Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 66)

Я подумала, що ніде у світі немає такого місця, як Веларіс. Отакого спокійного, безтурботного. Яке люблять і його мешканці, і правителі.

Інша частина міста була ще більше заповнена людьми в пишному вбранні. Вони йшли відвідати численні театри, повз які ми проходили. Я ніколи раніше не бачила театру — п’єс, концертів, не слухала симфоній. У нашому бідному селі ми в кращому разі дивилися на ряджених і слухали менестрелів, а в гіршому — жебраків, які вили, акомпануючи собі на саморобних інструментах.

Ми йшли набережною повз кафе, крамниці й не зважаючи на музику, що лилася з них. Трохи відставши від усіх, я засунула руки в рукавичках у кишені свого важкого блакитного пальта й думала, що звуки цього міста — найпрекрасніше, що я колись чула: люди, річка, музика, брязкіт столового срібла на тарілках, скрип стільців, що відсувають і присувають, крики торговців, які продають свої товари.

Скільки ж я зазнала за ці місяці відчаю й заціпеніння!

Але так більше не буде. Життєва сила Веларіса гула в мені, і в рідкісні моменти тиші я, присягаюся, чула гудіння моря — шум хвиль, які знову і знову билися об скелі вдалині.

Зрештою ми увійшли до невеличкого ресторану біля річки, розташованого на першому поверсі двоповерхової будівлі. Все було прикрашене зеленим і золотим. Ресторан ледве вмістив усіх нас із трьома парами іллірійських крил.

Власниця ресторану знала моїх супутників і поцілувала кожного з них у щоку, навіть Різенда. Ну, за винятком Амрен, їй вона лише вклонилася й заквапилася на кухню, запросивши нас сісти за величезний стіл, одна половина якого була у приміщенні, а друга — поза ним. Зоряна ніч тішила свіжістю, вітер шелестів листям пальм у горщиках, турботливо розставлених уздовж огорожі набережної. Вони, звісно, були зачакловані, щоб не замерзати взимку, так само як і ресторан, у якому нас і всіх, хто вечеряв зовні на березі річки, оточувало й захищало від холоду на вулиці тепло.

На столі почали з’являтися численні страви, полилося вино, доповнюючи наші бесіди. Ми вечеряли під зірками біля річки. Я ще ніколи не їла такої теплої, пікантної, багатої і пряної іжі. Вона, здавалося мені, заповнювала не лише шлунок, а й порожнечу в грудях.

Господиня, струнка темношкіра жінка з прекрасними карими очима, стояла за моїм стільцем, розмовляючи з Різом про останні поставки спецій у Палаци.

— Торговці говорили, що ціни зростуть, Вищий Лорде, особливо якщо чутки про пробудження Гайберну справдяться.

Я відчула, як увага всіх, хто сидів з іншого краю стола, привернулася до нас, попри те що вони не уривали балачок.

Різ відкинувся на спинку стільця, покручуючи келих вина.

— Ми знайдемо спосіб утримати ціни на нормальному рівні.

— Не варто обтяжувати себе, — сказала господиня, мнучи пальці. — Просто я дуже рада, що ці спеції нарешті знову стануть доступними в продажу… Коли все нарешті стало добре.

Різ усміхнувся їй і від цієї усмішки став молодшим.

— Це не проблема для мене, з огляду на те, як я люблю твої страви, — сказав він.

Господиня засяяла, зашарілася й подивилася на мене.

— Вам теж сподобалося? — спитала вона.

Щастя на її обличчі, задоволення, яке настає лише після тяжкого робочого дня, коли твоя робота улюблена, мов каменем ударило мене.

Я пам’ятала це відчуття щастя. Коли від ранку до ночі малювала. Це було все, чого мені так хотілося. Я подивилася на частування, а потім на господиню і сказала:

— Я жила в краях смертних, жила в різних Дворах, але ніколи не куштувала такої смачної їжі. Вона ніби оживляє мене. Я наче прокинулася.

Відчула, як нерозумно це прозвучало від мене, але це була правда, і я не могла сказати чогось іншого. Однак господиня кивнула, ніби розуміла мене, і, стиснувши моє плече, сказала:

— Тоді я принесу для вас особливий десерт. — І пішла на кухню.

Обернувшись, я побачила, що Різ дивиться на мене. Вираз його обличчя пом’якшав, став більш задумливим, ніж будь-коли, а рот був напіврозтулений.

Мої брови злетіли вгору:

— Що?

Він продемонстрував мені зухвалу усмішку й одразу долучився до слухання історії, що її розказувала Мор.

Я забула про все, коли увійшла господиня із залізним кубком, наповненим темною рідиною, і поставила його перед Амрен.

Друга заступниця Різа не торкнулася своєї тарілки, але водила по ній їжу сюди-туди, щосили намагаючись бути ввічливою. Побачивши перед собою кубок, вона скинула догори брови.

— Ви не зобов’язані були цього робити.

Господиня знизала худорлявими плечима.

— Вона свіжа й гаряча, до того ж нам усе одно потрібно було зарізати звіра для завтрашньої печені.

У мене з’явилася жахлива здогадка про те, що було в кубку.

Амрен покрутила кубок — темна рідина хлюпала в його стінки, як вино, — потім відпила.

— Ви прекрасно її приправили. — На її зубах блищала кров.

Господиня кивнула.

— Ніхто не йде з мого закладу голодним, — сказала вона й пішла.

Справді, на той час як ми закінчили вечеряти, я вже готова була просити Мор викотити мене з кафе. Різ розплатився попри протести господарки. Мої м’язи були напружені після тренування в лісі смертних, і в якийсь момент кожна частина мене, яка допомагала перекинути Різа в сніг, стала боліти.

Мор погладжувала живіт ледачими круговими рухами, коли ми зупинилися біля річки.

— Я хочу танцювати. Не зможу заснути з повним шлунком. «У Рити» — це якраз вулицею вгору. Ходімо туди, — весело промовила вона.

Танці. Кожен м’яз у мені застогнав від самої думки про танці, і я подивилася навколо в пошуках союзника, який би зухвало відмовився від цієї недолугої ідеї.

Але Азріель… Азріель сказав, дивлячись лише на Мор:

— Я згоден.

— Ну звісно ж, ти згоден, — пробурчав Кассіан, насупившись на Еза. — Хіба тобі нікуди не треба йти на світанку?

Тепер обличчя Мор достоту копіювало Кассіана, ніби вона тільки зараз згадала, де і що він робитиме завтра. Вона звернулася до Азріеля:

— Нам не обов’язково…

— Я хочу, — урвав її Ез, утримуючи її погляд досить довго, щоб Мор опустила очі, повернулася до Кассіана й запитала:

— Ти зволиш приєднатися до нас чи хизуватимешся своїми м’язами перед люстром?

Кассіан форкнув, узяв Мор під руку й пішов з нею вулицею вгору:

— Я йду лише заради випивки, май на увазі. І жодних танців.

— Хвала Матері! Останнього разу, коли ти намагався танцювати, то ледь не розтрощив мені ногу.

Напрочуд важко було відірвати погляд від Азріеля, який вирячився на цю парочку, що йшла рука в руку і сперечалася. Тіні навколо нього згустилися, ніби шепотіли йому, а може, й захищали. Його широкі груди здійнялися від глибокого вдиху, який розкидав ці тіні обабіч, а по тому він пішов своєю легкою граційною ходою назирці за парочкою. Якщо навіть Ез іде з ними, то єдине виправдання, яке в мене може бути, щоб не йти…

Я благально подивилася на Амрен, але її вже й слід запав.

— Вона біля чорного ходу набирає із собою крові. А потім піде додому, щоб поласувати. — Дихання Різа тепло торкнулося моєї шиї, і я мало не підскочила від несподіванки. Він усміхнувся.

— Чому кров? — спитала я, стримуючи тремтіння.

— Це неввічливо — розпитувати про таке.

Я насупилася:

— А ти йдеш танцювати?

Він глянув на своїх друзів з-поза мого плеча. Вони вже майже піднялися крутою вулицею, дехто з перехожих зупинявся, щоб привітати їх.

— Я б краще пішов додому. Був довгий день.

Мор обернулася, стоячи на вулиці, що піднімалася вгору, її фіолетове вбрання майоріло на зимовому вітрі. Вона скинула золотавою бровою на знак запитання. Різ похитав головою, і Мор помахала рукою, разом із нею хутко помахали Азріель та Кассіан, який по тому повернувся до розмови з братом про зброю.

Різ запропонував:

— Прогуляємося? Чи ти змерзла?

Пити кров на задвірках разом із Амрен приваблювало мене значно більше, проте я погодилася пройтися з Різом. Ми йшли вздовж річки до моста, я тримала дистанцію в крок.

Я жадібно вбирала місто, так само як Амрен впивалася пряною кров’ю, і трохи зашпорталася, побачивши мерехтіння кольорів по той бік річки.