли Кассіан скоротив відстань між нами, схопив мою долоню.
— Це тому, що ти б’єш неправильно. Верхні два суглоби — вказівного й середнього пальців — бити треба ними. Якщо битимеш цим, — сказав він, проводячи мозолястим пальцем по вже синій смужці шкіри між моїми мізинцем і безіменним пальцем, — завдасть більше шкоди тобі, ніж твоєму противнику. Добре, що Аттор не затіяв бійку на кулаках.
Ми тренувалися вже протягом години, проходячи через основні етапи рукопашного бою. І, як з’ясувалося, я непогано стріляла, а ще добре цілила з лука, але робила це, використовуючи тільки лівий бік свого тіла. На це дивитися було неможливо. Моя координація — це щось подібне до новонародженого оленяти, що намагається ходити. Завдавати ударів з лівого боку й робити крок із лівої ноги миттєво стало майже неможливим завданням, і я натикалася на Кассіана частіше, ніж била його. Удари правою рукою — це було просто.
— Випий води, — сказав він. — Потім попрацюємо над твоїм центром. Жодного сенсу вчити тебе завдавати ударів, коли ти навіть стійки не тримаєш.
Я насупилася, почувши дзвін клинків із сусіднього рингу навпроти нас.
Азріель, хоч як дивно, повернувся від смертних до обіду. Мор перехопила його, проте я отримала звіт із других рук — від Різенда: Азріель виявив якийсь бар’єр навколо Палацу королев, і йому довелося повернутися, щоб оцінити, що можна із цим вдіяти. Оцінити й, судячи з усього, подумати.
Азріель ледь зміг ввічливо привітатися зі мною, перш ніж почати поєдинок із Різендом, і його обличчя залишалося похмурим і напруженим. Вони билися вже цілу годину, рухаючись без зупинок, і тонкі леза їхніх мечів були немов спалахи ртуті. Мені стало цікаво, яка була головна мета їх тренування: відточити навички? Чи таким чином Різ допомагав своєму куратору шпигунської мережі вивільнити своє роздратування?
Якоїсь миті, попри те що це був сонячний, хоч і зимовий день, вони зняли шкіряні куртки й навіть сорочки.
Їхні засмаглі м’язисті руки були вкриті такими самими татуюваннями, що прикрашали й мою власну кисть і передпліччя. Чорнило вкривало їхні плечі і скульптурні м’язи грудей. Лінія татуювання бігла між крил униз, уздовж хребта, там, де вони носили свої мечі.
— Ми наносимо татуювання, коли нас посвячують в іллірійських воїнів, — на щастя і славу на полі битви, — сказав Кассіан, помітивши мій погляд.
Проте я не думаю, що він, так само як і я, був заворожений картиною, що поставала перед нами: м’язи їхніх животів, блискучі від поту в яскравому сонці, що переходили в потужні стегна, сила їхніх спин, ці величезні прекрасні крила, що коливаються навколо.
Швидка крилата смерть.
Назва прийшла нізвідки, і на мить я побачила картину, яку намалювала б: темрява цих крил, трохи підсвічена лініями червоного й золотого через промені зимового сонця, відблиски лез, контраст між суворістю татуювань і красою їхніх облич…
Я моргнула, і образ зник, ніби хмаринка гарячого дихання в холодній ночі. Кассіан кивнув на своїх братів.
— Різенд не в формі, проте не визнає цього, Азріель же надто ввічливий, щоб завдати нищівного удару.
Я не могла погодитися, що Різенд був не в формі. Котел мене забирай, що вони їдять, щоб мати такий вигляд?
Коліна в мене трохи трусилися, коли я підійшла до табурета, де Кассіан поставив глечик води й дві склянки. Я наповнила одну, мій мізинець знову безконтрольно тремтів.
Моє татуювання, як я зрозуміла, було зроблене з іллірійськими відмітками. Можливо, це був своєрідний спосіб Різа побажати мені успіху і слави перед випробуванням з Амарантою.
Успіх і слава. Останніми днями мені не завадило б трохи того й того.
Кассіан наповнив свою склянку й цокнувся зі мною, що дивно контрастувало з образом жорстокого наглядача, під чиїм дощем обрушених на мене нищівних ударів я кілька хвилин тому страждала; контрастувало з образом жорстокого наглядача, який наказував бити в його подушки для спарингу, через якого я мало не впала на землю й не стала благати просто добити мене. Все це не накладалося на образ чоловіка, який вийшов сам на сам проти моєї сестри, не в змозі встояти перед спокусою помірятися силами з духом Нести зі сталі й полум’я.
— Отже, — сказав Кассіан, ковтаючи воду.
Позаду нас Різенд і Азріель зійшлися, розійшлися і знову зійшлися.
— Коли ж ти нарешті розповіси, як написала листа Темліну, сказавши, що ти пішла назавжди?
Це запитання мене так вразило, що я в’їдливо відповіла:
— Як щодо того, коли ти розкажеш, як дражниш і підбиваєш Мор, щоб приховати, що ти до неї не байдужий?
Я не мала сумніву, що він був у курсі того, яку роль відігравав у їх маленькому павутинні.
Ритм кроків і мечів, що бряжчали позаду, збився, а потім відновився.
Кассіан здивовано і грубо засміявся:
— Це в минулому.
— У мене таке відчуття, що саме це вона говорить про тебе.
— Повертаймося на ринг, — наказав Кассіан, відставляючи порожню склянку. — Ніяких основних вправ. Тільки кулаки. Якщо ти така розумниця — доведи це.
Але запитання, яке він поставив, свердлило мій мозок. «Ти пішла назавжди, пішла назавжди, пішла назавжди…»
Я… хотіла цього. Але не знала, що він сам думав із цього приводу і чи взагалі щось думав… Ні, я знаю, що його непокоїть моя відсутність. Він, напевно, у своєму гніві зруйнував маєток. Якщо одна моя згадка про те, що він не дає мені свободи, змусила його розтрощити кабінет, то це… Я боялася його проявів люті, була залякана ними.
І це було кохання — я кохала його так глибоко, так сильно…
— Різенд сказав тобі? — спитала я.
Кассіанові, дивлячись на вираз мого обличчя, не забракло мудрості прибрати переді мною вигляду, ніби він нервує.
— Він повідомив Азріелю, який… контролює ситуацію й повинен знати. Ез сказав мені.
— Гадаю, що це було тоді, коли ви ходили пити й танцювати.
Я допила воду й повернулася на ринг.
— Гей, — гукнув до мене Кассіан, схопивши за руку. Його очі кольору лісового горіха сьогодні були більше зелені, ніж карі. — Вибач. Я не хотів завдати удару по болючому. Ез повідомив мені це лише тому, що я попросив. Бо мені потрібно це для моїх власних дій, щоб знати, на що чекати. Ніхто з нас не ставиться до цього як до жарту. Це був важкий вибір. Насправді до дідька складний. Це просто мій клятий спосіб запитати, чи потрібно тобі поговорити про це. Вибач.
Він відпустив мене.
Плутанина в словах, щирість у його очах… Я кивнула, стаючи на місце.
— Усе гаразд.
Попри те що Різенд бився з Азріелем, я могла б заприсягтися, що його очі прикуті до мене — прикуті від тієї миті, коли Кассіан поставив мені це запитання.