Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 67)

Веселка Веларіса світилася, немов жменя коштовних різнокольорових каменів, ніби фарба з усіх будинків довкола ожила в місячному сяйві.

— Це мій улюблений вид у місті, — сказав Різ, зупиняючись біля огорожі набережної і вдивляючись у квартал художників. — І моя сестра колись теж любила його. Мій батько завжди тягнув її волоком із Веларіса, а вона брикалася й волала — так неймовірно любила це місце.

Я шукала потрібну відповідь на тиху скорботу в його словах. Проте раптом спитала:

— То чого ж тоді обидві твої домівки по різні боки річки?

Я перехилилася через поруччя, щоб подивитися на відображення веселки, що коливалася на поверхні річки, подібно до яскравих риб, що билися одна об одну в течії.

— Тому що мені хотілося жити на тихій вулиці. Щоб будь-якої миті можна було побувати тут серед виру життя, а потім повернутися до спокійної домівки.

— Ти міг би просто перебудувати місто.

— Навіщо, в дідька, міняти тут, у Веларісі, бодай щось?

Пара від дихання клубочилася переді мною в морозній ночі.

— Хіба не так чинять усі Вищі Лорди? Роблять усе, що їм заманеться?

Він вдивлявся в моє обличчя.

— Існує багато речей, які я хотів би зробити, проте не можу.

Я не усвідомлювала, як близько ми стояли одне до одного.

— То коли ти купуєш для Амрен коштовності, це тому, що ти підлещуєшся до неї, чи тому що ви разом?

Різ засміявся.

— Коли був молодим дурнем, я запросив її до себе в ліжко одного разу. Вона розсміялася мені в обличчя. Я купую їй прикраси, тому що мені подобається робити це для когось, хто старанно на мене працює і прикриває мою спину, коли виникає необхідність. Її добре ставлення до мене — приємний бонус.

Ніщо з почутого мене не здивувало.

— І ти досі не одружений?

— Як багато сьогодні запитань.

Я не зводила з нього погляду, поки він не зітхнув і не відповів:

— У мене були коханки, але жодного разу в мене не виникало бажання запропонувати комусь із них розділити зі мною життя. І, правду кажучи, гадаю, якби я й запитав, вони все одно відмовилися б.

— Мені здається, всі вони мали боротися за твою руку й серце. Як-от Аянта.

— Вийти за мене — це означає жити з мішенню на спині, і якби з’явилися діти, то й жити зі знанням, що на них полюватимуть від моменту їх зачаття. Усі знають, що сталося з моєю сім’єю. І весь мій народ знає, що за кордоном Двору Ночі нас ненавидять.

Я досі не знала всієї історії, але вирішила не розпитувати про сім’ю.

— Чому? Чому вас ненавидять? Навіщо тримати це місце в секреті? Несправедливо, що ніхто не знає про нього — і про все хороше, що ти тут робиш.

— Був час, коли Двір Ночі був Двором Жахіть, а керували ним з Кам’яного міста. Дуже давно. Але тодішній Вищий Лорд мав свій погляд, що відрізнявся від думки його попередників, і щоб не дати світові побачити його землю вразливою під час змін, він запечатав кордон і вчинив переворот, який знищив гірших із придворних і хижаків. Він побудував Веларіс для мрійників, установив торговельні відносини й відновив мир.

Його очі блищали, ніби він, вдивляючись у минуле, насправді бачив усе це. Зважаючи на його незвичайні здібності, я не здивувалася б, якби це було так.

— Щоб зберегти результати своїх старань, — вів далі Різ, — він тримав місто в секреті. Так робили його нащадки й нащадки нащадків. Веларіс захищає безліч заклинань, накладених ним самим та його спадкоємцями, які змушують торговців мовчати про наші секрети й гарантують їм чудові навички брехні про походження їхніх товарів, про кораблі, заховані від решти світу. Кажуть, що цей древній Вищий Лорд окропив своєю кров’ю каміння й річку, щоб заклинання стало вічним. Але минали роки, і попри його кращі наміри темрява знову відродилася — не така, як раніше, але досить могутня, щоб назавжди розділити мій Двір. Ми даємо світові побачити темну половину, щоб нагнати страх на ворогів, аби вони ніколи не дізналися про це квітуче місто. І ми дозволяємо Двору Жахіть існувати, щоб затьмарити існування Веларіса, бо знаємо, що без цих заходів обережності деякі Двори можуть напасти на нас. Можуть вторгнутися, щоб дізнатися багато тих секретів, що ми їх приховували від інших Вищих Лордів та Дворів тисячоліттями.

— Отже, ніхто зі сторонніх не знає? Ніхто в інших Дворах?

— Жодна жива душа. Ти не знайдеш Веларіса на жодній мапі, не помітиш згадки про нього в жодній книжці, окрім тих, що написані тут. Можливо, є мінуси в тому, що ми ізольовані від усіх, але… — Він змахнув рукою, вказуючи на місто навколо нас. — Але мої люди, наскільки я знаю, не страждають від цього.

Так і є. Завдяки Різу та його Внутрішньому Колу.

— Ти турбуєшся щодо того, що Ез вирушає завтра в землі смертних?

Постукуючи по поруччю, він сказав:

— Звісно, турбуюся. Але Азріель проникав у місця гірші, ніж землі смертних. Він би сказав, що моє хвилювання для нього образливе.

— Він замислюється над тим, що робить? Я маю на увазі не шпигунство, а, наприклад, те, що він зробив із Аттором сьогодні.

— Важко сказати. Це ж Азріель, — мовив Різ, зітхнувши. — Він ніколи не говорив зі мною про щось таке. Я бачив, як Кассіан розривав своїх супротивників на шмаття, а після розправи блював. Іноді він навіть оплакував убитих. Але Азріель… Кассіан намагається, я намагаюся, але думаю, що Мор — єдина людина, яка здатна змусити його проявити будь-які почуття. Причому тільки тоді, коли вона так дошкулить йому, що його нескінченне терпіння нарешті лусне.

Я злегка посміхнулася.

— Але він і Мор ніколи не…

— Це між ними… і Кассіаном. Я не такий дурний і самовпевнений, щоб пхати носа в їхні стосунки.

А ось я однозначно стала б такою, якби пхала носа в їхні справи.

Ми пройшли в тиші вузьким мостиком на інший бік річки. Мої м’язи тремтіли від утоми, коли ми піднімалися крутими пагорбами дорогою до міського будинку Різенда.

Я вже майже благала Різа донести мене додому на крилах, коли почула віддалені звуки музики звідти, де стояв невеличкий гурт музикантів — перед рестораном неподалік.

Мої руки заслабли. То була скорочена версія симфонії, яку я чула, коли сиділа в холодній в’язниці. Тоді я була така розгублена через страх і відчай, що почала марити: чула цю музику, яка лилася в мою камеру, і це утримувало мене від того, щоб остаточно здатися.

І знову її краса засліпила мене: багатошаровість звучання, щастя і мир, що їх відтворювала мелодія.

Таку музику ніколи не грали в Підгір’ї — такої я більше ніколи не чула, крім того єдиного разу в камері.

— Ти… — видихнула я, не відводячи погляду від музикантів, які так добре грали, що ті, хто снідав у кафе неподалік, відклали виделки, перервавши трапезу. — Ти послав цю музику в мою в’язницю. Чому?

— Тому що ти могла зламатися, а то був єдиний спосіб витягти тебе, — прохрипів Різ.

Музика, наростаючи, пробуджувала почуття. Марячи, я бачила палац у небі, десь між заходом і світанком, будинок із колонами з місячного каменю.

— Я бачила Двір Ночі.

Він подивився в мій бік.

— Я не посилав тобі цих видінь.

Мені було все одно.

— Дякую. За все, що ти зробив для мене. Тоді й зараз.

— Навіть після Ткалі? Навіть після тієї ранкової пастки для Аттора?

Ніздрі мої роздулися, а щелепи стиснулися на секунду.

— Ти все руйнуєш.

Різ усміхнувся, і я не помітила, як здивувалися люди, коли Різ підхопив мене й піднявся в повітря.

Я відчула, що мені подобається… політ.

Я читала в ліжку, слухаючи веселе потріскування березових полін у каміні.

Коли я перегорнула сторінку, з моєї книжки випав аркушик.

Я кинула погляд на кремовий папір і почерк на ньому й випросталася.

Різенд написав: «Я, може, й безсоромний любитель пофліртувати, але принаймні в мене не жахливий характер. Прийди й оброби мої рани, що залишилися після нашої сніжної баталії. Через тебе в мене синці по всьому тілу».

Щось клацнуло на тумбочці, і вздовж відполірованої поверхні цінної деревини покотилася ручка.

Я із сичанням схопила її й нашкрябала: «Іди зализуй свої рани сам і дай мені спокій».

Папір зник.